Марічка СТАДНИК: "Вірю лише у Бога та власні сили"
Кажуть, що справжній талант покаже себе за будь-яких умов: проросте із землі, винирне з води, не згорить і у вогні
- 18 мая 2006, 17:00
- |
- 1455
- 0
Своєю впертістю і цілеспрямованістю, а також святою впевненістю у те, "як потрібно", таланти звертають гори і запалюють у небі нові зірки. Однією такою зірочкою, запаленою завдяки таланту та наполегливості, є львів'янка Марічка Стадник, яка із сільського майданчика, де з хлопцями грала у футбол, зуміла піднятися на подіум борцівських змагань. Народна мудрість говорить: що вище злітаєш, то болячіше може бути падіння. Хочеться вірити, що Марічка знайде сили подолати проблеми, які звалилися на неї після перемоги на чемпіонаті Європи. Адже справжній талант надовго заховати неможливо.
- Як Тобі боролося на чемпіонаті Європи у Москві?
- Якихось особливих проблем із суперницями у мене не було. Не можу сказати, що конкурентки були надзвичайно сильні: усіх їх можна перемагати. Потрібно було лишень налаштуватися на змагальну боротьбу та не боятися, що мені і вдалося зробити.
- Ти вперше поїхала на "дорослий" чемпіонат Європи, і що, зовсім не було страшно, відповідальність не тиснула?
- Аніскільки. Просто я не мала чого втрачати. Переді мною стояло завдання: боротися по змозі. Ніхто на мене не тиснув, не "наполягав" на перемозі. Якби я захищала титул, усе, мабуть, було би по-іншому.
- З росіянкою Лілією Каскараковою (Марія перемогла її у фіналі - Авт.) тобі вже доводилося зустрічатися: нещодавно ти поступилася їй на гран-прі Києва. Чи не було перед зустріччю з нею якогось комплексу меншовартості?
- Я сподівалась на цю перемогу. У Києві перемогти мені завадила моя ж помилка, якою вона вдало скористалася. Сама вона не проявила активності. Тому можна сказати, що не вона мене перемогла, а я сама поступилася їй. Отож у Москві, тепер вже на її території, сподівалася на законний реванш. Так і сталося.
На початку поєдинку я не хотіла ризикувати, давати їй привід використати мої дії собі на користь. Вона проводить поєдинки пасивно, а я на таких важливих змаганнях не хотіла всю ініціативу брати у свої руки. Багато в чому долю першого періоду та й, зрештою, всієї сутички визначив жереб, який був на мою користь. Однак у першій двохвилинці я проґавила команду арбітра і віддала перемогу у періоді суперниці. У другому періоді повторилася та сама історія - жодна з нас не здобула балів, а жереб випав на мою користь: я мала змогу розпочинати боротьбу, "взявши ногу". Цього разу свого шансу не змарнувала. Той самий сценарій ми розіграли і у вирішальному раунді. Фортуна була на моєму боці: з положення клінч я змогла виштовхати її за килим.
- Із жеребом пощастило неймовірне. А чи таланить тобі у неспортивному житті?
- Не так сильно. Великим щасливцем назвати себе не можу. Хоча трішечки, буває, і фартить, як і більшості людей. Найбільше везіння все ж пов'язане зі спортом. Наприклад, незадовго до Олімпіади в Афінах мені поталанило пройти відбір до табору. Серед багатьох достойних людей і сильних спортсменів обрали чомусь саме мене.
- В інтерв'ю російським виданням Каскаракова сказала, що поступилася через свою помилку, в основі якої самовпевненість. А як вона відреагувала на поразку відразу після сутички?
- По-моєму, спокійно. Принаймні вона поводилася гідно, жодних скандалів щодо цього не було.
- А коли ти усвідомила, що перемогла всіх на континенті?
- Тільки нещодавно. Це дивовижне відчуття, яке неможливо описати словами. Це потрібно відчути, пояснити ж, навіть якби хотіла, не можу.
- Чи вдалося тобі щось роздивитися у Москві, окрім борцівської зали, де проходили змагання?
- Майже нічого, окрім зали. Можу напевне сказати, що у Москві борцям виділили великий гарний готель "Космос". Якось ми з тренером Орестом Скобельським вирішили погуляти містом. Але швидко заблукали, тому, шукаючи дорогу назад, нічого роздивитися не змогли.
- Багатьом львівським борчиням подобається Ельбрус Тедеєв. А хто для тебе є зразковим борцем чи борчинею?
- Мені дуже подобається Андрій Стадник. По-перше, він класно бореться, а по-друге, і це важливо, він також зі Львова. Серед дівчат нікого назвати не можу. Мені більше імпонує чоловіча боротьба. А ще подобається мій тренер - Орест Скобельський. Я не бачила його боротьбу наживо, але навіть на відео це виглядало приголомшливо.
- У колі українських борців прізвище Стадник доволі поширене. Чи є хтось із них твоїм родичем?
- Ні, родичів немає, лишень однофамільці.
- Зазвичай спортсменів з перемогою спочатку вітає тренер, подруги по команді та суперниці. А потім настає час для всіх інших. Хто серед них виявився першим?
- Мій хлопець. Він був першим, хто зателефонував мені і привітав з перемогою. Так, так, у мене залишається час ще й на особисте життя. Він ніколи не скаржиться, що більшість свого часу я віддаю спорту. Мабуть, тому, що сам все прекрасно розуміє - він також спортсмен.
- Чи буває перед змаганнями відчуття, що ти обов'язково переможеш?
- Мабуть, ні. Однак на будь-які змагання я їду з надією на перемогу. Я завжди прагну бути першою. До змагань, буває, що навіть сумніваюся у своїх силах. Але коли заходжу до зали і бачу своїх суперниць, то всі думки про поразку зникають. Кажу тоді собі: я сильніша за них, я просто повинна перемогти! У світі є багать сильних борчинь. Найбільше подобається, як працюють японки чи китаянки. Але при цьому вважаю, що вони не сильніші за мене. Поки що мені не доводилося боротися з ними, однак переконана, що і їх можна перемагати. У жодні чари та пророчі сни я не вірю. Вірю лише у Бога та власні сили.
- Розкажи, будь ласка, як Марічка Стадник поповнила лави львівської школи боротьби?
- Я ніколи не була типовою дівчинкою, завжди проводила час із хлопцями з нашого села Пісочного Львівської області. Якось, я тоді навчалася в шостому класі, ми вирішили зазирнути до спортзали, подивитись, чим там люди займаються. Як виявилося, боротьбою. Відтоді потрошки самі почали залучатися до боротьби під керівництвом Ярослава Вуйцика. Не з азартом відразу: час від часу приходили на тренування, потім наші відвідини сталі частішими, а згодом відчули себе справжніми спортсменами - коли почали виступати на змаганнях. Після якихось змагань мені запропонували тренуватися у Львові. Мешкала я у школі-інтернаті № 2. А в одинадцятому класі стала ученицею Львівського училища фізичної культури, де й сьогодні навчаюся.
Мені було цікаво у секції боротьби - я з дитинства не могла жити без руху. Тому й лишень із хлопцями дружила. Так сталося, що всі дівчата у нашому селі були тихенькими та спокійними, найбільшим задоволенням яких було сидіти на лавці та розмовляти. Я ж є людиною дії. Мені більше подобалося грати з хлопцями у футбол, ніж теревенити на лавочці.
- Як поставилися батьки і друзі до твого захоплення боротьбою? У ті часи жіночу боротьбу сприймали як щось неприродне і дике.
- Мама не заперечувала: якщо тобі подобається, казала вони, то чому б і ні. А друзі разом зі мною займалися боротьбою, тому мою участь у сутичках сприймали як щось цілком нормальне. Мені це подобалося і подобається дотепер, тому цілком байдуже, як хтось інший ставиться до мого захоплення та до жіночої боротьби взагалі. Боротьба - це моє життя. Це все, що я вмію робити.
- Чи хтось із тих хлопців, хто розпочинав заняття разом із тобою, сьогодні продовжує виступати?
- Ні, на жаль, усі вони залишили спорт.
- Ти так часто їздиш на змагання. Що зазвичай привозиш собі та своїм друзям?
- Собі майже ніколи не купую сувенірів, лише бабусі, сестричці, подружці. Щоразу ретельно обираю, що і кому подарувати. Ось бабусі зі зборів в Алушті привезла красиві мушлі, а з чемпіонату Європи у Москві - матрьошку. Бабуся дуже зраділа, коли дізналася, що я стала чемпіонкою.
- Чим полюбляєш займатися у вільний від тренувань та змагань час?
- Читаю або вишиваю. Вишивати мене навчила мама. У вільний час я вишиваю картинки або ж красивих тваринок. Найбільше з усіх моїх картинок мені подобаються кошенята у кошичку. Щоразу на змагання беру зі собою і книжки. Зазвичай щось легке, наприклад детективи.
Розмовляла Олена САДОВНИК, Газета Поступ