«Повертаюся у веслування, але тільки в одиночці»

Українські веслувальники на байдарках і каное — одна з наших «медальних» надій на Олімпійських іграх–2008. З Олімпіади 2004 року в Афінах наші байдарочники повернулися з однією нагородою — «бронзою» жіночої четвірки. Нині зі славетного квартету в строю залишилася лише одна, наймолодша, веслувальниця — Інна Осипенко–Радомська. Представлятиме вона Україну й на Іграх у Пекіні, проте вже в одиночці.

Для спортсменки ця Олімпіада буде третьою. Можливо, не останньою, адже Інна планує продовжити займатися веслуванням — уже не в байдарці, а на човні–«драконі». І хоча цей екзотичний східний вид веслування — «драгонбот» — поки що не входить до програми Олімпійських ігор, він має всі шанси туди потрапити найближчими роками. Інна, до речі, є віце–президентом української федерації «драгонботу».

Проте говорити про ці далекосяжні плани ще зарано, бо нині всі сили Осипенко–Радомська спрямовує на підготовку до Олімпіади–2008 — тренування, збори, змагання. Сьогодні спортсменка стартує на чемпіонаті України в Дніпропетровську.

«Після Олімпійських ігор в Афінах перебувала в прострації»
— Інно, яке значення для вас має нинішня першість країни?
— Для мене це прохідний старт. Боротися з кимсь конкретно тут не збираюся, адже рівень українок, на жаль, нижчий, ніж у моїх опоненток у Європі й світі. Якщо нині вже «на Україні» відчуватиму конкуренцію, тоді в Пекіні взагалі нічого буде робити.
Наша система відбору на Ігри мені не подобається. Не розумію, навіщо мені змагатися в Дніпропетровську? Краще б цілеспрямовано готувалася до Олімпіади.

— Бронзову нагороду Афін ви вибороли в четвірці, на наступних Іграх змагатиметеся в одиночці. Особисто вам який вид човна подобається більше?
— Веслування в четвірці й одиночці сильно відрізняється — це як два різні види спорту. У четвірці потрібно знаходити спільну мову з усіма учасниками квартету. Ми — єдина команда. Перемоги, як і поразки, не суто твої, а спільні.
Мені ж подобається відповідати лише за себе, тому одиночка мені ближча. Давно хотіла веслувати сама, але мене постійно саджали в четвірку.
Після декретної відпустки чоловікові вдалося переконати мене повернутися у великий спорт. От тоді поставила умову — буду веслувати лише в одиночці. Минулого року мене знову хотіли посадити в четвірку, бо потрібно було підсилити екіпаж, аби вибороти олімпійські ліцензії. Але я не звабилася на цю пропозицію.

— Тож як для вас складається цей спортивний рік?
— Я стартувала двічі — на Кубку України пам’яті Юлії Рябчинської в Дніпропетровську, де перемогла, і на чемпіонаті Європи в Італії, на якому розігрували ліцензії на Олімпійські ігри. Проте на той момент путівка до Пекіна у мене вже була в кишені, тому змагання перетворилися фактично на тренування. Ганялася на двох дистанціях: на 500 м була п’ятою, на 200–метрівці — другою.
Після чемпіонату України збираюся поїхати до Болгарії на два тижні — але не на відпочинок, як усі нормальні люди, а для тренувань у горах. На 14 днів повернуся до Києва, а потім знову рушаю в Болгарію. Таку схему підготовки я застосовувала в 2004 році, й вона принесла позитивні результати. Сподіваюся, спрацює й зараз.

— До речі, що ви відчували, отримавши медаль минулих Олімпійських ігор?
— Після Афін було таке виснаження фізичне й моральне, що нічого вже не хотілося. Здавалося б, виграли «бронзу», то чому б не літати на крилах радості? Натомість я цілий місяць перебувала в якійсь прострації. Організм відмовлявся думати, фізично працювати, хотілося тільки відпочивати. Продовжувати займатися веслуванням не було ніякого бажання. Але поступово відійшла, відновила сили. Одружилася, народила дитину. Можливо, це «переключення» й посприяло тому, що я знову захотіла веслувати.

«Чоловік для мене ще й «запальничка»
— Що змінилося у вашому житті з народженням доньки?
— Про дитинку мріяла ще з 18 років. Коли народилася Уляночка, змінився мій світогляд. Раніше жила сьогодніш­нім днем. Рідко замислювалася, чим займатимуся далі. А зараз думаю про майбутнє, адже дитинка росте, треба її виховувати, забезпечувати всім необхідним.
Добре, що чоловік допомагає й підтримує у всіх моїх справах. Якби не Дмитро, то зі спорту вже пішла б. Щось він побачив у мені таке, що спонукало його бути для мене «запальничкою», яка постійно запалює вогонь бажання тренуватися й досягати успіху. Дмитро вірить, що я взмозі поборотися за олімпійську нагороду. Він сам фанат спорту, в минулому займався весловим слаломом. Коли ж ми вирішили, що я готуватимуся до Ігор у Пекіні, в сім’ї залишився один професійний спортсмен.
Дмитро продовжує веслувати, але не так серйозно, як я. Нині він захоплюється «драгонботом», а я, до речі, є віце–президентом федерації України з веслування на човнах типу «дракон». У вересні планую поїхати до Польщі для участі в чемпіонаті світу з «драгонботу».

— Як розподіляєте обов’язки в родині?
— Вважаю, що головою сім’ї має бути чоловік. Із перших днів, коли ми почали жити разом, у нас так повелося. І я ніколи не намагалася тягнути ковдру на себе. Від такого стану речей навіть отримую задоволення — приємно відчувати себе захищеною жінкою. Ми довіряємо один одному, у нас немає ніяких таємниць. А всі питання вирішуємо на сімейній раді (усміхається).

— Як швидко ви повернулися до тренувань після народження дитини?
— З вересня 2005 року цілеспрямовано готувалася стати мамою. Зрозуміло, що, коли була вагітною, не тренувалася взагалі. Відновила заняття на десятий день після пологів. Така терміновість була пов’язана з тим, що наближався передолімпійський рік і треба було боротися за ліценцію. Коли Улянці було п’ять місяців, уперше взяла її на навчально–тренувальний збір. І зараз беру малу з собою на тренування на Трухановому острові (в Києві на Дніпрі). Коли кудись виїжджаю, донька залишається з батьком, допомагає і її прабабуся.

— Важко поєднувати ролі дружини, матері й спортсменки?
— Так, іноді буває дуже важко. Особливо гостро переживаю моменти, коли приїжджаю зі зборів. Є два–три дні, щоб розпакувати сумку, попрати речі, побути з дитиною, поспілкуватися з чоловіком, знову запакувати валізи й відправитися на наступний збір. Щойно звикнеш до домашніх умов, як знову треба в дорогу. Тоді, буває, охоплює депресія...

«Не живу фантазіями, і це допомагає досягати перемог»
— Але, мабуть, Олімпіада — це таки висока мета, яка вимагає певних жертв. Чи мріяли ви в дитинстві про Олімпійські ігри?
— Коли почала займатися веслуванням, мені одразу ж сподобалося. Про цей вид спорту знала вже в шестирічному віці — розповідав знайомий тренер, захоплювався веслуванням на байдарці і двоюрідний брат. За радянських часів у селі Ольгівка, де мешкала моя родина, функціонувала база олімпійського резерву з веслування на байдарках і каное. Там я й робила перші кроки до великого спорту.
Навчаючись у школі, брала участь у змаганнях з орієнтування й легкої атлетики — штовхала ядро, бігала кроси. Але від веслування серйозно не відволікалася, тренувалася наполегливо і з захопленням. І зараз, коли минуло стільки років, часто згадую однолітків, з якими тренувалася. Бувало, сиділи на подвір’ї й мріяли про майбутнє. Мені пророкували успіх у спорті — так і казали, що колись я виграю олімпійську медаль. Я на те тільки посміхалася й навіть не думала, що пророцтво може здійснитися.
Я виконувала навантаження нарівні з хлопцями, намагаючись кожну вправу зробити хоча б на раз більше. Не могла дозволити собі пропустити заняття з думкою, ніби завтра надолужу втрачене. Тренувалася заради результату. А думки про Олімпійські ігри з’явилися пізніше, коли спортивний рівень почав поступово зростати, а я продовжила тренування вже в столиці.

— Як ви самі оцінюєте свій характер?
— Думаю, що я реалістка. Намагаюся ставити реальні завдання й досягати їх. Я не живу фантазіями, правильно оцінюю свої сили, і це допомагає досягати успіхів як у житті, так і в спорті.

— Ваш досвід виступів на численних престижних змаганнях має додати впевненості на Олімпіаді–2008?
— Звичайно. Коли 2000–го року я відправлялася в Авст­ралію на перші в житті Олімпійські ігри, відчувала неймовірне хвилювання. Інколи навіть не знала, як поводитися, що робити в конкретній ситуації. У Афінах картина кардинально змінилася — я була спокійною та врівноваженою. Кожна участь у змаганнях високого рівня позначається на психологічній підготовці, додає впевненості у власних силах. Тож є підстави сподіватися на гарний виступ у Пекіні.

Інна Осипенко–Радомська
Заслужений майстер спорту з веслування на байдарках.
Народилася 20 вересня 1982 р. у с. Новорайськ Херсонської області. Веслуванням займається з семи років.
Перший тренер — Віктор Худоба. Особистий тренер — Сергій Дубінін.
Переможниця юнацького чемпіонату Європи 1998 р. (К–4), призерка юнацького чемпіонату Європи 2000 р. (К–1, К–2). Бронзова призерка Олімпійських ігор 2004 р. (К–4, 500 м.), учасниця Олімпійських ігор 2000 р. Бронзова призерка чемпіонату світу 2003 р. (К–4, 1000 м), чемпіонка Європи 2004 р. (К–4, 500 м), срібна призерка чемпіонату Європи 2008 р. (К–1, 200 м), бронзова призерка Кубка світу 2007 р. (К–1, 200 м.) та чемпіонату Європи 2007 р. (К–1, 200 м.).
Закінчила Національний університет фізичного виховання і спорту України.
Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2004 р.).
Заміжня. Доньці Уляні рік і вісім місяців.

Олена КРИВОРУЧЕНКО

Україна Молода