Віталій ТАНСЬКИЙ. З любителів у професіонали

Розповіддю про Віталія Танського ми розпочинаємо ваше знайомство з другою четвіркою МФК «Кардинал-Рівне». Віталій Танський народився 29 листопада 1985 року в місті Львів. З дитинства професійно спортом не займався, проте поруч із його домівкою був футбольний стадіон, на якому Віталій зі своїми однолітками проводив весь вільний час. Коли вже закінчував навчання в школі, з товаришами по вулиці, вирішили створити футзальну команду, яку заявили на чемпіонаті міста. У складі цієї команди кілька років Віталій грав у чемпіонаті міста Лева. Завершивши навчання, успішно склав іспити до «Львівської політехніки» і навчався на факультеті телекомунікації, радіоелектроніки та електронної техніки за спеціальністю автоматизація банківських систем.

Григорій Брунець, знав Віталія Танського, адже той товаришував з його синами. Відомий футбольний фахівець давно вже спостерігав за грою Віталія, і тому запропонував йому спробувати свої сили у львівському «Кардиналі», який на той час тренував Роман Корінь. Коли Танський прийшов у команду, то «Кардинал» якраз розпочинав свої виступи в чемпіонаті України в першій лізі. Після кількох місяців тренувань, наприкінці 2005 року, Віталій почав грати за львівську команду. Так ніколи не займаючись футболом, тобто не відвідуючи секцій, Віталій Танський пов'язав свою долю з футзалом і командою «Кардинал».

- Віталію, ти ніколи не займався в футбольних секціях і ось уже більше шести років захищаєш кольори «Кардиналу», спочатку львівського, а зараз МФК «Кардинал-Рівне». Хто ж привив тобі любов до цього виду спорту, що тобі самотужки вдалося опанувати його і навіть перевершити багатьох своїх однолітків, які на відміну від тебе, займаючись не один рік під керівництвом професійних тренерів, так і не змогли закріпитися в професійних командах?
- Цим я напевно повинен завдячувати своєму дідусю. Він із дитинства прищеплював мені любов до футболу, постійно брав мене з собою на різні футбольні матчі. Мені зараз важко сказати, чи займався він сам футболом чи ні, але на матчі ходив регулярно і завжди брав мене із собою. Як зараз пригадую, ми не пропускали жодного домашнього матчу львівських «Карпат». Тому своєю прив'язаністю до футболу я повністю завдячую своєму дідусю.

- Мабуть, через таку любов до футболу ти пам'ятаєш чи не кожний свій матч?
- Важко пам'ятати всі, але до незабутніх відніс би минулорічний фінальний матч на Кубок України з футзалу. На жаль, ми поступилися і я не надто задоволений своєю грою. Проте такі матчі все одно не забуваються, окрім того, в нас були хороші шанси в тому матчі. Зараз можна казати, що нам у деякій мірі пощастило, що знялися кілька команд, але незважаючи ні нащо ми, на мою думку, пристойно виступили у фіналі. Не можна обійти стороною і два матчі з «ЛТК» - один у Львові два роки тому, а другий в Рівному 21 січня, в обох матчах я відзначився хет-триком. Таке теж не забувається.
Але є й негативні враження від матчів. Це поразки в Єнакієво в минулому році, як в чемпіонаті, так і в матчах плей-офф,чомусь у тому залі ми ніяк не могли зібратися.

- Можливо пригадаєш найяскравіший гол у твоїй кар'єрі?
- Напевно, самий яскравий гол я забив п'ятою в кубковому матчі у ворота львівського «Тайму». На той час їх захищав воротар збірної України Лисенко - один з найсильніших голкіперів в Україні. Між іншим не лише ця гра запам'яталася. Цікавими виявилися обидві кубкові гри з «Таймом». У першій грі ми, через епідемію хвороб у нашій команді, мали в своєму розпорядженні лише 7 гравців, але це не завадило нам по ходу гри перемагати - 3:0. Проте після цього «таймівці» випустили 5-го польового і зуміли не лише зрівняти рахунок, а й вирвати перемогу. А ось у повторному матчі, я якраз і провів гол п'ятою, після передачі Сергія Кольцуна. Правда, вже не пригадую: чи ми зіграли тоді 1:1, чи поступилися 1:2. Також можна згадати гол у попередньому чемпіонаті у ворота «Тайму», коли ми перемогли у Львові - 2:1. Я тоді зрівняв рахунок після подачі Данилюка і знову ж таки у воротах стояв Лисенко. А загалом, багато матчів, які залишили свій слід, навіть важко якийсь виокремити.

- З ким на майданчику в тебе найбільше взаєморозуміння?
- Якщо говорити про сьогоднішній час, то це звичайно Юрій Когут, з яким ми граємо разом ще з львівського «Кардиналу». Здається, він один залишився із старожилів львівської команди, адже Басич і Сондак прийшли до нас лише за рік до переїзду в Рівне. Ну, а у Львові в «Кардиналі» було розуміння також із двома Володимирами - Лабою і Данилюком, з якими ми також грали в одній четвірці. Цікаво, що в заключному сезоні у Львові, я забив у своїй кар'єрі найбільше - 11 м'ячів, причому 9 із них, якраз після передач Лаби.

- З ким товаришуєш зараз в команді?
- Найбільш дружні стосунки в команді склалися з Юрієм Когутом, тим більш, що ми товаришуємо ще й сім'ями. А так, у команді, загалом, нормальні стосунки з усіма хлопцями.

- До яких гравців ти себе відніс би - атакуючого плану чи захисного?
- Розпочинав я в ролі «стовпа». А згодом перебудувався і вже почав атакувати більше з задньої лінії. А в Рівне я вже намагався більше підігрувати, адже роль «стовпа» в нашій четвірці виконував Волянюк. Загалом я не так вже й багато забиваю. Розпочинав, правда, на позиції стовпа, але тоді, шість років тому, був зовсім інший міні-футбол.

- Тобто зараз футзал втратив, чи навпаки здобув?
- Я б сказав би так. Зараз багато хто навчився грати в футзал. Звідси і така гра, за якої стало набагато складніше забити. Згадайте, які раніше були популярними рахунки і які зараз. Результативність впала, не через слабку реалізацію, а через більш потужну гру в захисті. Візьміть для прикладу хоча б чемпіонат Європи. Ще 3-5 років тому, з такими командами, як Хорватія, Сербія, Румунія ніхто не рахувався, тобто їх легко перегравали. А зараз, взяти хоча б матч Іспанії з Румунами, чемпіонам Європи перемога далася не так легко. Це говорить про те, що рівень гри в футзал значно зріс.

Було б добре, щоб футзал став олімпійським видом спорту і отримав новий поштовх для розвитку. Тому що хочеться чогось більшого. Візьміть півфінал нинішнього чемпіонату Європи і гру між Італією та Іспанією - трибуни напівпорожні. Це не добре, такі матчі повинні збирати переповнені стадіони. І хоча там трибуни вміщували до 15 тисяч вболівальників, все одно це не виправдання.

Повертаючись до нашої розмови, можна констатувати, що загальний рівень футзалу зріс, з'явилися нові тактичні схеми. Тобто гра зовсім не та, що була 5-6 років тому. Можливо тоді більша ставка була на індивідуальні дії, а зараз акцент більше робиться на командні дії.

- У тебе не так багато було тренерів…
- Починав у «Кардиналі» з Романом Коренем, йому я і завдячую, адже все, чим я володію у футзалі - це його заслуга. Роман Омелянович був моїм першим тренером, він якраз і навчив мене перш за все думати на майданчику, в деякій мірі вірити в себе. Пам'ятаю, що у нього в команді завжди була жорстка дисципліна і нахил на фізичну підготовку. Окрім нього у Львові довелося попрацювати з Романом Свищом та Олександром Юзиком. Що стосується Свища, то на мою думку, він був ще надто молодим для тренерської роботи, тому напевно в нього не зовсім і вийшло. Роман Свищ тоді був досить кваліфікованим футзалістом, можливо йому потрібно було продовжувати кар'єру гравця. В Олександра Юзика запам'яталися ретельні розбори ігор та нахил на тактичні схеми. Але найбільший вклад в мене, як у футзаліста зробив все-таки Корінь, який ніколи не залишав команду, а з появою нового головного тренера, переходив на посаду другого. А коли команда переїхала в Рівне, він залишився працювати в школі «Кардинала». Ну і звичайно не можна оминути увагою теперішнього наставника «Кардинала» Сергія Піддубного. У нього свій досить специфічний підхід до тренувального процесу. Йому я завдячую тим, що він остаточно примусив мене повірити в свої сили.

- Ти зараз не в змозі прийти на допомогу команді. Чи часто дошкуляють травми?
- На щастя не надто часто і не на довго вибуваю зі строю. Більш-менш серйозні проблеми були у мене з меніском 3 роки тому, але на щастя операцію не довелося робити. А так, бувають розтягнення та надриви зв'язок, але це не так серйозно. Ось і зараз у мене надрив заднього м'яза, думаю, що вже 22 лютого розпочну поступово тренуватися.

- Здається нещодавно бачив тебе з вагітною дружиною?
- Помиляєтесь, моєму сину Артуру вже 2,5 місяці, отже бачити її ви могли лише восени.

- Час не зупинити, а мені здалося, що це було кілька ігор тому. А як звати дружину і чи давно ви одружилися?
- Одружився я минулого року, а наприкінці листопада народився хлопчик. Моя дружина Тетяна зробила мені на день народження чудовий подарунок, народивши Артура.

- А як ви познайомилися?
- Це теж доволі незвична історія. За «Кардинал» грав мій хороший товариш, родом із Запоріжжя, Валерій Брожко. Одного разу я гостював у нього в Запоріжжі, де і познайомився з сестрою його дружини. Згодом продовжили спілкування з допомогою Інтернету. Через деякий час брав участь у турнірі, який проходив у Запоріжжі, і ми з Тетяною знову зустрілися. Потім разом відпочивали на морі… Нарешті, в 2010 році, вона приїхала в Рівне до мене на день народження (29 листопада), і після цього ми вже жили разом. Хоча ні, вона ще вернулася в Запоріжжя, а потім вже я приїхав до неї на святкування Нового року і лише після цього забрав її в Рівне, відтоді ми вже не розлучалися.

- У тебе є хобі? Чим займаєшся у вільний час?
- На даний час все моє особисте пов'язане з моєю сім'єю. Для мене зараз на першому плані дитина - це для мене все. З великою радістю лечу додому, як на крилах до дружини, до дитини. А так полюбляли з дружиною сходити в кінотеатр, просто прогулятися. Любимо проводити час на природі, взимку в Карпатах покататися на лижах. Зі Львова не так вже й далеко до Карпат, якихось 100 кілометрів і ти вже в горах. Загалом постійного місця не має, але є певний район в якому любимо відпочивати. Такий відпочинок нам дуже подобається. Тому намагаюсь кожного року там бувати. На жаль, цього року вже не вийде, самі розумієте чому.

А на рахунок хобі, то ще до переїзду в Рівне тренував у Львові команду, яка брала участь у чемпіонаті області. Скажу відверто, мені це дуже подобалось. Мабуть, це і можна віднести до мого хобі.

- Артур дає спати, чи навпаки - безсонні ночі?
- Як коли, все залежить від його настрою. Але я скажу так, навіть коли через нього не висипаєшся - це додає сил. Це радісне недосипання.

- А твої батьки не займалися спортом?
- Моя мама закінчила Львівський інститут фізкультури. Вона з дитинства займалася художньою гімнастикою, кандидат в майстри спорту.
Між іншим дружина Тетяна займається бальними танцями. Навіть свого часу працювала тренером у Запоріжжі, займалася як із дітьми, так і з дорослими. Але заради мене все покинула і приїхала в Рівне. Взагалі історія нашого кохання дивує багатьох. Адже я зі Львова, вона із Запоріжжя, а живемо в місті Рівне.

- На завершення нашої розмови, як на твою точку зору, те що ти не займався футболом у спецкласах, ДЮСШ, тобто під керівництвом наставників - це плюс чи мінус?
- Звісно, певною мірою жалкую, що в дитинстві не займався під керівництвом фахівця. Хто знає, можливо б тоді грав у «Барселоні», напевно багато хто так думає. Взагалі в мене були думки записатися на футбол, але чому цього не сталося… сказати зараз складно. Можливо, батьки не відвели в секцію, можливо, часу не вистачало… Складно стверджувати. Та навіть і серед друзів не було таких, які відвідували футбольну секцію - кожний займався своєю справою, а всі разом ганяли м'яча на сусідньому стадіоні. Відверто кажучи, тоді я навіть не замислювався, що своє майбутнє пов'яжу з футболом. Але так склалися згодом обставини, вдало для мене, мене помітили і запросили.

- Твої побажання підростаючому поколінню.
- А що побажати молоді? Перш за все потрібно вірити у свої сили. Поставити перед собою мету і не боятися боротися за її втілення в життя. При перших невдачах, ні в якому разі не опускати руки і постійно працювати над собою. Якщо працювати в повну силу, то думаю все завершиться успіхом.

Юрій РАЧКОВСЬКИЙ