Королева краси «королеви спорту»

Сьогодні в Сумах стартує чемпіонат України з легкої атлетики, який збере сильніших спортсменів країни. Триденний турнір своєю присутністю прикрасить і перший номер збірної команди України з бігу на 800 м, срібна призерка чемпіонату Європи у закритому приміщенні, наша олімпійська надія Тетяна Петлюк. У лютому Таня вже змагалася на кількох міжнародних стартах із провідними бігунками планети. У Дюссельдорфі киянка виграла з результатом 2 хв. 01,60 сек., а у Карлсруе прибігла другою з часом 1.59,78, пропустивши вперед лише славнозвісну Марію Мутолу. Примітна Петлюк і на іншій арені: на церемонії нагородження найкращих легкоатлетів України «Афіна—2008» вона перемогла в номінації «Краса легкої атлетики».

«Свою першу золоту медаль я «обмила» джемом і медом»
— Тетяно, на якій дистанції ти збираєшся бігти на чемпіонаті України?
— Ми ще до останнього не визначилися. Але перевагу віддаємо 1500–метрівці. Як каже тренер, треба попрацювати над швидкісною витривалістю. Це повинно позитивно вплинути на результати на моїй «рідній» дистанції — 800 м.

— А щодо «рідного» виду спорту: ти й починала з легкої атлетики?
— Ні, першим видом спорту, яким я захоплювалася, був настільний теніс. Навіть мала деякі успіхи — виграла чемпіонат міста серед дітей. А потім мої батьки з одного району столиці переїхали в інший, і мені довелося з пінг–понгом розпрощатися. Пізніше зайнялася плаванням. Рік походила в басейн, але на довше не затрималася. Із легкою атлетикою близько познайомилася у 12–річному віці. На уроці фізкультури до нашого класу прийшов тренер дитячо–юнацької спортивної школи — шукав обдарованих дітей. Учитель фізкультури запропонував мою кандидатуру, і вже через деякий час я проходила тестування. Пробігла 60 м, 30 м і показала такий непоганий час, що мене змусили зробити це ще раз.
А потім почала тренуватися під керівництвом Василя Володимировича Карана. Проте назвати серйозними ті заняття неможливо. Тренер постійно зауважував: «Таню, ти не ходиш на тренування місяцями, а коли стартуєш на турнірах, то виграєш усі дистанції, починаючи зі 60 м і закінчуючи кросом на півтисячі». Професійно ставитися до легкої атлетики я почала, відколи прийшла у Республіканське вище училище фізичної культури. Це було у дев’ятому класі. Хоча ні, ще цілий рік була несерйозною (посміхається). І тільки після виїзду за кордон на перший великий міжнародний турнір моє ставлення до спорту змінилося.

— І які ж змагання так круто змінили твоє життя?
— Юнацькі олімпійські європейські ігри, які проходили у Португалії у 1996 році. Мене заявили на участь у двох дисциплінах — 400 м і 400 м з бар’єрами. «Гладкий» фінал збігся в часі з бар’єрним відбором. Тренер довго радився із керівництвом команди, й мене поставили на фінал. І наставники не помилилися. Я виграла й показала тоді, до речі, особисте досягнення.

— Як батьки поставилися до твоїх занять спортом?
— Скільки себе пам’ятаю — завжди мене підтримували. Спочатку — моє захоплення, а потім і професійне заняття. Я була дуже жвавою дитиною, тож тато й мама хвилювалися, щоб не вскочила в погану компанію. Пам’ятаю, вони зустрічали мене після тих Юнацьких європейських ігор в аеропорту й плакали від щастя. Мати поцікавилася, де ж моя золота медаль. А вона лежала десь абияк, забруднена джемом і медом, який розлився у спортивній сумці. Мама — моя найкраща подруга — відмила те кружало й повісила на стінку. От тоді і почався відлік моєї професійної спортивної кар’єри.

Пані Сонько, або Сама собі психолог
— Чи доводилося тобі брати учать у змаганнях травмованою?
— Це трапляється настільки часто, що я навіть і забула, коли бігала без травм. Буває, прокинуся вранці, а нога сильно болить. Але на тренування їхати треба. Поки доберуся на стадіон, все вмовляю ногу «відпустити», потім на тренуванні намагаюся провести розминку і переконую свою кінцівку (посміхається). Так проходить день. А коли повертаюся додому, після такого «вмовляння» трапляються зриви — сльози, небажання продовжувати заняття спортом і так далі. Але емоції проходять, і наступного дня знову в строю.
Стосовно турнірів із травмованими ногами, то, скажімо, на останньому чемпіонаті світу в Японії довелося змагатися не в найкращій формі. За чотири місяці до чемпіонату в Осаці я отримала серйозну травму і нормально тренувалася хіба що два тижні. Наважилася підійти до держтренера Валерія Александрова і заявила, що не хочу ганьбити на цих змаганнях нашу державу, тренера, себе. На це Валерій Федорович відповів, що вірить в мене, адже я боєць і кістьми ляжу на доріжці. І на тому чемпіонаті я вийшла з сильним болем до півфіналу. Після чого зрозуміла, що мій організм здатен на більше, і ніколи не можна розслаблятися.

— Як зазвичай ти проводиш день напередодні змагань?
— Просто намагаюся якомога більше спати. Подруги, з якими ми живемо в одному готельному номері, завжди дивуються й підколюють, називають мене «бабаком». Пам’ятаю, в Італії товариші по команді — бігун Іван Гешко і стрибунка Ольга Саладуха — хотіли витягнути мене подивитися місцеві пам’ятки культури, але так і не змогли. Просто одного разу я винайшла гарний спосіб економити і накопичувати сили напередодні стартів — це звичайний сон. Якось прочитала статтю про видатну бігунку Габріелу Сабо — так от вона виділяє на сон 14 годин на добу. Спортсменка тренується, їсть і спить. А минулого року в Дюссельдорфі ми з подругою зробили шопінг перед змаганнями, так мені ці покупки на дистанції вилізли боком (посміхається). Занадто емоційна я людина. Тому до змагань — тільки сон, а вже опісля — прогулянки по магазинах, історичних місцях, кіно. Можу й до боулінг–клубу зайти.

— На змагання різного рівня ти налаштовуєшся однаково?
— Дуже часто тренер мене запитує, чому на чемпіонат міста я налаштовуюся як на світову першість, адже на цих змаганнях немає з ким боротися, нема кому програвати, це просто тренування. Але для мене всі змагання однакові, адже на них необхідно показати результат роботи. Можна на тренуваннях демонструвати прекрасний час, а на офіційному старті — ні.
Щодо психологічної підготовки до змагань, то я вважаю, що спортсмен повинен бути сам для себе гарним психологом — немає потреби звертатися по допомогу до спеціалістів. Я якраз вступила до магістратури Національного університету фізичного виховання і спорту на кафедру психології. Впевнена, ці знання допоможуть мені на практиці. Та й мій тренер — дуже гарний психолог, він теж допомагає.

«У кожної спортсменки — свій імідж. Навіть на змагання почали запрошувати з урахуванням зовнішності»
— Таню, тебе в Україні визнали «красою легкої атлетики». Коли ти вперше пробігла на змаганнях із розпущеним волоссям?
— Улітку 2001 року. А все почалося зі словенки Іоланди Чеплак — вона була моїм кумиром. Я завжди обожнювала цю бігунку як особистість; мені подобалося, як вона виглядає. От і я розпустила перед забігом коси — і мені це припало до смаку. А в збірній мене почали «підколювати» — «друга Чеплак». Я відповідала, що буду кращою за неї, принаймні зроблю все для цього можливе.

— Щось у своїй зовнішності змінити не хочеться?
— Якось хотіла перефарбувати волосся у чорний колір, але моя перукарка вчасно відмовила. Років п’ять тому я часто експериментувала з кольором зачіски, змінюючи його то на малиновий, то на фіолетовий, то на салатовий… Але сьогодні і в Україні, і в світі мене знають як блондинку, тому найближчим часом кардинальних змін у зовнішності не чекайте (посміхається).

— Здається, у тебе два татуювання?
— Так. Перше зробила ще у 2000 році в Чилі. Але цей малюнок на плечі змінювався двічі. Початковий скрипковий ключ майстри перетворювали на метелика, потім — на квітку. Друге татуювання у мене на попереку. Якось довірилася спеціалісту, лягла на стіл, а потім встала і побачила малюнок довжиною близько 15 см. Спочатку злякалася, але дуже швидко звикла до нього.
Мені подобається відрізнятися від суперниць. Багато організаторів змагань заохочують запрошеннями якраз оригінальних спортсменів. І, наприклад, я на турнірі у Штутгарті два роки поспіль отримувала приз глядацьких симпатій. Так що не дивно, що нині спортсменки турбуються не тільки про свої високі спортивні результати, а й про зовнішність.

НЕПРИСТОЙНА ПРОПОЗИЦІЯ
— Таню, тобі колись пропонували бути «зайцем» — вести забіг «на замовлення»?
— «Зайцями», їх ще називають «пейсмейкерами», зазвичай стають спортсмени, які не спроможні показувати високі результати, чи ті, що пропускають даний сезон. Бігати вони не хочуть, а заробити гроші — не проти. От тоді організатори змагань платять «зайцям» за їхню роботу — вони ведуть забіг, тримають конкретну швидкість, а потім сходять із дистанції. Але не кожен справляється з таким завданням уміло. Один біжить у тому темпі, який йому замовили, а інший — «зривається» і 400 м долає за 54 секунди, тоді виходить якийсь «рваний» біг. Такі «пейсмейкери» не допомагають. Мені якось запропонували пробігти «зайцем», на що тренер одразу відповів відмовою — пояснив, що це свого роду ганьба для спортсмена. Організатори змагань про це знають, і тому ніколи не запропонують роль «пейсмейкера» висококласному бігуну. Мені теж більше не пропонували.

Тетяна Петлюк
Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики. Спеціалізація — біг на 800 м.
Народилася 22 лютого 1982 р. у Києві.
Перший тренер — Василь Каран. Особистий тренер — Олександр Федєєв.
Освіта — вища, Національний університет фізичного виховання і спорту України (кафедра легкої атлетики).
Чемпіонка Юнацьких Олімпійських європейських ігор 1996 р. (Лісабон), срібна призерка чемпіонату світу серед юнаків 1999 р. (Бидгощ), бронзова призерка чемпіонату Європи серед юніорів 2001 р. (Гросетто), зимового Кубка Європи 2004 р. (Лейпциг), срібна призерка чемпіонату Європи у закритому приміщенні 2007 р. (Бірмінгем). Учасниця Олімпійських ігор 2004 р. (Афіни).
Незаміжня.

Олена КРИВОРУЧЕНКО

Україна Молода