«Повертаюся у веслування, але тільки в одиночці»

Українські веслувальники на байдарках і каное - одна з наших «медальних» надій на Олімпійських іграх-2008. З Олімпіади 2004 року в Афінах наші байдарочники повернулися з однією нагородою - «бронзою» жіночої четвірки. Нині зі славетного квартету в строю залишилася лише одна, наймолодша, веслувальниця - Інна Осипенко-Радомська. Представлятиме вона Україну й на Іграх у Пекіні, проте вже в одиночці.

Для спортсменки ця Олімпіада буде третьою. Можливо, не останньою, адже Інна планує продовжити займатися веслуванням - уже не в байдарці, а на човні-«драконі». І хоча цей екзотичний східний вид веслування - «драгонбот» - поки що не входить до програми Олімпійських ігор, він має всі шанси туди потрапити найближчими роками. Інна, до речі, є віце-президентом української федерації «драгонботу».

Проте говорити про ці далекосяжні плани ще зарано, бо нині всі сили Осипенко-Радомська спрямовує на підготовку до Олімпіади-2008 - тренування, збори, змагання. Сьогодні спортсменка стартує на чемпіонаті України в Дніпропетровську.

«Після Олімпійських ігор в Афінах перебувала в прострації»
- Інно, яке значення для вас має нинішня першість країни?
- Для мене це прохідний старт. Боротися з кимсь конкретно тут не збираюся, адже рівень українок, на жаль, нижчий, ніж у моїх опоненток у Європі й світі. Якщо нині вже «на Україні» відчуватиму конкуренцію, тоді в Пекіні взагалі нічого буде робити.
Наша система відбору на Ігри мені не подобається. Не розумію, навіщо мені змагатися в Дніпропетровську? Краще б цілеспрямовано готувалася до Олімпіади.

- Бронзову нагороду Афін ви вибороли в четвірці, на наступних Іграх змагатиметеся в одиночці. Особисто вам який вид човна подобається більше?
- Веслування в четвірці й одиночці сильно відрізняється - це як два різні види спорту. У четвірці потрібно знаходити спільну мову з усіма учасниками квартету. Ми - єдина команда. Перемоги, як і поразки, не суто твої, а спільні.
Мені ж подобається відповідати лише за себе, тому одиночка мені ближча. Давно хотіла веслувати сама, але мене постійно саджали в четвірку.
Після декретної відпустки чоловікові вдалося переконати мене повернутися у великий спорт. От тоді поставила умову - буду веслувати лише в одиночці. Минулого року мене знову хотіли посадити в четвірку, бо потрібно було підсилити екіпаж, аби вибороти олімпійські ліцензії. Але я не звабилася на цю пропозицію.

- Тож як для вас складається цей спортивний рік?
- Я стартувала двічі - на Кубку України пам'яті Юлії Рябчинської в Дніпропетровську, де перемогла, і на чемпіонаті Європи в Італії, на якому розігрували ліцензії на Олімпійські ігри. Проте на той момент путівка до Пекіна у мене вже була в кишені, тому змагання перетворилися фактично на тренування. Ганялася на двох дистанціях: на 500 м була п'ятою, на 200-метрівці - другою.
Після чемпіонату України збираюся поїхати до Болгарії на два тижні - але не на відпочинок, як усі нормальні люди, а для тренувань у горах. На 14 днів повернуся до Києва, а потім знову рушаю в Болгарію. Таку схему підготовки я застосовувала в 2004 році, й вона принесла позитивні результати. Сподіваюся, спрацює й зараз.

- До речі, що ви відчували, отримавши медаль минулих Олімпійських ігор?
- Після Афін було таке виснаження фізичне й моральне, що нічого вже не хотілося. Здавалося б, виграли «бронзу», то чому б не літати на крилах радості? Натомість я цілий місяць перебувала в якійсь прострації. Організм відмовлявся думати, фізично працювати, хотілося тільки відпочивати. Продовжувати займатися веслуванням не було ніякого бажання. Але поступово відійшла, відновила сили. Одружилася, народила дитину. Можливо, це «переключення» й посприяло тому, що я знову захотіла веслувати.

«Чоловік для мене ще й «запальничка»
- Що змінилося у вашому житті з народженням доньки?
- Про дитинку мріяла ще з 18 років. Коли народилася Уляночка, змінився мій світогляд. Раніше жила сьогодніш­нім днем. Рідко замислювалася, чим займатимуся далі. А зараз думаю про майбутнє, адже дитинка росте, треба її виховувати, забезпечувати всім необхідним.
Добре, що чоловік допомагає й підтримує у всіх моїх справах. Якби не Дмитро, то зі спорту вже пішла б. Щось він побачив у мені таке, що спонукало його бути для мене «запальничкою», яка постійно запалює вогонь бажання тренуватися й досягати успіху. Дмитро вірить, що я взмозі поборотися за олімпійську нагороду. Він сам фанат спорту, в минулому займався весловим слаломом. Коли ж ми вирішили, що я готуватимуся до Ігор у Пекіні, в сім'ї залишився один професійний спортсмен.
Дмитро продовжує веслувати, але не так серйозно, як я. Нині він захоплюється «драгонботом», а я, до речі, є віце-президентом федерації України з веслування на човнах типу «дракон». У вересні планую поїхати до Польщі для участі в чемпіонаті світу з «драгонботу».

- Як розподіляєте обов'язки в родині?
- Вважаю, що головою сім'ї має бути чоловік. Із перших днів, коли ми почали жити разом, у нас так повелося. І я ніколи не намагалася тягнути ковдру на себе. Від такого стану речей навіть отримую задоволення - приємно відчувати себе захищеною жінкою. Ми довіряємо один одному, у нас немає ніяких таємниць. А всі питання вирішуємо на сімейній раді (усміхається).

- Як швидко ви повернулися до тренувань після народження дитини?
- З вересня 2005 року цілеспрямовано готувалася стати мамою. Зрозуміло, що, коли була вагітною, не тренувалася взагалі. Відновила заняття на десятий день після пологів. Така терміновість була пов'язана з тим, що наближався передолімпійський рік і треба було боротися за ліценцію. Коли Улянці було п'ять місяців, уперше взяла її на навчально-тренувальний збір. І зараз беру малу з собою на тренування на Трухановому острові (в Києві на Дніпрі). Коли кудись виїжджаю, донька залишається з батьком, допомагає і її прабабуся.

- Важко поєднувати ролі дружини, матері й спортсменки?
- Так, іноді буває дуже важко. Особливо гостро переживаю моменти, коли приїжджаю зі зборів. Є два-три дні, щоб розпакувати сумку, попрати речі, побути з дитиною, поспілкуватися з чоловіком, знову запакувати валізи й відправитися на наступний збір. Щойно звикнеш до домашніх умов, як знову треба в дорогу. Тоді, буває, охоплює депресія...

«Не живу фантазіями, і це допомагає досягати перемог»
- Але, мабуть, Олімпіада - це таки висока мета, яка вимагає певних жертв. Чи мріяли ви в дитинстві про Олімпійські ігри?
- Коли почала займатися веслуванням, мені одразу ж сподобалося. Про цей вид спорту знала вже в шестирічному віці - розповідав знайомий тренер, захоплювався веслуванням на байдарці і двоюрідний брат. За радянських часів у селі Ольгівка, де мешкала моя родина, функціонувала база олімпійського резерву з веслування на байдарках і каное. Там я й робила перші кроки до великого спорту.
Навчаючись у школі, брала участь у змаганнях з орієнтування й легкої атлетики - штовхала ядро, бігала кроси. Але від веслування серйозно не відволікалася, тренувалася наполегливо і з захопленням. І зараз, коли минуло стільки років, часто згадую однолітків, з якими тренувалася. Бувало, сиділи на подвір'ї й мріяли про майбутнє. Мені пророкували успіх у спорті - так і казали, що колись я виграю олімпійську медаль. Я на те тільки посміхалася й навіть не думала, що пророцтво може здійснитися.
Я виконувала навантаження нарівні з хлопцями, намагаючись кожну вправу зробити хоча б на раз більше. Не могла дозволити собі пропустити заняття з думкою, ніби завтра надолужу втрачене. Тренувалася заради результату. А думки про Олімпійські ігри з'явилися пізніше, коли спортивний рівень почав поступово зростати, а я продовжила тренування вже в столиці.

- Як ви самі оцінюєте свій характер?
- Думаю, що я реалістка. Намагаюся ставити реальні завдання й досягати їх. Я не живу фантазіями, правильно оцінюю свої сили, і це допомагає досягати успіхів як у житті, так і в спорті.

- Ваш досвід виступів на численних престижних змаганнях має додати впевненості на Олімпіаді-2008?
- Звичайно. Коли 2000-го року я відправлялася в Авст­ралію на перші в житті Олімпійські ігри, відчувала неймовірне хвилювання. Інколи навіть не знала, як поводитися, що робити в конкретній ситуації. У Афінах картина кардинально змінилася - я була спокійною та врівноваженою. Кожна участь у змаганнях високого рівня позначається на психологічній підготовці, додає впевненості у власних силах. Тож є підстави сподіватися на гарний виступ у Пекіні.

Інна Осипенко-Радомська
Заслужений майстер спорту з веслування на байдарках.
Народилася 20 вересня 1982 р. у с. Новорайськ Херсонської області. Веслуванням займається з семи років.
Перший тренер - Віктор Худоба. Особистий тренер - Сергій Дубінін.
Переможниця юнацького чемпіонату Європи 1998 р. (К-4), призерка юнацького чемпіонату Європи 2000 р. (К-1, К-2). Бронзова призерка Олімпійських ігор 2004 р. (К-4, 500 м.), учасниця Олімпійських ігор 2000 р. Бронзова призерка чемпіонату світу 2003 р. (К-4, 1000 м), чемпіонка Європи 2004 р. (К-4, 500 м), срібна призерка чемпіонату Європи 2008 р. (К-1, 200 м), бронзова призерка Кубка світу 2007 р. (К-1, 200 м.) та чемпіонату Європи 2007 р. (К-1, 200 м.).
Закінчила Національний університет фізичного виховання і спорту України.
Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2004 р.).
Заміжня. Доньці Уляні рік і вісім місяців.

Олена КРИВОРУЧЕНКО

Україна Молода