Микола ВАСИЛЬКОВ: «З Шевченком жили в одному дворі»

У середу, 27 квітня, гостем редакції Sport.ua став спортивний журналіст, ведучий, продюсер і режисер Микола ВАСИЛЬКОВ. Він розповів про проекти на Євро-2016, про стосунки із Андрієм Шевченком та іншими людьми з футбольного світу, про чутки, які сам розповсюджував, та багато іншого.

 

— Чим зараз займаєшся? Які проекти у тебе на даний момент?

— На жаль, зі спортивною журналістикою така ситуація, що доводиться займатися не лише спортивною журналістикою. Тож є деякі проекти, які не пов'язані зі спортом. Про них я не казатиму. Щодо спорту, ми готуємося до чемпіонату Європи у Франції. Поїдемо ми туди раніше. Напевно, ніхто раніше за нас не вирушить у Францію. Навіть збірна буде трохи пізніше, за два дні. Ми п'ятого червня туди вилітаємо. Ми сформували невеличку групу. Я вже маю домовленість із каналом «112», буду на ранкове мовлення робити спецпроект, який попередньо буде мати назву «Шлях до Парижа». Я буду кожен день по чотири хвилини розповідати про перебіг подій, навколофутбольне життя, все, що буде відбуватися у Франції. Це мій коник, те, що я завжди роблю. Буду включатися ще на деякі телеканали. Зокрема, можливо, на телеканал «Еспрессо». Зараз ведуться перемовини з іншими каналами. Буду робити навіть невеличку радійну програму на «Авторадіо», теж присвячену чемпіонату Європи, прогнозам. Навіть по декілька разів на день включатимуся звідти. Буду писати в Інтернет, навіть, може, в паперові видання. Ми комплексно виїжджаємо і робимо мультимедійний воркаут. Зараз ми до цього готуємося.

Зараз із циклічних спортивних проектів, якими я займаюся, є лише спортивний сайт. У нас є сайт 11na11.com, майданчик для авторів-початківців. Ми його підтримуємо. До нас звертаються якісь хлопці, дівчата, які хочуть навчитися писати — і ми надаємо майданчик, на якому можна зрозуміти просто технічний бік: як оформлюються новини в Інтернеті, які джерела вказуються, які не обов'язково вказувати, як треба формувати новину, банально як прикріпити відео або поставити картинку в Інтернеті. Ми цей сайт колись створили з Андрієм Богушем («Кіллер») — людина, яка робила «Третій тайм» та «Інший футбол» на ICTV. Можно сказати, що він автор ідеї «Іншого футболу» і співатор «Третього тайму». За цей час через сайт пройшло, напевно, близько 50-ти людей. Десь 4-5 із них стали справжніми спортивними журналістами: хтось на MatchDay, хтось на Динамо 1927, хтось навіть помічником депутата став. (Сміється)

 

— Ти вже навчаєш людей спортивній журналістиці. Ти ж сам казав колись, що ти не спортивний журналіст, що журналістика як така тобі не дуже цікава...

— Я часто називаю себе баригою, а не журналістом.

 

— Змінилася твоя думка? Ти спортивний журналіст, навчаєш людей професії...

— Я не скажу, що ми навчаємо. Просто даємо можливість... Я просто знаю всіх спортивних журналістів, знаю цей осередок спортивної журналістики, я в ньому з 1998 року. Люди багато мені в соціальних мережах пишуть, кажуть: «Миколо, як би нам туди потрапити?». А я знаю, що беруть лиш підготовлену людину. Не беруть людину, в яку треба вкладати, вчити. Тому ми завели такий сайт, щоб вони хоча б приблизно розуміли, орієнтувалися в техніці. Це навіть не навчання спортивній журналістиці. Це просто прикладні штуки, без яких вони не розпочнуть свій шлях у цьому морі спортивної журналістики, тому що їх просто не візьмуть на цей човен. Не візьмуть неготову людину на цей човен. А якщо вона вже кролем може плавати і круга рятувального кидати, то її візьмуть на півставки, а поки три місяці випробувальний термін без грошей може бути. Навчати журналістиці я, звичайно, не можу, тому що я не фаховий журналіст, я бібліограф. В мене гонзо-журналістика, а не справжня, тому що ж є принципи в журналістиці. Я іноді ходжу в Інститут журналістики, мене запрошують на розважальні лекції. У них є такі капітальні речі, як портретність, пейзажність, репортаж, над яким треба працювати.

 

— Тобі не цікаво? Ти не набираєшся усього цього? Чи в тебе свій стиль, від якого ти не відходиш?

— У мене стиль суто практичний. Якщо в Інституті журналістики на Мельникова колись мені Саша Якуба, який працює на ICTV, розказував: «У нас вчили репортаж. Задають репортаж зробити — і ти через тиждень здаєш». У нас зранку ти побіг — і повинен здати репортаж навіть не ввечері, а вдень. Репортаж ти повинен повністю зробити і фіналізувати за декілька годин. А на тиждень задавати зробити швидкий репортаж — це знущання. Це багато знань, як старі радянські підручники, не актуалізовані. Ці знання нікому не потрібні, тут немає чому вчитися. Те, що на практиці потрібно, я знаю. А вони вигадують якусь теоретичну частину застарілу.

 

— До цього Євро у тебе є якісь абсолютно нові ідеї, які ти збираєшся втілювати?

— Я роблю по запиту з ринку, те, що мені пропонують зробити. Зараз принаймні телевізійна спортивна журналістика поляризувалася. Є великий вир — телеканали «Футбол 1» та «Футбол 2» разом з каналом «Україна», і навіть «НЛО», на якому зараз обіцяють показувати Лігу чемпіонів. Тобто вони на себе акумулювали багато чого суто футбольного, суто аналітичного, суто по темі. Ледь жевріє «2+2», на ньому програма ще є. А на решті каналів не так, як на кожному каналі раніше була потужна редакція, по декілька осіб, мовлення по декілька разів на день. Зараз цього майже немає. Зараз на ICTV, слава Богові, завдяки Ковальському залишився випуск іще, він відстоює його, по буднях зранку є «Спорт зі студією». Є спорт на «24» каналі. На «П'ятому», наприклад, теж редакція розвалилася. Вони спорт беруть в новини, але лише тоді, коли щось є. На «112», «NewsOne», наприклад, про це мова не йдеться. На «Інтері» — ні. Спорту багато немає, пропонувати саме спортивні цікаві ідеї просто немає куди, тому що їм цей спорт не лягає. Зараз на глядача закидають вудочку трупи і вибори, ось на це він безвідмовно клює, тому що трупи весь час, вибори кожен рік. Іноді культура буває. Пам'ятаю, я їздив у Францію і робив щось про художників — взяла лише Коляда на «Перший національний», вони залюбки поставили спецрепортаж в два випуски. Вона так була задоволена, що нарешті щось йде не зомбоване, не політичне, а про художників. А так, цього навіть надати немає куди.

 

— Для тебе це величезне розчарування — що ти не можеш повністю робити все, що ти хочеш?

— Просто завжди ти прагнеш займатися тим, що хочеш. Тобто ти працюєш в тій сфері, яка приносить задоволення, всі про це мріють. Футболісти, наприклад, грають у дитинстві в футбол, а потім цей вид спорту приносить гроші. Хочеться робити щось спортивне. Спортивна журналістика сама себе дискредитувала. Наприклад, на СТБ є Бородянський, геніальний менеджер, він досягнув успіху — всі дивляться СТБ. Він колись мені казав, коли він скасовував «Вікна-Новини» на СТБ: «Миколо, я не проти. Давайте зробимо так: ось у мене є частка, є рейтинг. Я бачу, що після основного блоку новин перед спортом новини в півтора-два рази падають. У вас є термін місяць-два. Зробіть так, щоб вони не падали, а я залишу спорт. Якщо ми тримаємо таку частку, то такі гроші ми отримаємо від реклами. А якщо ми цього не робимо, то від реклами ми їх не отримуємо». Це нормальний комерційний підхід. Ми не могли викликати спортом таку цікавість, як Ющенко, Янукович і Тимошенко.

 

— Але ж це не проблема спортивної журналістики як такої? Можливо, справа в українській ментальності?

— Тут ні до чого ментальність. Справа в тому, що треба журналістику підлаштовувати під такі ринкові умови. Всі журналісти ж працювали до останнього — до кінця кучмівського часу. Був репортаж про одну і ту саму подію в принципі клонований, набір стандартних фраз. Це така жуйка, яку зараз взагалі не можна нікому показувати. Ти можеш з Інтернету отримати усю цю інформацію. Які тут спортивні новини? Розраховано, можливо, на людей в селі, які не знають, що відбувається у світі. Таких людей у нас майже не залишилося. У нас користувачів Інтернету за рік додається мільйон на будь-яких гаджетах: телефонах, планшетах, навіть телевізорах.

 

— «Третій тайм», «Інший футбол» — це був прорив? Це — те, що ти хотів робити і те, що вдалося?

— Ні, зовсім ні. Я перейшов з СТБ, коли Бородянський скасував спортивні новини, на ICTV, а потім звідти звільнився, тому що тоді було скорочення — і мене скоротили. А згодом Андрій «Кіллер» Богуш запропонував мені зробити програму «Інший футбол». Ось це було, швидше за все, те, що мені подобалося, і я вважав, що це правильно і прогресивно, тому що спортивну тему потрібно розказати не в лоб. Це було про приховане життя футболістів: в яких трусах Мілевський, з ким цілується Вікторія Бекхем. Тобто все навиворіт. Там неперевершені цифри ми показали — двадцятки в частках бачення, це дуже багато. Навіть коли був невдалий випуск «Іншого футболу» — він все одно злітав, тому що був дуже високий суспільний запит на цю тему. Ніхто раніше цього не робив, боялися це показати. Два роки ми працювали над одним і тим самим — і вже видихся цей запит. Я хотів переробити його на формат під Євро, розказати про стадіони. А ведучим «Третього тайму» я не хотів бути, мені нецікаво було бути ведучим. Мені були цікаві проявлення мене на стендапах, підведеннях під матеріали. А мені запропонував і Андрій, і Оксана Дихніч (продюсерка на ICTV) стати ведучим. Зрештою ведучими «Третього тайму» стали я, Фоззі і Вітя Леоненко. Хоча для мене це було несподівано, я навіть не реалізовував жодних своїх потаємних мрій.

 

— Чи відчуваєш ти відповідальність за те, що Леоненко тепер — найбільший футбольний експерт України?

— А я що? Я нічого. Ні, Леоненко класний чувак, успішна людина. Кожна контрастна реакція — це робота на піар-образ Віті. Він доволі успішний із ветеранів, хто так коментує події, щоб викликати інтерес. Інші однаково доволі обережно коментують, зі спортивної точки зору. Вітя Саленко часто буває непередбачуваним. А відповідальність я не розумію, чому. А по-друге — не я його відкрив. Там була така історія, що ми давно хотіли залучити Леоненка. А він, наскільки я пам'ятаю, коли закінчив кар'єру, з дружиною вклав гроші в будинки. І поставив собі таку умову: поки будинки не продадуться, він нікому не буде давати жодні інтерв'ю. Будинки не продавалися — він нікому не давав. А потім «Кіллер» вчепився в нього, він спочатку його розговорив, сам поїхав на Печерськ, де той живе, просидів з ним — і зрештою його так і залучив. Я би сказав: якщо якісь претензії — то, будь-ласка, всі на ICTV до «Кіллера». Хоча це не перший раз, коли він з'явився. Нещодавно ми пригадували із прес-аташе національної збірної України Сашком Гливинським. У нього була програма свого часу «Про футбол із Олександром Гливинським», вона недовго проіснувала. Це після того, як закрився «Гол!» і перед тим, як відкрився «Профутбол», який зараз існує. У нього в студії сиділи Леоненко і Саленко. Можливо, він першим витягнув його на телебачення. Я навіть після розмови з Гливинським вирізав це, залив на YouTube — і виставив у себе. Пригадати, як він тоді говорив... А дуже багато схожого... Манера не змінилася, а кліпаються до суті того, що Леоненко каже.

 

— Легко з ним працювалося? Кажуть, що він не готується до програм...

— Я теж не готуюсь. В «Третьому таймі» ми випрацювали спонтанну історію: я грав роль людини, яка трохи не розуміє, журналіста, який весь час цікавиться, перепитує; Вітя грав роль авторитета; а Фоззі — веселого модератора, який між ними і глядачами. Леоненко цю роль виконав. Навіщо йому готуватися? Всі його фрази у нього в голові. Його завдання було — дивитися на екран, слухати і реагувати. Сценарій він, зрозуміло, що не писав.

 

— З Фоззі продовжуєте спілкуватися?

— Так, нещодавно бачилися. Був цікавий турнір у Вишневому, де команда «Маестро», за яку Фоззі мав би грати, проте травмований стояв на бровці, грала в турнірі із збірною ветеранів, командою «Азов» і зі збірною спортивних журналістів. «Маестро» дійшли до фіналу, де програли команді ветеранів. Ветерани зараз такі сильні... Там грають такі люди, як Максимов, Саленко, Косовський, Яремчук. Там тепер не легенька збірна невідомо кого з лікарні. «Маестро» вони теж розкатали 3:0. Хоча якраз з «Маестро» були певні складнощі. У бійців АТО вони взагалі перемогли 6:0 чи 8:0.

 

— Коли ми анонсували веб-конференцію, люди писали: «А хто це такий?». А потім деякі згадали: а, це той чувак, який приніс ніж на стадіон в Південній Африці...

— В Преторії це було.

 

— Це така історія, що люди пам'ятають шість років потому...

— Так, мені приємно.

 

— Це продумано? Чи ти взагалі спонтанний?

— Звичайно, все спонтанно. Я був у Південній Африці. Переважно сиділи і креативили ми із Сашком Терновим, моїм оператором. І все в нас народжувалося з наших конфліктів. Ми переважно конфліктували, він мене ганяв, я сперечався. Було так, що Сашко каже: «Колян, это все фигня. Нужно провокацию какую-то». Я придумав принести ножа. Вони вдавали всю цю безпеку. У Німеччині мене, напевно б, засадили, а випустили б за рік. В Німеччині мене б депортували за свій рахунок. А там все що завгодно можна було. Я потім на трибуні розклав цей ніж, помахав ним. Слава Богу, що там нічого не відбулося. Ті люди, які туди прийшли, не були готові до того, що зараз відбувається в Європі. За бажання там можна було підірвати все. Слава Богу, що так не сталося. Африка — не Європа і не Америка, там не буває масових заворушень. Там бояться не вибухів, а вуду, магів, духів.

 

— Це була твоя найекзотичніша подорож?

— Ні, багато було екзотичних. Кожен раз, коли прилітаєш на митницю, стикаєшся з тим, що відкриває твій паспорт митник і каже: «Журналіст? Ох, я хотів би теж. А ми тут на митниці паримося». Так і є, багато літаємо, були в екзотичних місцях. В Корею я їздив, коли перед чемпіонатом Європи Борис Колесніков організовував «Hyundai», я вписався в їхній пул, а вони возять журналістів теж — і злітав у Південну Корею, поїздив на поїзді на швидкості 380 км/год. Ти навіть не відчуваєш тієї швидкості, тільки на поворотах. У ПАР ми летіли 14 годин без пересадки з Мюнхену.

 

— Саме програми «Третій тайм», «Інший футбол» дали тобі можливість стати амбасадором Євро, про тебе почали багато говорити?

— Напевно, так. Найбільшої популярності я набув, коли став ведучим «Третього тайму». Це природно, ведучі завжди стають популярними. У нас була така історія... Настя Мазур, зараз є така ведуча на ICTV, вона працювала журналісткою — і часто там робила матеріали. Коли я був шеф-редактором новин на ICTV, я їй кажу: «Настя, зроби матеріал зі стенд-апом». А вона прийшла з «Першого ділового», там вона працювала ведучою, вона в кадрі багато разів була. Вона зробила репортаж і свій стенд-ап, як вона до каси підходить. Наступного ранку вона прокинулася вже популярною, їй всі дзвонили, тому що її нарешті побачили. Навіть були такі, які питали: «Ти що, на телебаченні працюєш?». Вона каже: «Вже років 10». Всі ведучі миттєво стають популярними. Я ще на СТБ працював, ми робили і документальні стрічки, і спецпроекти, і низки спеціальних репортажів, навіть претендували на «Телетріумф», я був фіналістом «Телетріумфу», не дали за щось. Лиш коли я став ведучим «Третього тайму» — мене впізнали всі. Була велика популярність на той час. Саме тому, мабуть, і обрали. Не амбасадори, а Друзі Євро були. Це тепер амбасадори. Тепер Притула амбасадор замість мене.

 

— Правда, що ти міг стати прес-аташе збірної під час Євро?

— Це були побрехеньки, які я сам вигадував у соціальних мережах. Якось я написав, у мене приятель на Чемпіоні працює, я туди закинув таку ідею, що мене розглядають як можливого кандидата на місце генерального директора «Шахтаря». Воно нормально з'їлося.

 

— Навіщо тобі це?

— Цікаво, як інформація розповсюджується, як це спрацює. Я в Південній Африці просто вигадав інтерв'ю Аршавіна, в якому він каже, щоб в Україні помовчали — і закинув, щоб зрозуміти, як воно спрацює. Так на це інтерв'ю потім Воронін навіть відповів, який теж в Росії грав, сказав: «Аршавин лучше бы помолчал». Він через пресу йому відповів на вигадане мною інтерв'ю. Я потім, звичайно, не став зловживати такими штуками.

Може, якісь чутки були. Я був за те, щоб Олександр Гливинський став прес-аташе національної збірної України з футболу, тому що, по-перше, він мій приятель, по-друге, він — людина на 200% в футболі, абсолютний енциклопедист, один із небагатьох наших видатних журналістів в усіх галузях: і ведучий, і коментатор. А мене б і не взяли. Куди мене в прес-аташе?

 

— Статус Друга Євро що тобі давав під час чемпіонату?

— Це такий статус, коли в нього швидше були не переваги, а обов'язки. Ми повинні були залучати якомога більше інтересу крізь усі сфери, проводити якісь заходи. Можливо, мене запрошували кудись проводити завдяки тому, що я — Друг Євро. У мене є табличка «Друг Євро». Проте у нас було більше соціальної роботи. Я музикантів — Собчука, Кузина — залучив, витягнув їх на телебачення і в Інтернет як Друг Євро. Тобто ми робили багато такого, що нам нічого не давало, окрім того, що в мене є табличка, яку роблять за 50 гривень на Петрівці (сміється).

 

— Ти ще був презентером збірної, в тебе був контракт з УЄФА. Який матч був найемоційніший для тебе? 

— Безумовно, Україна — Швеція. Була цікава історія. Я був тим, хто представляє збірну. Там не одна людина, як у нас зараз на стадіоні працює, який все озвучує. Там кожен відповідає за свою галузь: голос збірної, голос стадіону, диктор і технічний голос. Була дівчина, яка повинна була оголошувати результати. Вона перехвилювалася — і я двічі сказав на весь стадіон: «Гола забив Андрій Шевченко!». І всі радісно закричали. А я потім повторюю: «Нагадую, Андрій Шеченко!». І всі знову закричали. Це було неперевершено, два голи шведам, такі сподівання... Я потім майже ніч не спав, думав, ми все обговорювали, будували плани. А потім, коли вже поїхав у Донецьк, там було розчарування результатом. На стадіоні теж було класно. Туди багато людей з Росії поприїжджали, вони залюбки тоді ще махали українськими прапорами. Я до них спеціально підходив, говорив: «Усі — тиша. А ви продовжуйте». Навіть наші слова знали. Дуже класна була атмосфера в Донецьку, тому що стадіон там компактніший, там краще працювати з публікою. Проте ми спустили там обидві гри. Хіба що той випадок, коли ми пережили зливу... Там мій приятель працював, пічмен Енді Коул, англієць (я його знаю, тому що одна англійська фірма — наші партнери), який дав дозвіл на проведення гри. І всі зраділи, що сьогодні дограємо.

 

— Які завів впливові знайомства під час Євро?

— Жодних. Хіба що я познайомився з Бенджаміном зі Швеції. І з французом. Хоча після того ми не бачилися. У мене і без того стільки всіх... Ми ж дуже багато мандруємо, весь час якийсь обмін існує.

 

— Борис Колесніков...

— Я-то знав його перед тим, і зараз знаю. Це не завдяки Євро, просто він — функціонер спорту, зокрема футболу. Спорт — це весь наш ешелон політики, там були всі. Янукович завжди був на матчах «Шахтаря» з Рінатом Ахметовим, з Борисом Колесніковим, із Рибаком. Майже вся донецька еліта була. В Києві Суркіс із Медведчуком, Кучма, Кравчук. Хіба що Тимошенко, напевно, жодного стосунку не мала до футболу. А так, багато хто на футболі буває.

 

— У тебе був доступ до тіла?

— Я знайомий з ними усіма. Може, з Януковичем я не знайомий, а з Колесніковим, Ахметовим, Суркісом знайомий, вони ж президенти клубів. Не знаю, скільки разів я писав інтерв'ю Суркіса. Напевно, 100 (сміється). Так, чесно кажу, з 1998 року я написав інтерв'ю з Григорієм Михайловичем Суркісом 100 разів. А причому Суркіс — це не проста людина. Це не те, що мене спитали, а я на п'ять хвилиночок відповів. Григорій Михайлович вибудовує свою промову так, що він йде майже без точок, без знаків запитання і окликів. Ти стоїш і думаєш: «Перервати його чи нечемно?». Або він говорить не те, що ти хотів почути. А потім ти думаєш: «Він стільки сказав... Як мені потім з цього взяти те, що потрібно?». Бо те, що мені потрібно, він уже сказав хвилин на 15. А у мене сюжет три хвилини чи півтори. Так само і в Ріната Ахметова багато разів брав інтерв'ю. Ми років десять працювали із «Шахтарем», зняли в Донецьку фільм про Скалу, ми були з ними на зборах. Це було, ще коли я працював на СТБ, початок 2000-х років. Ми знімали документальне кіно про протистояння «Динамо» із «Шахтарем». Дуже багато було. Я в Донецьку всі готелі знаю.

 

— Були люди, які відмовляли у інтерв'ю? Високопосадовці, наприклад...

— Ні, нам важко відмовити. Нас у вікно — ми в двері зайдемо. Двері закриють — ми із каналізації висунемося. Так, нам можна відмовити декілька разів, проте нікуди від преси не втечеш. Ти бачиш, який розвиток преси в Україні? У нас преса зараз уже друга влада. Не якась п'ята чи сьома, а друга. Відмови були у футболістів, були такі відмовні ікони. Був Попов, зараз він тренер в Донецьку, який взагалі нікому нічого не казав. Були рідкісні випадки, коли він давав комусь інтерв'ю, проте систематично він усім відмовляв. А в київському «Динамо» це був Белькевич. Він майже нікому ніколи нічого не говорив, йому це було не прикольно. А були навпаки, як Горан Гавранчич, Гусін — невідмовні люди. Гусін забив — підбіг до кутового прапорця, ти його питаєш: «Ну що?». І він почне розповідати. Тобто він був готовий до інтерв'ю завжди. Гусин — неперевершений у цьому сенсі. Ми із ним теж робили багато інтерв'ю завдяки його відкритості. Зараз Сидорчук є, гарний хлопець, який гарно говорить.

 

— Продовжуєш з кимось близько спілкуватися? Можливо, з футболістами, з менеджментом клубів...

— Швидше з менеджментом. Із футболістами нецікаво, мені вони цікаві лише як футболісти. У мене на Оболоні ще 150 таких не футболістів, я можу з ними краще поспілкуватися. Я спілкуюся, звичайно, з Вітею Леоненком, тому що він мій приятель, з Олегом Саленком. Ні з ким майже. Хоча мені сучасні футболісти взагалі видаються дурниками і пустоголовими невігласами. І ті футболісти, які були, не блищали розумом. Проте, я пам'ятаю, Блохіна якось писав в Одесі, коли він ще сидів, байдикував в Одесі, робив вигляд, що він спортивний директор. Він дуже багато розказав: «Ти не уявляєш, як Лобановський буквально впихував у нас все. Ми не були готові, нам не було потрібно, але він це робив. Я зараз не знаю, для чого мені, але я пам'ятаю спектакль, хто грав, коли це було. А це все заслуга Лобановського, який водив. Ми спали на сеансах — він дивився, щоб ніхто не спав у театрі. Завдяки йому ми справді стали зірками культури. Потім Висоцький приїздив. Лобановський і на сеанси водив, і діячів культури на бази засилав». Тому спортивні люди, які за своїм фахом обмежені в усьому, приділяють час спорту, тому що таке у них життя. А футболісти тих декількох поколінь - розвинуті особистості, цікаві, інтелігентні люди. А зараз, на жаль... Закінчать грати — у мене півдвору таких самих хлопців, просто у них немає «Порш Кайенів». А так, я з ними можу поговорити про усе те саме на тому самому рівні. Мені нецікаво.

 

— Олександр Володимирович Шовковський досі на тебе ображається за те, що ти колись сказав, що він робить вигляд, що він розумний, а не є таким?

— А вони перекрутили моє інтерв'ю, я там такого не казав. Я пам'ятаю цю історію, знаю, що він ображається. Мені дуже шкода, тому що Шовковський — кумир для мене багато років. Все моє життя на воротах стоїть Шовковський. Вони в газеті написали. Я намагався пояснити, але чим більше ти у ситуацію влізаєш — тим більше воно розпалюється. Тож я припинив. Я інакше казав. Безумовно, я не хотів образити Шовковського.

 

— Ви потім поспілкувалися один на один із Шовковським?

— Ні.

 

— Андрій Шевченко — твій великий друг?

— Ми з ним жили в одному дворі, ми з дитинства знайомі. Я вчився у школі з його сестрою Оленкою, вона моя однокласниця. А він був на три чи чотири роки молодший за нас. Для школи три-чотири роки — це прірва. Ти не спілкуєшся із людьми, які навіть на рік молодші за тебе, вони малі, з ними немає сенсу спілкуватися. Ми з ним грали у футбол в одній школі, його сестра була в моєму класі. Багато чого спільного було, десь лазили разом. Я пам'ятаю один випадок з Шевою. Я випустився, здається, у 1989 році, а потім прийшов на випускний 1990-го — і там Шеву зустрів. Це був чемпіонат світу 90-го, ми з ним стоїмо, обговорюємо, він каже: «Кока (мене тоді так називали), я не могу смотреть футбол». Говорю: «Ты же играешь». А вони якраз вже грали на рівні Другої ліги за «Динамо». Он: «Играть у меня есть тяга. Я сплю — и смотрю, как играю. Но не могу смотреть телевизор. Ты мне сейчас рассказываешь — классно. Но я сейчас сяду смотреть — и засну». Я ще тоді здивувався.

 

— З тренерської лавки він тепер нормально дивиться футбол?

— Зараз ми не настільки близькі. У всіх своє життя. Якщо ти не перетинаєшся за фахами і не близький друг, то не сидиш із людиною кожного дня за чашечкою кави.

 

— Привітав його?

— Так, я був тоді там. Я більше спілкуюся із Оленкою, хоча не так, як раніше. Колись навіть зустрічалися.

 

— Він тобі зможе, наприклад, на Євро організувати доступ до команди, якщо ти раптом попросиш?

— Ні, доступ до команди буде в усіх. Просто треба розуміти зони доступу. Канали «Футбол 1», «Футбол 2» першими писатимуть інтерв'ю, решта журналістів отримають змогу пізніше. Наприклад, я акредитований журналіст, телевізійник, не можу потрапити навіть на прес-конференцію після гри. Я можу їх записати лише наступного дня в Українському медіа-центрі, там це буде для всіх однаково. Мені не потрібен такий інсайд, щоб він когось завів... Я, звичайно, залюбки попрошу його самого на включення.

 

— Історія, коли він у тебе поцупив портмоне...

— Лопатник. Так, я пам'ятаю цю історію. Це був матч з «Гентом», 3:0 ми тоді вдома виграли. Газзаєва я спочатку записав. А потім, я тримав великого лопатника, Шевченко витягнув його. Такий непростий чувачок: спочатку обіймає, а потім грошенята пішли.

 

— З ким із тренерів тобі найлегше було спілкуватися? Ініціатива Газзаєва об'єднати український та російський чемпіонати. Як ти це сприймав?

— Ініціатива Газзаєва була неперевершеною. Він на ній, я думаю, з того мільярду, який виділив «Газпром», третину суто собі рубанув. Я знаю, що вони робили якісь акції в Україні і навіть не розплачувалися. Потім вони не заплатили московському офісові, людям за декілька місяців. Тобто така класична рубка, коли ти виходиш не просто з серпиком і не комбайном йдеш, а вже приходиш баобаб пиляти — і цей мільярдик тобі в кишеню. Вона була утопічною апріорі, я б ніколи не став дивитися спільний чемпіонат навіть перед анексіями і контрибуціями. Який може бути чемпіонат із Росією? І чому раптом із Росією? І навіщо нам спільний чемпіонат?

 

— З ким із тренерів тобі було цікаво?

— Абсолютно всім найкраще було спілкуватися із Сьоміним, це скажуть усі, він неперевершений у цьому сенсі.

 

— Чому?

— Тому що Сьомін — безпосередня людина. Я розумію - Ребров. Він дуже змінився. Ми з ним в кіно сиділи, десь іще, якісь чвари були, потім вигадували якісь цікаві штуки. Він дуже змінився, коли став тренером, це всі можуть підтвердити. І це правильно, бо тоді він був футболістом, потім ветераном, помічником тренера — відповідальність ніс лише за себе. А зараз на ньому 25 гравців складу, багато працівників. Він показує результат, тож недарма працює над собою. Це дуже важко зробити відомому футболісту — перейти з розкутого улюбленця усіх до людини, яка несе відповідальність за команду. Потрібно приймати контрастні рішення — і гарні, і погані. А Ребров — це ікона навіть, може, більше, ніж Шевченко, для київського сектору. Ребров еволюціонує як особистість на очах. Леоненко його цькує, а Ребров росте, стає міцніше, потужніше.

Суркіс зараз йому пропонує п'ятирічний контракт підписати. Я би на місці Реброва попрацював іще рік і подумав. Все-таки «Динамо» — це така платформа, де довгого успіху не можна знайти. Йому треба спробувати себе в Англії, там його всі чудово знають, пам'ятають. Мені як фанату «Динамо» не хочеться, що Ребров йшов. Це я одною ногою стаю на особистість Реброва, на його територію. Це, мені здається, класний розвиток його як тренера. У нас же тренери, не знаючи мови, не так багато тренують. А Ребров нормально володіє не лише мовою, а й риторикою. Я слухав його відповіді англійською на запитання на «Етихаді». Він говорить з акцентом, як всі в Англії. Проте його риторика така, як в принципі вони і говорять, в притаманному собі стилі. Він буде там своєю людиною. Дивлячись на нього, не будуть говорити: «Хто це до нас приїхав?». Якби хтось із українських тренерів приїхав, то був би провал.

 

— Як ти вважаєш, сезон для «Динамо» успішний?

— Зараз і радості великої немає від чемпіонства, тому що ніхто не розуміє, що буде з футболом через рік. Це класний сезон. Безумовно, це суперсезон. Можна пригадати наші золоті часи, коли «Динамо» було локомотивом. А тепер декілька сезонів у нас виходять на весну по три клуби. Я не уявляв собі, що колись доживу до того, що на весну виходять три клуби приблизно кожен рік. Це неперевершено успішні сезони. Для 1990-х і 2000-х років взагалі вихід в осінню стадію був шедевр, це раз на десять років, напевно — і потім всі пригадують. А зараз розвиток футболу — і якраз на цьому розвитку нам хтось уже й пиляє сидить. Дуже класно, що і «Шахтар» так успішно грає, і «Динамо». В принципі нормальну гру «Динамо» показує. Не якийсь шедевр, проте у Реброва уже з'явилася якась фірмова гра. Але що буде наступного року? Я з депресивними думками підходжу до цього, на жаль. Не знаю, чого чекати.

 

— Андрія Ярмоленка вже треба відпускати?

— Так, звичайно. Треба віддати належне йому, що він відповідально грає в такій ситуації. Я думаю, що ті ж бразильці бикували б уже, якби їх не відпускали. А він викладається в кожній грі.

 

— З0 мільйонів євро — адекватна ціна за нього?

— Залежно від того, хто платить. Це шанс з'являється у людей— коли їх помічають, купують і комусь вони подобаються. Раніше 30 мільйонів - був би у десятці світових трансферів. А зараз цією сумою нікого не злякаєш, а надто — арабських інвесторів. 30 мільйонів — нормальна ціна. Головне — щоб він комусь сподобався на цю позицію. Якби він сподобався Моурінью, то той знає, як витиснути із власників клубів 30 мільйонів.

 

— Як Мілевський, Алієв сприймали твої відвертості щодо їх поведінки під час однієї з ваших поїздок зі збірною? Потім дзвонили на канал чи тобі?

— Ні. Мілевський якраз хлопець розумний, він щось через когось передавав: «А-ну, где тот Мыкола?». А потім я його на базі зустрів, привіталися, питань немає — я далі пройшов собі. Він сам по собі приємний чувак, Мілевський прикольний. А Алієв я не знаю, чи читав всю цю історію. Алієв — унікальна особистість, трохи аутист. Важко сказати, що він насправді думає і чому відповідають його реакції. Він милий хлопчик був у той час, коли я його знав 16-річним, ми певною мірою спілкувалися. А потім... Треба спитати, що він думає, у людей, які спілкуються з ним на одному ментальному рівні. Тому що вони зможуть транспортувати цю думку адекватно, а я, на жаль, не можу.

 

— Історія, коли Алієв посперечався з однією з твоїх колег — з Ахавою — облетіла Інтернет. І про Ахаву одразу всі дізналися. В тебе були такі ситуації, коли ображали футболісти або дозволяли собі критику чи нецензурні висловлювання?

— Буває, наприклад, що футболісти не хочуть чекати журналістів. Буває, що Толік Тимощук грубо каже. Як сказав — таку і відповідь отримав. Це рідкісний випадок. Так, як поставився Алієв, для футболістів це непритаманно. Це зараз може бути вже, коли преса і футбол настільки розвинуті, що спілкування журналіст-футболіст відбувається кожен день: або по телефону, або наживо, або по Скайпу розмовляють. Раніше все-таки, коли до тебе підходить журналіст, це для тебе подія, ти готуєшся до того, щоб щось сказати. Раніше журналісти не ставили провокаційні запитання, на які ти не можеш відповісти, як зараз. По фаху раніше все було, важливі запитання ставили. Були, можливо, якісь конфлікти із тими, хто не хотів говорити або щось іще. Проте так, як із Ахавою, зі мною ніхто не говорив.

 

— Ви з Анею Ахавою спілкуєтеся? І взагалі із людьми, які робили «Третій тайм»?

— Із «Третього тайму» я спілкуюся із Богушем, «Кіллером». Був такий агент Енріке, він десь зник. Де Ахава, я теж не знав. А нещодавно коментував Київський напівмарафон на Новому каналі в «Абзаці». А там якраз вона в кадрі була, я зрозумів, що вона на ICTV працює ведучою. Леоненко, Фоззі. Там було ще багато людей, які при цьому всьому були. Хто де.

 

— Які перспективи національної збірної України на Євро-2016?

— Я думаю, що такого складу, як зараз, з усіма компонентами у нас давно не було. Навіть не знаю, коли ще буде таке покоління. Це унікальна, історична можливість гарно зіграти. Пам'ятаєте, коли цей склад сформувався в збірній? Це все склад Павла Яковенка, молодіжки, яка невдало зіграла в фінальній частині Євро. Ніхто інший, як Блохін, після Євро-2012 уже на перших товариських матчах і на офіційний з Англією почав залучати Коноплянку, Ярмоленка, цей кістяк збірної. Тобто вони грають вже два цикли разом, а взагалі вони з підліткового віку разом. Це неперевершена взаємодія в збірній, вони одне одного розуміють. Якщо не брати доданих людей, то кістяк збірної настільки зіграний і товаришує між собою, що цим не можна не скористатися. Хоча, звичайно, наша збірна — це неперевершені майстри зіпсувати будь-яку гарну справу. А надто — коли ти чекаєш хорошого результату. Я був упевнений в тому, що ми Словенію не пройдемо. Бо я пам'ятав, як плакав після Хорватії, Греції. Думав, що навіть вірити в це не буду. А ми, слава Богові, пройшли.

Думаю, що у нашої збірної гарні шанси. Чим більше всього сприяти буде — тим більше шансів, що ми програємо. Сприяє цьому, звісно ж, формула проведення. Можна пройти першим номером, другим і ще й третім. Третє місце — вбивче, звичайно, тому що ти потрапляєш одразу на монстра, на першу команду в групі, а це стовідсотково буде класна команда. Друге місце цілком реальне. Ми спілкуємося з прес-аташе збірної України Олександром Гливинським, я їжджу у Францію, дивлюсь, як там все буде. Ми теж готуємося туди поїхати на півтора місяці.

Ми зараз навіть випрацьовуємо модель. У нас в принципі модель другого місця краще, ніж у поляків — наших прямих конкурентів, як ми їх зараз сприймаємо. Навіть якщо ми програємо німцям, то в цей час поляки виграють у ірландців, і ми знаємо, з яким рахунком. А у ірландців ми повинні виграти з рахунком більшим, ніж у поляків. Тоді до особистої зустрічі з ними ми підходимо в позиції, що нас влаштовує нічия.

Це найпрогнозованіший варіант: всі програють німцям і всі виграють у ірландців, просто ми виграємо у них із більшим рахунком.

У цьому сценарії погано те, що ми не вміємо багато забивати. Якщо поляки виграють 2:0, то виграти у збірної Ірландії 3:0 для нас буде фокус. Ми можемо вправніше зіграти на нічию з Німеччиною, ніж обіграти слабачка 5:0. Проте сценарій прогнозований. А якщо ми підійдемо до особистого матчу з Польщею з гіршою різницею, ніж у них, то нас нічия не влаштовує. Це нормальний сценарій. Цілком можливо, що так все і розвиватиметься. А може, німці всім зіллють, хто знає.

 

— «Ліверпуль» у тебе на футболці. Ліверпуль у фіналі Ліги Європи?

— Я хотів, щоб вони у півфіналі Ліги Європи зіграли з «Шахтарем». Думав, що з'їжджу на півфінал. А тепер думаю, чи їхати у Севілью, це ж так далеко. В пул не вписуєшся, «Шахтар» не бере, а самому летіти в Севілью не так зручно. Я пам'ятаю, як вони з Португалії сюди летіли. На матчі з «Брагою» взагалі був, здається, один уболівальник. Він сів з Браги до Лісабону, з Лісабону прилетів у Лондон, з Лондону в Київ, а із Києва приїхав потягом до Львова. Ось так і в Севілью, з пересадкою летіти і довго. Не знаю, подивлюся ще на першу гру.

 

— «Ліверпуль» у фіналі, так?

— «Ліверпуль», звичайно, ні. 25% шансів мають усі учасники півфіналу. «Ліверпуль» — це ж класна команда. Я в дитинстві вболівав за «Евертон». За «Ліверпуль» уболівав, там такі монстри грали, що мама не горюй! І навіть коли вони вже припинили свою високу традицію, Кубок чемпіонів взяли на початку 80-х три рази, все одно багато було поколінь, за якими я стежив весь час. Я зараз з'їздив у Ліверпуль с Мишком Реуцьким, це менеджер у спортивному бізнесі, не піарить себе, людина трохи закрита. Ми із ним потрапили у Ліверпуль — я якраз купив собі футболочку.

 

— Які шанси «Шахтаря»? За кого вболіватимеш — за Коноплянку чи за «Шахтар»?

— Якщо скажеш, то за Коноплянку, хоча, звісно, за «Шахтар». Можна за «Шахтар» із Коноплянкою вболівати? Копоплянка забиває три голи, а Шахтар чотири — і проходить далі. Коноплянка задоволений, теж каже: «Я нормально зіграв».
 

Спілкувалася Тетяна ЯЩУК, текстова версія — Дарія ОДАРЧЕНКО