Українські спортсмени: чи подобається їм спілкуватися з журналістами?!

"Робити те, що не роблять інші, запитувати те, про що не запитують інші, і дивитися так, щоб побачити те, чого не бачать інші. Навчитися бачити!" - це кредо леґендарної шведської журналістки Герти Ліндстрем, яку на шляху до своєї мети нічого не могло зупинити. Навіть палка ненависть деяких спортсменів до журналістів.

Фру Герта була єдиною серед тисяч своїх інтернаціональних колег, хто під час олімпійських ігор 1948 року зміг узяти інтерв'ю у триразової олімпійської чемпіонки Фанні Бланкерс-Кун. Спортсменка, яка не терпіла журналістів, без усяких підозр відповіла на всі запитання шведки... у душовій кабінці. Проникнувши у сусідній душ, Герта розпочала невимушену розмову про спорт та все на світі, і Фанні, окрім того, що задовольнила цікавість журналістки, сама засипала ту численними запитаннями. Ще через чотири роки на Іграх у Гельсінкі фру Герта о шостій ранку підняла марафонця Еміля Затопека тільки для того, щоб запитати його про найцікавіший сон тієї ночі. Чемпіон чесно намагався пригадати всі нюанси свого сну, навіть не подумавши виштовхати настирливу журналістку за двері. Однак представники чехословацької збірної, дізнавшись про цей випадок, зчинили страшенний галас. Відтоді журналістів під час солідних заходів підпускають до спортсменів лише за спеціальними перепустками.

Сьогодні багато людей не може уявити свого життя без газет та телебачення. У чому особливість професії журналіста? Чим керуються акули пера у своїй професійній діяльності? Що приховано за лаштунками репортажів та інтерв'ю? Про це розповідають відомі журналісти України та їх "підопічні" - відомі спортсмени.

Діалог про сокровенне

Олена ЛЯШЕНКО, призерка чемпіонатів Європи з фігурного ковзанярства
Мені подобається спілкуватися з журналістами. Однак деколи журналістські публікації розчаровують: неправильно написані прізвища чи дещо викривлені факти залишають неприємний осад. Деколи через гру слів змінюється зміст самої думки. Тому завжди прошу журналістів дозволити мені прочитати інтерв'ю перед його публікацією. У мене немає улюблених чи неулюблених запитань. Власне, вони всі чимось схожі одне на одне. Єдине, що не люблю, коли торкаються особистого життя. Воно все ж повинно бути особистим. Найбільше ж люблю відповідати на запитання, пов'язані з моєю професією - фігурним ковзанярством.

Іван ГЕШКО, чемпіон світу з легкої атлетики
Я надзвичайно люблю спілкуватися з журналістами, але не з усіма - лише з професіоналами своєї справи. Бувають такі моменти, що журналіст сам не розуміє, чого хоче. А деколи після прочитання статей стає просто смішно. Наприклад, із газет я довідався, що одружився з Наталею Корольовою. На наше "весілля", яке відбулось у готелі "Буковина" у Чернівцях, на яке прийти міг кожен, хто сплатить 20 євро. Знайомі ще й досі про це згадують. Мені подобається говорити про спорт, але відверто розчаровують запитання на кшталт: "Чому Ви не можете вибігти 1500 м з трьох хвилин?" або ж "Що Ви думали у такий-то момент?" Узагалі я вільно спілкуюся на будь-які питання. Табу у мене немає.

Ірина ЯРОЦЬКА, призерка чемпіонатів світу та Європи зі спортивної гімнастики
Чи подобається спілкуватися з журналістами? А чому б і ні! Хоча журналісти не завжди точно висловлюють думки, проте жодних серйозних претензій до них не маю. Якось я сама опинилася на місці журналіста, коли мене раптово попросили коментувати змагання зі спортивної гімнастики. Я спеціально не вчилася на коментатора, але мені було цікаво. Якби запропонували ще, точно би не відмовилася. Якихось заборонених тем у мене немає: спілкуюсь охоче на будь-які теми.

Віта СТЬОПІНА, призерка Ігор олімпіади з легкої атлетики
Чи охоче спілкуюсь із журналістами, залежить насамперед від настрою. Хоч у мене до них претензій немає: особисто мене журналісти не ображали. Я з усмішкою ставлюсь до того, що журналісти найбільшу увагу звертають на прибутки спортсменів. У своїх публікаціях вони називають фантастичні суми, але забувають вказати, що до спортсмена доходять "цифри", зменшені у багато разів після оподаткування та інших процедур. Тем, яких би я уникала, практично немає. Якщо коректно ставити запитання, то поговорити можна на будь-яку тему.

Наталка ГОДУНКО, чемпіонка Європи з художньої гімнастики
Знаєте, у 70% своє спілкування з журналістами можу назвати приємним. У чому причина незадоволення від спілкування у тих 30%? Мабуть, у тому, що часто журналісти запитують про одне й те саме, тоді мені просто нецікаво. Також буває, що скажеш одне, а в газеті прочитаєш щось зовсім інше. На щастя, чогось грандіозного та скандального про мене журналісти не придумували. Люблю спілкуватися про все на світі. Лишень не подобається, коли журналісти заглиблюються в моє приватне життя.

Романтика пера та мікрофону

Олена ЖУПІНА, призерка ігор Олімпіади, журналіст ТРК "Алекс"
Завжди подобалося розмовляти з журналістами. Мені поталанило: вкрай рідко у матеріалах про мене були якісь помилки. Не люблю та не розумію запитань на кшталт: "Чому ти не перемогла?" Також не надто полюбляю розповідати якісь особисті подробиці про свою родину. І завжди охоче розповідаю про спорт та про подальшу журналістську кар'єру. Також про різноманітні поїздки та власні уподобання.

По завершенні спортивної кар'єри я не розлучилась зі спортом - стала спортивним журналістом. Тепер працюю на запорізькому телеканалі "Алекс". Мене ще з дитинства захоплювала ця професія. У школі подобалася література, добре виходило писати твори. А коли переді мною постав вибір професії, на допомогу прийшли друзі, які підштовхнули мене до цього кроку. Я вступила на факультет журналістики, і у мене більше ніколи не було жодного сумніву щодо моєї подальшої діяльності.

Мій спортивний досвід є тим фільтром, який не дозволяє ставити спортсменам некоректні запитання, такі, що свого часу були неприємними для мене. Також я ніколи не підійду до спортсмена перед стартом чи якщо побачу, що він не в гуморі. Серед спортсменів дуже багато моїх приятелів та хороших знайомих, тому проблем, коли спортсмен не хоче відповідати на мої запитання, поки що не виникало. Вони знають мене та довіряють мені, тому завжди легко йдуть на контакт.

Ненормовані робочі дні не проблема для мене, адже у спорті ми жили в такому самому ритмі. Тому до цього навіть звикати не довелося. Деколи буває, що в неділю хочеться побути вдома, але це не є великою проблемою. Таке життя мені подобається.

Фарид ДОСАЄВ, коментатор УТ-1
Мабуть, я мав стати телекоментатором. Ще у юні роки під час моєї суддівської практики у плаванні я одержував величезне задоволення від праці біля мікрофона як суддя-інформатор. Уже тоді я намагався додати щось від себе, прокоментувати якийсь заплив тощо. Остаточно підштовхнули мене до вибору цієї професії численні компліменти за дикцію та тембр голосу.

Я ніколи не дозволю собі обговорювати в ефірі особисте життя спортсменів, ніколи не копирсаюсь у їхніх душах та фактах біографії, які торкаються глибинних чи сумнівних фактів та почуттів, які можуть поставити спортсмена у незручне становище. Інших внутрішніх заборон у мене немає. Головне - бути етичним. Якщо критикувати, то доброзичливо. Сарказм та злоба не прикрасять інтерв'ю чи коментар. Слід завжди пам'ятати, що будь-яка невдача зазвичай є тимчасовою.

Як заохотити спортсмена до відвертої розмови? Секретів тут немає. Я наперед продумую можливий перебіг нашої бесіди. І якщо бачу, що людині важко говорити, то допомагаю їй підвідними запитаннями. Це, звичайно, не означає, що все я повинен проговорити замість спортсмена. Хоча одного разу такий випадок мав місце. Багато років тому ми робили студійну передачу про спортивну гімнастику. У студії монтували колоду, на якій виступала Лариса Латиніна, та коня, де свою майстерність повинен був продемонструвати Борис Шахлін. Редактор наказав до початку виступу взяти інтерв'ю у Бориса Шахліна, і обов'язково українською мовою. Я намагався пояснити, що Борис - хлопець із Сибіру і українською мовою не говорить. Але редактор був непохитним. Що ж було в ефірі? Я проговорив у запитанні всю можливу інформацію, а Борис лише назвав імена своїх найзапекліших супротивників. І нехай після цього хтось скаже, що Шахлін давав інтерв'ю не українською мовою! Цей курйоз ми досі згадуємо.

Колись я зрозумів одну істину: відвертою людина буде тоді, коли зрозуміє, що ти цікавишся його персоною та спортивними досягненнями і є одним із найзавзятіших його вболівальників. Успіх у цій справі залежить також від тону та голосу. Якщо ставити запитання сухим та офіційним тоном, людина замкнеться у собі. А якщо ж говорити теплим, приємним голосом, бесіда пройде легше та більш невимушено. Така розмова - справжня насолода.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ, редактор відділу олімпізму видання "МегаСпорт"
На певному етапі життя я зрозумів, що зможу стати непоганим спортивним журналістом. Ще з 11 років ходив на всі спортивні змагання, яких у Києві було доволі багато, залучався до спорту і на студентському рівні, хоча видатних результатів і не показував. А перед тим, як вступити до лав штатних працівників газети, я пропрацював інструктором в облраді "Колос" Київської області, а потім - у методичному кабінеті республіканського держкомспорту. Це було ще за радянських часів. І коли я почав працювати у "Спортивній газеті" - а на той час вона була єдиною в Україні газетою спортивного спрямування і мала серйозне реноме та вплив - відчував радість та відповідальність. У колективі з такою творчою аурою було легше навчатися усіх журналістських премудростей. Так, журналістом я став не за один день.

Зарплата у всіх газетах, крім хіба що органів Компартії України, була дуже скромною (але, переконаний, навіть тепер не потрібно працювати за лишню гривню гонорару: це доволі-таки хиткий шлях). Доводилося друкуватись і в інших виданнях, щоб якось звести кінці з кінцями. Але це, повірте, не було головним, тому що у "Спортивній газеті" люди, фанатично віддані спорту, працювали за ідею. Вони ніколи не ставили свої інтереси на перший план і готові були мерзнути на катку чи лижні, ходити у колективи фізкультури та робити матеріали про українських спортсменів. Саме це мене приваблювало. Спорт звів мене з найрізноманітнішими людьми - від генералів та директорів заводів до простих інструкторів і звичайних шкільних учителів фізкультури. Спілкуватися з усіма ними - найбільший кайф у цій професії. Взагалі у спортивній журналістиці є якась таємниця, яку ніхто не може пояснити. Та, переконаний, її навіть не потрібно пояснювати. Це так само, як двоє закоханих не можуть пояснити, чому вони вирішили поцілуватися.

Ненормовані робочі дня не зупиняють. Однак у кожного журналіста має бути внутрішнє гальмо, він повинен знати "дозу" - скільки він здатен витримати у цьому "цеху". Звичайно, коли мені було тридцять, можливості були одні, а вже коли за п'ятдесят - зовсім інші. Але ми ніколи не задумувались про нормованість чи ненормованість нашої роботи. Тоді були ще обов'язки чергувати у типографії, що часто затягувалося до самого ранку. Журналістика - це хвороба у хорошому сенсі цього слова, яка практично не виліковується.

Табу в моїй роботі насамперед стосується всіх критичних матеріалів, які потрібні для того, щоб очистити спорт від усіх недоліків. Потрібно завжди робити поправку на те, що журналіст не завжди знає істинні причини конфліктів чи помилок, які приховані у глибині. А часу чи навіть можливості викопати це не завжди вистачає. Тому братися за такі теми потрібно лише тоді, коли зможеш документально підтвердити свою позицію. І при цьому всьому за будь-яких умов не принижувати людей - учасників цих конфліктів. Це моє переконання. Можливо, мені і доводилось відступати від нього, але нечасто.

Як розговорити неговірких людей? Складне запитання. На власному досвіді я переконався, що тренери чи спортсмени не хочуть говорити не тому, що не можуть, чи тому, що негативно ставляться до преси, а просто через якусь зловредність. Просто "не хочу і не буду". Я переконаний, що немає таких постатей, які від нас відлетіли у космос та не можуть знайти 10 хв. для спілкування. Якщо така людина йде на принцип, то я за нею не бігатиму. Ну не напишу я про нього матеріал - а що станеться? Зменшаться / виростуть ціни на товари першої необхідності? Нічого не зміниться. Єдине: читач не прочитає про нього. Але й не треба! Якщо він не розуміє, що журналіст прийшов з добрим наміром "продати його якнайдорожче" у хорошому розумінні, я його не переконуватиму. Якихось особливих прийомів викликати співрозмовника на відвертість у мене немає. Зазвичай намагаюся ставити такі запитання, які дозволили б бути певній людині цікавою для самої себе, щоб вона змогла розкрити усі свої позитиви та приховати недоліки. Взагалі спілкування з журналістами - це обов'язкова складова професії тренера чи спортсмена. Як підказує досвід, справжні зірки залюбки ідуть на контакт, а впираються найчастіше спортсмени середнього ешелону, які уявили себе наполеонами. Я не розписуюсь за всіх журналістів, це лише моя думка, мій досвід, моє життя.

Олена Садовник, газета Поступ