ЯКУШЕНКО: «Знаю всі світові траси»

Наталія Якушенко - це справжня знахідка для будь-якого журналіста. Здолавши природну скромність та сором'язливість, лідерка української збірної з санного спорту охоче витягнула з архівів пам'яті найяскравіші спогади. А згадувати Наталії є про що: за плечима у неї чотири Олімпіади та безліч чемпіонатів світу й континенту, де вона стабільно входить до десятки найкращих.

«У спорті неможливо без долі везіння»

- Чи не образливо постійно залишатися біля підніжжя п'єдесталу пошани? - перепитує Наталія Якушенко. - Звичайно ж, хочеться піднятися вище, однак німкені - мої одвічні суперниці - дуже сильні. Пробитися крізь них не так уже й просто. Здавалося би, пішла зі спорту титулована Сільке Отто - звільнилося місце. Але на заміну їй прийшли відразу декілька сильних конкуренток. Окрім таланту, у них є всі умови для перемог. Нам же постійно доводилося долати перешкоди.

- За рахунок чого вам вдалося прорватися нагору?
- Мені важко оцінювати себе. Працелюбність, талант? Я просто катаюся, роблю свою справу. У спорті неможливо без долі везіння. Мені у спортивному житті поталанило. Завтра, вірю, пощастить моїй подрузі по команді Лілії Лудан, а післязавтра - львівським хлопцям. Ну й що з того, що останні поки посідають місця у кінці списку? Вони дуже молоді - їхній час ще не настав. Мене ж передусім «рятує» досвід. Я об'їздила всі можливі траси - у Сибіру каталася, на Уралі... Наче своїх п'ять пальців знаю всі світові траси. Улюблених серед них немає, так само, як немає ненависних. Є поняття «треба» - і тоді штурмуєш найнебезпечнішу трасу. Як от в Італії, хоча ця траса бобслейна, і саночникам дуже важко пристосуватися до її віражів.

- Чи не страшно було після падінь суперниць самій штурмувати ту трасу?
- Страшно буває глядачам, які бачать ці падіння й травми. До нас доходять лише сухі факти - ще один спортсмен не склав іспит. Перед стартом остраху немає: тут, як у житті, здається, що з тобою такого трапитися не може. При цьому завжди знаємо, чим ризикуємо.

«Наш «автомобіль» божевільно дорогий»

- У спорті ви вже не один десяток років. У чому знаходите мотивацію, щоби продовжувати кататися?
- Я хочу віддати тренерам те, що вони стільки років вкладали в мене. Кожен титул, кожна медалька - це своєрідна подяка наставникам. Свою радість я хочу розділити з ними.

- Розповідають, буцімто, продавши сани, можна купити автомобіль. Що ви робитимете зі своїм обладнанням після завершення кар'єри?
- Сани продати нереально! Хоча вони божевільно дорогі, бо чи не кожна деталь - це ручна робота. Та їх просто ніхто не купить. Все тому, що сани «зліплені» під кожну конкретну людину, «вилизуються», леліються як тренерами, так і самими спортсменами. Сани, що їдуть піді мною, навряд чи поїдуть під кимось іншим: окрім антропометричних даних чи ваги тіла має збігатися навіть темперамент. Окрім того, в українських саночників нема приватних саней - ці коштовні спорядження належать державі. В Україні всі сани робить Валентин Папіровий, а львівські саночники Андрій Кісь, Юрій Гайдук, Роман Язвінський та Олег Жеребецький після тренувань під його пильним наглядом дошліфовують деталі. А деякі деталі, наприклад, дерев'яні «роги», - самостійно виточують, обмотують спеціальною склотканиною, зачищують, фарбують... Носяться з ними, наче з коханою.

- Чи вдавалося вам у неспортивному житті використовувати навички з санного спорту?
- Я помітила, що коли їду в машині, то зовсім не відчуваю швидкості. Дивуюся, дивлячись на спідометр, але ніякого страху швидкості не відчуваю. Мій організм адреналіном не здивуєш, у позаспортивному житті таких емоцій, як на трасі, відчути неможливо. Мені подобається швидко їздити, але рідко коли дозволяю це собі - за моїми плечима завжди стоїть син.

«Найщасливіший момент - Олімпіада-1992»

- Як ви потрапили до секції санного спорту?
- Микола Папіровий, батько мого тренера, мешкав на третьому поверсі нашого будинку, а я з батьками - на п'ятому. Коли мені було дев'ять років, мама попросила його навчити мене плавати. Я три роки тренувалась і не мала жодного уявлення, що відвідую секцію санного спорту: ми займалися чим завгодно, тільки не сідали у сани - спеціалізація починається з 12 років. Коли ж почали кататися на санях, я думала, що вони - найбільша розвага з-поміж усіх. Пізніше мене посадили у справжні сави і сказали, що це - моя спеціальність.
Я люблю свою роботу. Хоча й буває, що «проїдемося» бортами, «заробимо» синців, і виливаємо душу одна одній: «Господи, ну чому ж отак боляче?! Чи не краще було б у шашки грати?»

- Чи були спортивні традиції у вашій родині?
- Моя мама була велосипедисткою-шосейницею, але якось потрапила у завал і після цього жодного разу на велосипед не сідала. А батько займався футболом, грав за Чернігів. Але спорт для них був радше захопленням, ніж професією. Так що у нашій сім'ї я одна така. Син мою професію розуміє як тривале чотиримісячне відрядження - в інший час ми з ним не розлучаємося. Він зі мною їздить на збори та відпочинок. Чи не пробував сам сідати у сани? Ні, він не буде кататись: у цьому аспекті природа на ньому відпочивала.
Микита напрочуд акуратний та уважний. Ризик - не його стихія. Мій дев'ятирічний син любить рухливі ігри, але якщо програє, більше нікуди не побіжить.

- Який найщасливіший момент у вашому спортивному житті?
- Коли мене взяли на Олімпійські ігри 1992 року. За тих часів у нашому, та й багатьох інших видах спортсменів ще поділяли на дві національності - росіяни і неросіяни. Потрапити на Ігри, якщо ти не з Росії, було просто нереально. На твої заслуги ніхто не зважав. Через таку систему за бортом Олімпіади свого часу залишився Валентин Папіровий, а Ігор Воропаєв не потрапив до збірної Союзу.
1992 року головний тренер збірної СНД Євген Якушин вирішив мене повезти на Ігри. Гадких, мій тодішній тренер, мені казав: «Доки не прилетиш до Альбервілля - не вір, що ти учасниця Олімпіади». Кожної миті рішення керівництва могло змінитися, як це часто траплялося щодо українських спортсменів. Я навіть не очікувала такого щастя - була дуже юною і... щасливою.

«Єдине бажання - здоровий син»

- Що ви можете зробити заради перемоги?
- Нізащо не «переступлю» через людину - це точно. Від чого я готова відмовитися заради успіху? Ось Ліля Лудан кричить, що ще раніше прокидатиметься. А я все одно не прокинуся! Відмова від будь-чого не є рецептом перемоги у нашому виді спорту.

- Ви романтик?
- Радше реаліст. Я плачу лише, коли дивлюся передачу «Чекай на мене» - там усі нарешті зустрічаються, всім добре... А потім ходимо з дівчатами, сміємося: всі сльози залишили у передачі.

- Чи є у вас особливі прикмети?
- Всі спортсмени мають свої «дивини», однак чогось особливого за собою не помічала. У всіх саночників є одна спільна прикмета - нікому не показувати свої сани.

- Ваша иеспортивна мрія?
- Щоб Микита був здоровий. Для мене це - найголовніше в житті, хоча якихось проблем зі здоров'ям у сина немає. Навіть коли на Новий рік піднімаю келих шампанського, загадую одне бажання: здоров'я для сина...

Олена САДОВНИК, «Спортивна газета»