БОДАНКІН: «Ніколи не цурався вчитися»

6 вересня шахова громадськість України відзначила 70-річний ювілей почесного віце-президента Федерації шахів України, міжнародного арбітра, кандидата технічних наук Леоніда Боданкіна та 50-річчя його суддівської діяльності. «Спортивна газета» приєднується до всіх щирих побажань ювілярові, котрий уже багато років активно з нею спілкується, не раз виступав на її шпальтах. Враховуючи те, що він упродовж багатьох років є помітною фігурою в українських шахах, редакція «СГ» звернулася з проханням взяти інтерв'ю в ювіляра до його колеги - віце-президента Федерації шахів України, нашого постійного автора міжнародного майстра Михайла Селезньова.

«Була ставка одна»

- Поздоровляючи Вас, Леоніде Марковичу, з подвійним ювілеєм, хотів би запитати, чи пам'ятаєте Ви своє перше суддівство і, взагалі, з чого все починалося?
- У мене, напевно, почалося влітку далекого 1951 року в шаховій секції Київського Палацу піонерів. У той час це був головний центр підготовки юних талантів, де тоді проходили «курс молодого бійця» такі відомі у майбутньому шахісти, як Едуард Гуфельд, Владислав Шияновський, Юрій Николаєвський, Юхим Лазарєв, Юрій Сімкін, Якір Курасс та ін. Пізніше з усіма ними в мене склалися дружні взаємини. Але тоді я ще не був з ними знайомий. Граючи в кваліфікаційному турнірі, я після 8 турів набрав 6 очок. У цей час моя мати отримала для мене путівку в піонерський табір. Хтось з моїх шахових приятелів запропонував дограти турнір за мене. Коли я з цією наївною пропозицією звернувся до тренера Семена Саускана, який керував усією нашою гучною братією, то відразу отримав у таблиці в сімох турах, що залишилися, нулі. Страшенно обурений, я більше в Палац піонерів не пішов. Це був мій перший сумний досвід пізнання тієї істини, що незнання законів (у даному випадку, шахових) не звільняє від відповідальності за їх порушення. Серйозніше я зайнявся шахами вже в студентські роки.
Що ж стосується мого першого серйозного суддівства турнірів, з якого я веду відлік, то це був фінал чоловічого чемпіонату Києва 1957 р. У суддівській колегії чемпіонату я займав єдину оплачувану посаду головного секретаря з окладом 15 крб. за ігровий день. При цьому в мої обов'язки, крім суто суддівських, входило переписування начисто всіх партій турніру і передача їх на розмноження тодішньому голові ФШУ генерал-лейтенанту медичної служби Якову Шерешевському. Оскільки суддівська ставка була одна, то, природно, мені довелося фактично самому відсудити цей чемпіонат. Обійшлося без накладок і зауважень з боку учасників, хоча в ньому брали участь практично всі найсильніші шахісти Києва, що складали в ті роки більшість у фіналах чемпіонатів України.

«Я був зовсім ошелешений...»

- У 70-ті роки Вас не часто можна було зустріти в шахових клубах. Наскільки я знаю, це було пов'язано з захистом кандидатської дисертації. А що спонукало Вас повернутися до активної шахової діяльністі?
- Десь через півроку після захисту дисертації я зустрів на вулиці свого шахового приятеля зі студентських років Бориса Гершунського. На той час він уже став доктором педагогічних наук і головою Київської міської шахової федерації. З'ясувавши, що я вже маю якийсь вільний час, він запросив мене на найближче засідання президії федерації, її члени мене прекрасно знали і відразу кооптували на посаду відповідального секретаря. Моя активність на цій роботі мала несподіване продовження. Гершунський переїхав до Москви 1984 року, і столична федерація залишилася без голови. Незабаром після від'їзду Гершунського в Києві проходив командний чемпіонат СРСР серед ДСТ і відомств, де я був суддею. Під час одного з турів до мене підійшли члени Президії київської федерації - доктор фізико-математичних наук Андрій Ройтер і доцент Київського політехнічного інституту Анатолій Тимошенко. «Ми переговорили з членами президії, - сказали вони, - і вирішили запропонувати тобі очолити федерацію». Я був тоді зовсім ошелешений цією пропозицією і намагався відмовлятися, посилаючись на те, що серед членів президії є більш авторитетні люди і т.д. і т.п. Але виявилося, що мої колеги заручилися підтримкою не тільки більшості членів президій, але і міського спорткомітету в особі Романа Клімашова, який керував тоді в ньому шахами і шашками. Не зупиняючись на складності моєї адаптації в новій ролі, хочу тільки зазначити, що на цій посаді мене переобирали на міських конференціях чотири рази поспіль - до 2000 року, коли я водночас уже працював і віце-президентом ФШУ.

«Є чимало проблем»

- Враховуючи Ваш багаторічний досвід роботи віце-президентом Федерації шахів України, як Ви оцінюєте її роль і стан справ в українських шахах за останні роки?
- Говорячи про серйозні успіхи українських гросмейстерів за останні 10 років, я з особливою вдячністю згадую людину, яка, на мій погляд, відіграла в цьому величезну роль, і якої, на превеликий жаль, вже немає. Це академік Веніамін Амітан, який ніколи серйозно не займався шахами, але з юнацьких років на все життя зберіг до них глибоку пошану. Ставши в дев'яності роки першим віце-президентом Донецького АТ «ДАНКО», він поставив на службу шахам свій організаційний талант і фінансові можливості могутньої бізнес-структури. Результати всім відомі. Це і блискуча організація в Донецьку зонального турніру 1998 року на першість світу, а потім - матчу Корчной - Пономарьов, і керівництво командою майбутнього чемпіона світу, і створення, напевно, його улюбленої «дитини» - Краматорської шахової школи, де проходило огранювання талантів таких відомих зараз усьому шаховому світу юних гросмейстерів, як Сергій Карякін, Катерина Лагно, Олександр Арещенко, Захар Єфименко. Саме Амітану належала ідея створення виконавчої дирекції ФШУ, без якої зараз важко собі й уявити роботу Федерації. І особливо - залучення на посаду президента ФШУ Віктора Петрова, з яким, маю зазначити, федерації поталанило. Досвідчений організатор і сильний у минулому шахіст, він розібрався в проблемних питаннях розбудови українських шахів. Кожен з його попередників забагато робив усе, що було в його силах, але саме Віктор Михайлович спрямував роботу федерації на професійну основу. За роки його президентства значно підвищився рівень проведення чемпіонатів України серед чоловіків і жінок, до організації котрих було залучено найвищих керівників кількох регіонів країни та серйозні бізнесові структури. За його ініціативи Мінсім'ямолодьспорт України запровадив штатні посади головних тренерів чоловічої та жіночої збірних команд, на які були запрошені відомі міжнародні гросмейстери Володимир Тукмаков і В'ячеслав Ейнгорн. Усе це відіграло неабияку роль у перемогах українців на чоловічий і жіночий Всесвітніх шахових Олімпіадах.
Звичайно, найболючишим питанням є фінансування збірних команд. Украй складно зрозуміти, чому за перемогу на Всесвітній шаховій Олімпіаді серед національних команд 140 країн світу наші чемпіони одержують нагороди від держави за існуючими розцінками у 50 разів менше, ніж в олімпійських видах. Адже шаховий спорт вважають одним із найпоширеніших у світі, він на такому рівні вимагає від гравців колосальної витрати не лише розумових, а й фізичних і нервових сил. До числа останніх досягнень українських шахів треба віднести проведення організованих найбільшою українською авіакомпанією «Аеросвіт» та ФШУ супертурнірів у Форосі, які відразу ввійшли до числа найбільш престижних світових шахових змагань.

«Вимоги змінилися!»

- Що б Ви хотіли побажати нашим молодим шахістам і суддям?
- А нашим арбітрам я хотів би побажати, незалежно від їхнього віку, працювати над своєю суддівською кваліфікацією. За останні 25 років вимоги до суддів у шахах кардинально змінилися. Зараз арбітру, який претендує на суддівство серйозних турнірів, крім знання шахових правил, необхідно вміти користуватися комп'ютером, електронними шаховими годинниками і бути хоча б елементарно обізнаним в англійській мові для оформлення турнірної документації у ФІДЕ. У будь-якому віці я ніколи не цурався вчитися. За молоду я вчився в одного з перших міжнародних арбітрів України Льва Островського, якого вважаю своїм учителем. У зрілому віці мені багато чого дало спільне суддівство з Риммою Антоновою. Та й зараз, незважаючи на мій досвід суддівства найбільш престижних світових змагань, я не вважаю соромним переймати корисну інформацію в свого учня, нинішнього голови суддівської колегії ФШУ Олега Товчиги, який, до його честі, безупинно працює над підвищенням свого рівня. Безумовно, давно назріла необхідність проведення суддівського семінару, що, природно, вимагає серйозної підготовки. Незважаючи на бурхливе зростання за останні роки в Україні кількості арбітрів найвищої кваліфікації, суддівська колегія ФШУ має величезні проблеми з вибором головних арбітрів, здатних на сучасному рівні провести офіційні турніри українського календаря.

- На закінчення дозвольте задати Вам два коротких запитання. Перше з них - що б Ви хотіли мати в житті?
- Радість спілкування з друзями і, взагалі, з цікавими людьми.

- І друге - чого б Ви не хотіли втратити?
- Почуття гумору, тому що без нього вкрай складно жити в наш час.

«Спортивна газета»