Артем БУЦКИЙ: «Приметы на результат не влияют»

– Після низки перемог доволі важко зібратися на поєдинок із колективами, що перебувають у нижній частині таблиці. Але ж у нинішньому чемпіонаті Суперліги будь-яка з команд може обіграти визнаних фаворитів. Тому й складно. Тим більше, від нас усі очікували перемог, бо вдома зазвичай ми виглядаємо потужно. Але, на мою думку, краще виграти за невиразної гри, ніж красиво поступитися.

 

– Якщо Кирило Вадимович пов’язує це з утомою – отже так воно і є насправді (посміхається).

 

– З Рімасом Ендріяйтісом, який очолював «Сумихімпром». Його я виокремлюю тому, що він, можна сказати, дав мені путівку у великий баскетбол. Утім, усі наставники, з якими я працював, заслуговують на відзнаку. Кожен із них був цікавою особистістю з власним баченням баскетболу. І Андрій Подковиров, і Ренато Паскуалі, хоча я й мало грав під його керівництвом, і Віталій Лебединцев, і Валентин Берестнєв, і Кирило Большаков. Усі вони – особистості.

 

– У Сумах, коли я там грав, була чудова, дружня команда. Ми багато років виступали разом, та й наразі підтримуємо зв'язки. Від гри за «Ферро-ЗНТУ» теж залишаються приємні враження, незабутнім був виграш бронзових медалей. Я вже ставав призером чемпіонату України з БК «Київ» у 2006 році, проте тоді я не відігравав такої значної ролі в команді, як зараз у Запоріжжі. Це зовсім інші відчуття. Як і у 2005 році, коли на Всесвітній універсіаді наша збірна виборола срібні нагороди, програвши у фіналі американцям. Збірна студентів США була дуже сильною, і в ході вирішальної гри вирвалася вперед на двадцять очок. Ми ж були задоволені й срібними нагородами. Вище голови, як кажуть, не стрибнеш.

 

– Я маю дружину Інну та донечку Олю. Минулого року мені було дуже важко, бо вони жили в Полтаві й лише зрідка приїздили до Запоріжжя. В моєї дружини там був невеличкий бізнес, який вона не могла залишити. Та й дочка в той самий час стала першокласницею. Тому після матчів я частенько сідав у машину та їхав до Полтави, долаючи чималу відстань. Коли ж такої можливості не було, дуже сумував, адже раніше ми завжди жили разом, де б я не грав. На щастя, зараз вони переїхали до Запоріжжя, й на кожній грі мені забезпечена персональна підтримка.

 

– Та ні. Зрідка лише, після виграного матчу, на наступну гру я можу навмисне поїхати тією ж дорогою. Проте вважаю, що на результат це ніяким чином не впливає.

 

– Та ні, таким не займаюся. Все, що я роблю – це дотримуюся настанов наставника. Уважно слухаю, коли тренерський штаб розбирає як гру суперника в цілому, так і за персоналіями. Намагаюся зрозуміти, які сторони найсильніші у гравця, проти якого доведеться діяти, а які – найслабші. Але вдалий захист – заслуга усієї команди. Можна одного разу перехопити м’яч, а двадцять кидків пропустити. А от коли є підстраховка, грати набагато простіше.

 

– Ми постійно радимося. Причому, не тільки я щось їм підказую, а й навпаки. Під час гри вони можуть підказати мені дещо. Ми всі разом – команда, тому завжди один одному допомагаємо порадами.

Ферро-ЗНТУ