ДОРОЩУК: «До останнього було відчуття того, що можу подолати 2,16»

Олег Дорощук на юнацьких Олімпійських іграх у Буенос-Айресі довів, що надії на медаль зі стрибків у висоту, які з ним пов’язували, були небезпідставними. За результатами двох етапів він виграв бронзу, а на другому з них впритул наблизився до особистого рекорду, подолавши 2,14 метри.

 

– Сезон був дуже довгим, - зізнається Олег Дорощук. – Юнацькі Олімпійські ігри були останніми й одночасно основними змаганнями у ньому. Думаю, бронзова медаль, яку я на них виграв, непоганий результат. Попереду підготовка до нового сезону і до Олімпійських ігор у Токіо.

 

– Відчуття, що можете подолати 2,16, не полишали до останнього?

– Саме так, адже перша спроба була дуже хорошою і я розумів, що це мені під силу.

 

– А 2,22 метри від суперників стали сюрпризом?

– 2,22 точно не очікував. Особливо від австралійця Оскара Майєрса. Підняти особистий результат з 2,14 метрів до 2,22, ще й вкінці сезону – це дуже сильно!

 

– Михайло Кохан розповідав про те, що атмосфера в олімпійському селищі дещо відволікала і допомагала уникнути мандражу перед стартом. Як було у вас?

– У мене не надто великий досвід участі у міжнародних змаганнях. До цього були лише юнацький чемпіонат Європи і матчеві зустрічі. Тож юнацькі Олімпійські ігри для мене точно стали турніром найвищого рівня на даний момент. І атмосфера на них дійсно відрізняється. Ти йдеш по олімпійському селищу, а з одного боку хтось танцює, з іншого – відпочиває. Це справді допомагає трішки відволіктися від хвилювання перед стартом.

 

– Вашого тренера, Геннадія Здітовецького, не було у складі делегації. Хто допомагав вам у Буенос-Айресі?

– Допомагала Тетяна Володимирівна Степанова, тренер Ярослави Магучіх. Вона була поряд зі мною і на змаганнях, і під час тренувань, завжди підказувала, що і як краще зробити.

 

– У багатьох тренерів і спортсменів є своя власна мова підказок. Наскільки добре ви з Тетяною Степановою розуміли один одного?

– Ми вже досить непогано знаємо один одного, я б навіть сказав, що ми потоваришували. Тож спільну мову знаходили, я розумів усі підказки, все, що вона мені говорила. Але зрозуміло, що без особистого тренера все одно було складно.