ХІМІЧ: «Ми втрачаємо здоров'я нації»

Про те, що олімпійського чемпіона з веслування на байдарках і каное в Токіо-64 Андрія Хіміча пам'ятають й досі, переконався по дорозі до його чорнобаївської домівки, їхали разом із моїм надійним другом, директором фермерського господарства «Мрія» Михайлом Ткаличем. Саме Михайло Васильович, як у нас кажуть, допоміг «підкинути» мене до Хіміча й упродовж півгодини розповідав біографію уславленого спортсмена. Коли під'їхали до садиби Андрія Івановича, я пожартував: «Твоєї розповіді достатньо, щоб присвятити цій людині кілька шпальт «Спортивної газети». «У співавтори не набиваюся, але зайдемо обов'язково... За автографом», - не залишився в боргу хрущівський фермер. Тут нас уже чекали...

Секретар райкому партії «заманив» до Чорнобая

- Андрію Івановичу, ви народилися на Чернігівщині, чимало часу прожили в Черкасах, а як опинилися в невеличкому райцентрі Чорнобай?
- Майже чотири роки прожив з другою дружиною в двокімнатній черкаській квартирі. І мені вже незручно було просити більше житло в обласних керівників. Тож і запропонував своїй Валі переїхати в село. Цим скористався колишній перший секретар Чорнобаївського райкому партії Іван Давидович Пасічник, який зумів так обставити, що вже через кілька тижнів я став мешканцем Чорнобая.

- А чому обрали саме веслування та ще й таке на той час екзотичне каное? Чи може у вашій рідній Макіївці, що на Чернігівщині, була чудова школа на річці Удай?
- Яка байдарка або каное?! (сміється). Плавав лише на плоскодонці. Ловили рибу, перевозили сіно, взимку заготовляли очерет для опалення хати. Саме звідси почав сходження до Олімпу. 1955 року став студентом факультету фізичного виховання Черкаського педагогічного інституту. Наступного року саме в Черкасах проходили республіканські старти Спартакіади народів СРСР. Тож лижникам запропонували спробувати свої сили на каное.
Я спочатку навіть не знав як треба сідати в цей вертлявий човен. Він, ніби необ'їжджений кінь, прагнув будь-якої миті скинути тебе у воду. Потім нам порадили під коліно підмощувати звичайну подушку. Швидко навчилися набивати наволочку звичайною тирсою. На фінальний турнір Спартакіади України, який проходив у Києві, узяв із собою мішок тирси. Лише там побачив, що треба гребти лише з одного боку, а не з обох, як це я робив. Та, незважаючи на це, я фінішував четвертим з понад двадцяти учасників. Мене запитували, звідки я такий узявся. А минув лише місяць, як я вперше побачив каное. А через чотири роки вже поїхав запасним на римську Олімпіаду-60.

Він ніколи не зраджував лижний спорт

- Але ж ваша спеціалізація - лижний спорт...
- А я ніколи й не зраджував цей вид спорту. Кожну зиму присвячував лижним гонкам. Тоді ж зими були з товстим шаром снігу. Тож кожної вільної хвилини віддавав перевагу лижним гонкам, а весною пересідав у каное. Саме лижний спорт заміняв мені загальнофізичну підготовку, допомагав з витривалістю. Згодом у Черкасах організували секцію з веслування на байдарках і каное, розпочалися планомірні заняття. І через рік на першості України знову став четвертим. Тоді мені виповнилося лише двадцять років.

- Коли ж у вашій колекції з'явилася перша медаль?
- На першості студентських команд України виборов першу офіційну золоту медаль. А потім посів третє місце на чемпіонаті республіки, який проходив у Херсоні. За рік до Олімпіади-60 проходила друга Спартакіада України, на якій я вже був фаворитом змагань. Щоб виконати норматив майстра спорту, треба було подолати тисяча метрову дистанцію за 4 хвилини 50 секунд. У півфіналі я був першим на фініші з результатом 4 хвилини 48 секунд. Але суддівська колегія не повірила кільком секундомірам і додала до мого результату ще хвилину. Мовляв, і техніка помиляється. Адже тоді в Україні та й рідко хто в СРСР «виходив» з п'яти хвилин. Фінал виграв з результатом 4 хвилини 50,2 секунди. Лише 0,2 секунди не вистачило до майстрівського нормативу. А майстром спорту я все-таки став після того, як на матчевій зустрічі збірних України та Білорусі десятикілометрову дистанцію подолав на 15 секунд швидше за норматив майстра спорту СРСР.

На Спартакіаді народів СРСР дистанцію 1000 метрів подолав третім. А після перемоги в прибалтійському Тракаі на призи газети «Комсомольская правда» я остаточно закріпився в головній команді країни. І це при тому, що в москвичів були спеціально підготовлені човни, а я готувався в «ночвах». Напередодні Олімпіади мене послали до Румунії на міжнародний турнір. Тоді представники цієї країни були законодавцями моди в нашому виді. Адже місцевий каноїст Ротман став дворазовим олімпійським чемпіоном у Мельбурні на дистанціях тисяча метрів та десять кілометрів. На кілометровій, дистанції я виграв у румуна майже десять секунд - понад 50 метрів.

А зараз переможця може визначити лише фотофініш. Головний тренер збірної СРСР на олімпійському турнірі в Римі віддав перевагу своєму учневі Олександру Силаєву. Навіщо ж їм втрачати ще й ордени. Однак на останніх метрах дистанції один кілометр наш Силаєв програє угорцю Яношу Парті 49 сотих. Хоч я й вболівав за Сашка, але мені було прикро, що цю дистанцію мені не довірили. Тоді я був готовий навіть тричі поспіль вийти на дистанцію й стати чемпіоном! Наступного року на чемпіонаті Європи я випередив усіх трьох олімпійських призерів і став чемпіоном.

- А потім були токійські Ігри-64. На яких олімпійських дистанціях прагнули перевірити свої можливості?
- Звичайно, на моїй коронній дистанції тисяча метрів та на каное-двійці. Правда, тут була своєрідна ситуація. Лише сорок хвилин тривала пауза між цими заїздами. Головним моїм суперником був німець Ешет із Берліна. До Олімпіади ми з ним в очному поєдинку так і не зустрілися. Мій дублер Женя Пінаєв з Москви постійно програвав німцю. Натомість я вигравав у Пінаєва. Тому я не знав справжньої сили німецького каноїста. Набагато впевненіше почувалася наша двійка на каное, бо ми обігрували всі команди. Тому віддали перевагу парній гонці. Серед одиночників переміг той же Ешет, а наш Пінаєв був лише третім, пропустивши на фініші ще й молодого угорського каноїста.

- Андрію Івановичу, а хто був вашим головним конкурентом на тисячаметровій дистанції серед каное-двійок?
- Розраховували на одних, а сильнішими виявилися зовсім інші. Спочатку ми думали, що головну конкуренцію нам складуть німці, угорці та румуни, але вже на дистанції з'ясувалося, що вперті данці та французи добряче попсують нам нерви. Однак справжня боротьба тривала лише першу сотню метрів.

- Як радянська держава оцінила ваш успіх на токійській Олімпіаді 1964 року? Чи вистачило місця на лацкані піджака для орденів та медалей?
- Комуністичне керівництво країни було незадоволене виступом збірної на цій Олімпіаді. Адже ми обігнали наших головних суперників американців лише по очках. А ось у них медалей виявилося більше. Тож обійшлося лише медаллю «За трудову доблесть».

- А грошові винагороди?
- З півтори тисячі радянських рублів вирахували податок. Тож мені залишилося трохи більше тисячі.

- Кажуть, що ви готувалися й до Олімпіади-68 у Мехіко...
- На майбутній Олімпіаді планував виступити навіть на двох дистанціях на тисячу метрів та десять кілометрів. Але через певні обставини довелося розпрощатися з цими планами. Скажу відверто лікарі заборонили продовжувати активні виступи. Довелося з цим змиритися, бо треба було обирати між життям і смертю. Наскільки організм був слабким. Та й тодішня медицина виявилася неспроможною відновити повністю моє серце. Ось вам спорт найвищих досягнень!

В чемпіона - натруджені руки селянина

- Чи слідкуєте за виступами нинішніх українських каноїстів, за подіями на міжнародній арені у вашому рідному виді?
- Скажу відверто, сьогодні вже ні за ніким слідкувати. Немає в нас справжніх веслувальників. Ми втратили справжню українську школу. Адже подивіться, як було раніше. Представники нашої республіки складали основу збірної СРСР і мали непогані результати. У нас були сильні регіональні центри в Херсоні, Миколаєві, Львові, Дніпропетровську. А куди зникла чудова Черкаська школа олімпійського резерву з веслування на байдарках і каное!? Це ж не дуже затратний вид спорту. Однак ставлення до нього нині зовсім інше. Як і до інших видів. Ми втрачаємо не лише імідж на міжнародній арені, а й здоров'я нашої нації.

- Чи здійснилася ваша найзаповітніша мрія?
- Здійснюється. Ось вона перед вами (сміється). Мій син Іванко - вже школярик. Хочу, щоб він виріс справжньою людиною і щоб від нього була користь не лише його родині, а й Україні. Хлопчик рветься в усі спортивні секції. Навіть ходив на танці. Нині облюбував секцію з дзюдо.

Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»

Р.S. Сьогодні Андрій Іванович святкує свій сімдесятий день народження. До численних вітань ювілярові приєднуються й журналісти «Спортивної газети». З роси й води вам, шановний ювіляре!