Дамьен ле ТАЛЛЕК: «Нет желания играть в первой лиге»

— Дем’єне, для початку поясніть, як донедавна футболіст найсильнішої команди Німеччини опинився в стані аутсайдера чемпіонату України?
— У мене був дуже нелегкий період, який, на щастя, вже позаду. А чому опинився в «Говерлі»? Відповідь проста: хотів грати. Були й інші запрошення, але відгукнувся саме на пропозицію з Ужгорода.

— Ризикну припустити, що на ваше рішення вплинула присутність у клубі німця Давида Одонкора, ще одного екс-футболіста «Боруссії»…
— «Уплинула» — це навіть не те слово. Скажу більше: якби не Давид, то я би й не перебрався до «Говерли».

— Одонкор вам пояснив, що Ужгород — то не терра інкогніта, а пристосоване до життя місто?
— Давид узагалі добре охарактеризував клуб й усе, що з ним пов’язане.

— Бачу, він не скупився в епітетах, адже ви відразу підписали довготривалий контракт…
— Так, він чинний до 2014 року.

— Виходить, плануєте залишитися в клубі навіть у випадку вильоту з прем’єр-ліги?
— Ну, не знаю… У першій лізі, якщо чесно, виступати бажання немає. Тим паче, що дефіциту в запрошеннях також немає. Відтак… Зрештою, гадаю, у нас цілком реальні шанси навесні вибороти місце в елітному дивізіоні на наступний сезон.

«Арбітри проти нас? Це радше — збіг обставин»

— Стандартне запитання для кожного легіонера: що знали про Україну загалом та конкретно — про ваш клуб до переходу?
— Зізнаюся, знання були мінімальними.

— Деякі іноземці досі вважають Україну частиною Росії. Незалежність нашої держави не стала для вас новиною?
— Та ні, це той мінімум, яким володів. Іще знав, що такі клуби, як «Шахтар» та «Динамо», 
— з України.

— Розкажіть, яке враження справляє на вас «Говерла» саме як футбольний клуб: починаючи з умов для тренувань та закінчуючи стадіоном? Проводити аналогії з Дортмундом, певне, буде зайвим…
— Так, подібні аналогії точно недоречні, бо порівняння неможливе. «Боруссія» — це великий клуб із 80-тисячним стадіоном, котрий заповнюється на кожному матчі, незалежно від суперника.

— Як вважаєте, в Україні є клуб такого калібру?
— Я, звичайно, в місцевих реаліях ще не дуже розбираюся, але здається мені, що таким є хіба що донецький «Шахтар» (інтерв’ю було записано ще до жеребкування Ліги чемпіонів, яке зробило порівняння цих двох чемпіонів своїх країн дуже актуальним. — Г. К.).

— А яку характеристику можете дати українському чемпіонату? Маю на увазі не лише якусь окрему рису, а відразу кілька: і загальний рівень, і атмосферу на матчах, і стадіони…
— По-перше, ваш чемпіонат дуже контрастний. Пояснюю: чотири, від сили — п’ять команд дуже сильно випереджають реш­ту клубів.

— Ну, донедавна вважалося, що в нас є лише два ФК, а всі інші — відстали…
— Розумію, але все одно саме такий контраст звернув на себе увагу. Загалом, щодо рівня гри, то з «висоти» 15-ї сходинки, мабуть, слід говорити, що рівень — високий. Принаймні, більшість команд демонструють кращу гру, ніж ми, судячи з турнірного становища. Щодо стадіонів, то тут ситуація така ж контрастна, як і на клубному рівні. Є кілька гарних, великих, комфортних арен, але, водночас, присутні й невеличкі та відверто некрасиві стадіони.

— Не провокуватиму вас запитанням про ваш домашній стадіон…
— Дякую за розуміння (сміється).

— Дем’єне, листопад, гадаю, був для вас найкращим місяцем в Україні. Принаймні, судячи з результативності, так і є…
— У принципі, не здивований тим, що почав забивати. Мені, як і усім, потрібен був час на адаптацію, на те, щоби зрозуміти всі вимоги та, зрештою, стати своїм у колективі, набрати форму. Коли цей процес завершився, пішли й голи.

— Які у вас взаємини з паном Севидовим?
— Нормальні, робочі.

— Мовний бар’єр відчутно впливає?
— Ми не щодня спілкуємося, тому не сказав би, що якось сильно впливає.

— Пан Севидов та керівництво ужгородців нерідко скаржаться на упереджене ставлення арбітрів до «Говерли». Відчули на собі це?
— Хм… Помилки, звісно, трапляються й, на жаль, їх чимало не на нашу користь, але саме упередженим ставленням я би це не назвав. Судді всюди помиляються, тут нічого екстраординарного немає.

— А нинішнє місце «Говерли» в турнірній таблиці, на вашу думку, справедливе?
— Ні. За грою ми виглядаємо не гірше кількох команд, що перебувають вище за нас.

— У чому ж тоді причина?
— Не таланить нам. Сподіваюся, навесні ситуація зміниться.

— Розкажіть про ваше нефутбольне життя в Ужгороді. До слова, бачив у вашому «Твіттері» фотографію з нічного клубу, де ви відпочиваєте разом із Одонкором…
— Так, іноді дозволяю собі розслабитися. Не бачу нічого кримінального в тому, щоби після гри випити келих пива. Безперечно, без зловживань.

— Якщо підбивати підсумок першої частини нашої розмови: ви щасливі в Україні?
— (Після паузи). Так, бо тут я, нарешті, зумів стабільно виходити на поле та робити те, що вмію найкраще. Запевняю також, що це не мій максимум. Тому, мабуть, щасливий.

«Скаути «Боруссії» помітили мене в Донецьку»

— Дем’єне, друга частина нашого інтерв’ю стосуватиметься вашої попередньої кар’єри. Мабуть, не помилюся, коли скажу, що в дитинстві вашим ідолом був старший брат Ентоні. Він сильно вплинув на розвиток кар’єри?
— Так, частково ви маєте рацію. Щойно розпочав свій футбольний шлях, то він уже виступав у складі англійського «Ліверпуля». Там, щоправда, закріпитися Ентоні не вдалося — нині він захищає кольори французького «Валенсьєна». Щодо впливу з його боку, то не можу сказати, що він був дуже вагомим — усе ж домівку Ентоні залишив, коли я ще був зовсім маленьким. Але ми чимало пограли утрьох.

— Утрьох?..
— Так, у мене є ще один брат.

— Певно, вам уже неодноразово ставили це запитання, та все ж: яким чином ви опинилися в «Боруссії»?
— Хех, тут така цікава історія з українським слідом: справа в тому, що селекціонери дортмундського клубу звернули на мене увагу, коли виступав на чемпіонаті Європи-2009, що проходив саме в Донецьку (та Маріуполі. — Г. К.). Ваша збірна на тому турнірі тріумфувала.

— Якщо чесно, то не дуже пам’ятаю, щоби ви там себе якось особливо проявили…
— Насправді вони мене «вели» ще до того, але після виступу на полях України вирішили запросити. До слова, я тоді й справді відіграв не дуже яскраво, не забивши жодного м’яча.

— Читав, що в ті часи вас навіть особисто Арсен Венгер мав бажання до «Арсеналу» переманити…
— Було таке, але, зрештою, опинився в «Боруссії».

— У Дортмунді одразу почали працювати з основою?
— У принципі, тренувався з першою командою, але ігрову практику переважно отримував, виступаючи за дублюючий склад.

«За порадою звертався до Ісмаеля Бангури»

— Не можу не спитати про Юргена Клоппа. У чому його секрет? Як він міг у часи тотальної комерціалізації футболу створити команду, що нині є однією з найкращих у Європі, не роблячи при цьому якихось грандіозних фінансових уливань?
— Про Клоппа можу розповідати довго. Це — найкращий тренер, із яким мені доводилося співпрацювати. Я насправді дуже щасливий, що мав можливість тренуватися під його орудою. На мою думку, голов­на фішка Клоппа полягає в його здатності знайти спільну мову з футболістами. Він уміє підійти до кожного, знає, як допомогти гравцеві розкритися та відчути впевненість. Дуже хороша людина! До речі, досі з ним підтримуємо контакт. Десь наприкінці жовтня бесідували по телефону, розповідав, як у мене справи.

— Як Клопп відреагував на ваш трансфер до «Говерли»?
— Сказав, що найголовніше зараз для мене — це отримувати постійну ігрову практику.

— Щодо цього тренера ходить чимало легенд. Якось дивився про нього сюжет по телебаченню, де розповідали, що він може прямо на тренуванні стати біля гравців і закурити. Це правда?
— Ну, не знаю, що там показували, але я свідком подібної ситуації не бував. Клопп може покурити хіба що після матчу чи до нього.

— Ви дуже добре характеризуєте Клоппа, тож роблю вис­новок, що не тримаєте на нього зла за те, що не змогли закріпитися в «Боруссії»?
— Авжеж, бо так склалися обставини. На жаль, мене почали переслідувати травми, було кілька операцій, а тому випав з основ­ної обойми.

— Утім, за дублюючий склад ваша статистика була досить пристойною — 30 матчів, 12 влучень…
— За другу команду забивав стабільно, а ось у основі своїми нечисленними шансами не скористався.

— Одного разу навіть виходили за «Боруссію» в Лізі Європи — проти львівських «Карпат» у Дортмунді…
— Добре пам’ятаю той матч! У Львові «Карпати» нас ледь не обі­грали, а ось удома ми їм шансів уже не залишили.

— До слова, вас можна вважати бодай формальним чемпіоном Німеччини сезону-2010/2011?
— Формальним можна — принаймні медаль у мене є. Фактично же, мій внесок у той титул — мізерний.

— Читав ваше інтерв’ю трирічної давнини, де наголошували, що плануєте залишитися в «Боруссії» надовго. Чому вирушили до французького «Нанту»? Зневірилися?
— А я й не горів бажанням туди переїжджати — хотів залишитися в Дортмунді та чатувати на свій шанс. На жаль, керівництво клубу вирішило, що саме такий варіант буде оптимальним. Насправді, вони мали слушність, адже мені було об’єктивно не під силу скласти конкуренцію нашим основним форвардам. Тоді найкращим нападником уважався парагваєць Лукас Барріос, а його дублером був поляк Роберт Левандовскі. Отже, можете уявити собі рівень конкуренції. Моїм же максимумом у такій ситуації були лише поодинокі виходи на заміну.

— У «Нанті» у вас, судячи з голої статистики, теж нічого не вийшло…
— Так, погоджуюся, то був далеко не найкращий етап у моєму житті.

— Знаю, що в цьому французькому клубі виступали пліч-о-пліч з Ісмаелем Бангурою. Знаєте, що він провів кілька успішних сезонів у складі київського «Динамо»?
— А я з ним знайомий ще здавна — відтоді, коли починав кар’єру в «Ренні», а Бангура був основним форвардом. До речі, перед переїздом до «Говерли» мав коротку розмову з Ісмо — він мені всіляко нахвалював український варіант.

— Не обманув?
— Ні-ні (сміється).

Гліб КОРНІЄНКО, «Український футбол»