ГОДИНЮК: «Вдома дихається набагато легше»

Колишні українські хокейні зірки, які свої найкращі роки провели в заокеанській Національній лізі й добилися певних успіхів не лише в хокейній, а й у бізнесовій справі, повертаються додому. Дмитро Христич, В'ячеслав Завальнюк, Олександр Годинюк, які прагнуть повернути борги рідній країні, яка з дитинства виводила їх на життєву дорогу. Вони повертаються, щоб свій талант і досвід присвятити служінню Україні. Кореспондент «Спортивної газети» завітав до офісу Олександра Годинюка. Ми розмовляли впродовж шістдесяти хвилин. Саме стільки триває хокейний поєдинок.

«Мене загартували дворові хокейні баталії»

— Олександре, ви корінний киянин. Тож проблем з вибором спортивної секції у вас не було. Адже в столиці завжди можна знайти заняття до вподоби. Було б лише бажання. Чи була у вас дилема щодо обрання спортивної секції? І чому свій вибір зупинили саме на хокеї?
— Як і всі мої ровесники, влітку, зазвичай, залюбки грав у футбол, а ось узимку займався хокеєм. Правда, частіше хокейні баталії відбувалися не на справжній ковзанці, а на засніженому асфальті, а замість ковзанів бігали у звичайних черевичках. Тоді я мешкав неподалік станкозаводу. На наших подвір'ях завжди мешкали чудові хлопці. І в нас ніколи не виникало проблем щодо організації футбольної або хокейної команди. Мабуть, дворові хокейні баталії також вплинули на мій подальший вибір.

— А хто привів малого Годинюка до хокейної секції?
— Неподалік нашого будинку відкрився чудовий хокейний стадіон. Батьки купили мені ковзани, і я вирушив записуватися до хокейної секції. Це було моє цілеспрямоване рішення. Головне — мене підтримали тато й мама. Адже до цього я три роки займався плаванням. Але мені там було не цікаво, бо не було справжньої чоловічої боротьби.
Навіть на тренуванні я прагнув змагатися, але не було суперників. А просто з секундоміром було не цікаво. Натомість мені хотілося підчас кожного тренування боротися з однолітками й доводити,  що ти, справді, сильніший за інших. Хоч я дуже вдячний плаванню, бо саме цей вид спорту допоміг мені загартуватися, стати витривалішим і сильнішим. Він став надійним підмурком у моїй майбутній хокейній кар'єрі.
Мої перші хокейні університети тривали на «Червоному екскаваторі» лише місяць. Одного разу на тренування завітав тренер з «Крижинки» Володимир Альошин і запропонував мені спробувати себе в головній дитячо-юнацькій хокейній школі Києва «Крижинка». Хоч і хвилювався, але дитяча цікавість взяла гору. Мене відразу «приписали» до групи, яка вже три роки тренувалася разом. А в мене ще не було багато відповідних навиків. Однак тренер повірив у мене, мої фізичні й моральні якості. У нас відбулося кілька чоловічих розмов, і я погодився тренуватися саме в цій групі. Було це в четвертому класі. Тоді мені було лише десять років.

«Мої улюблені команди — «Сокіл» і збірна Радянського Союзу»

— А в якій команді ви мріяли виступати?
— Як і кожний юний киянин, прагнув одягнути светр із каштанами. Тож лише «Сокіл» і збірна Радянського Союзу. Саме за ці дві команди я мріяв грати. Хоч мене наполегливо запрошували до московського «Динамо».

— І вам удалося обидві мрії втілити в життя?
— Зокрема, в «Соколі» я опинився шістнадцятирічним десятикласником. Головне — залишалося витримати боротьбу. Адже в хокей грають справжні чоловіки. І знову перший професіональний матч я зіграв проти московського «Динамо». Саме травмувався наш захисник Валерій Сидоров і Анатолій Васильович повідомив, що на заміну вийду саме я.

— Це стало несподіванкою для вас?
— Нині вже важко передати мій стан душі. Було надмірне хвилювання. Я в першу чергу боявся, що не виправдаю сподівання Богданова. Адже тодішній захист «Сокола» був дуже надійним. Відіграв цей поєдинок дуже вдало. Цим здивував не стільки тренерів, як самого себе (сміється). Я, Діма Христич і Андрій Сидоров були наймолодшими в команді. Потім були в моїй кар'єрі злети й падіння. На деякий час опинився в команді ШВСМ — своєрідному «дублі» головної команди Києва. Був на провідних ролях. Це допомогло мені відшліфувати свою майстерність, набратися досвіду і повернутися до «Сокола», щоб зайняти стабільне місце в стартовому складі провідного українського клубу.

— Чи мріяли про виступи в Національній хокейній лізі? Адже це найсильніша хокейна ліга на нашій планеті...
— Подібного навіть в думках не було. Адже тоді це була заборонена зона. Ми знали, що саме в Радянському Союзі грають найсильніші хокеїсти світу. Тоді мало знали про заокеанські команди та їхніх хокейних зірок, бо ми зростали на зовсім інших традиціях. І, дійсно, радянська хокейна школа була найсильнішою в світі. Досі успіхи вітчизняної збірної не перевершила жодна команда світу. Це вже сьогодні будь-який шестирічний малюк, який ще не вміє стояти на ковзанах і тримати ключку, але вже разом із батьками розповідає, що він прагне бути схожим на такого-то заокеанського хокеїста, грати за провідний енхаеловський клуб і заробляти мільйони баксів. Навіть інколи смішно буває чути, що цей малюк більше знає слово «бакси», а не безпосередньо «долари».

— Ви з партнерами боялися грати проти московських грандів? Мабуть, заздалегідь віддавали їм пальму першості. Які були тренерські установки напередодні матчу з цими колективами?
— По-різному складалася доля й підсумковий результат того або іншого поєдинку. Однак до кожної зустрічі ми готувалися ретельно, на тренуваннях відпрацьовували варіанти нейтралізації будь-якого суперника. Звичайно, обіграти грандів було надзвичайно важко, але в кожному поєдинку ми боролися до фінальної сирени. Ми прагнули якнайменше помилятися в обороні, якнайменше пропустити шайб у свої ворота й зіграти на контратаках. Тому ж московському армійському клубу ми часто програвали з великим рахунком, але й у нас були переможні поєдинки. А ось найнезручнішим суперником було московське «Динамо». До речі, свою першу шайбу в офіційному матчі забив саме ЦСКА. Ми завжди налаштовувалися на боротьбу з будь-яким суперником. Але жодного разу не злякалися іменитого колективу.

— Ваша думка щодо сучасного українського хокею? Чи він узагалі існує в Україні? Що, на вашу думку, треба зробити, щоб той же «Сокіл» вийшов хоча б на той рівень, коли ви захищали спортивну честь нашого міста?
— На жаль, в середині дев'яностих років не лише «Сокіл», а й увесь український хокей почав занепадати. Було багато причин,  які вже сьогодні набили оскомину кожному вітчизняному симпатику. Але переконаний, що з приходом до керма національною федерацією пана Бревзіна та його однодумців, в нашого хокею з'явилася чудова нагода на швидке одужання. Переконаний, що справжньому відродженню вітчизняного хокею сприятиме й прийнята державна програма розвитку цього виду спорту до 2012 року.  Цей документ вражає. Вже розпочали будівництво чотирьох хокейних палаців у різних регіонах України. Крім того, влітку «Сокіл» знайшов нових і потужних спонсорів. Та й бюджет команди значно збільшився. Приємно, що «Соколу» вдалося пробитися до вищої ліги Росії. І його нинішнє п'яте місце свідчить про те, що команда здатна змагатися на високому рівні. А ще приємно відмітити, що хокей повертається до столичного Палацу спорту. Це суттєві зрушення в розвитку вітчизняного хокею.

«За океаном завжди вважав себе українцем!»

— Як ви опинилися в Національній хокейній лізі?
— Мене помітили тренери молодіжної збірної Радянського Союзу. Сімнадцятирічним юнаком потрапив на чемпіонат Європи, який проходив у Фінляндії. Наша команда стала чемпіоном континенту, а мене визнали найкращим захисником турніру. 1989 року у складі збірної СРСР (вік гравців до 20 років) виграв чемпіонат світу в Анкориджі. Я грав разом із майбутніми зірками світового хокею: Буре, Могильним, Федоровим, Зубовим, Христичем, Сидоровим.
Наступного року в складі нашої молодіжки став срібним призером світової першості й здобув титул найкращого захисника. Крім того, потрапив також до символічної збірної світу. Мабуть, саме там і взяли мене на «олівець» заокеанські скаути з канадського Торонто. Правда, деякий час вирішувалася моя доля щодо переходу в заокеанський клуб. У них навіть був конфлікт із керівництвом  «Сокола». Але все потім вирішили позитивно.

— Перебуваючи за океаном, ви вважали себе українцем?
— Хоч я й перебрався за океан ще з Радянського Союзу, але ніколи й не від кого не приховував, що я українець. Я ніколи не забував, що моя Батьківщина — українська земля. Можливо, саме це й допомогло мені вижити на чужині. Досі я там маю свій бізнес, але мене завжди тягнуло до рідної домівки. Хоч знаючи ситуацію в Україні, довго вагався — чи зможу повернутися? Однак років два тому твердо вирішив повернутися до Києва. Упродовж півтора року уладнав всі справи з бізнесовими проблемами. Нині в Києві працюю в компанії, яку створили мої друзі. Повірте, вдома дихається набагато легше. І це не високопарні слова! У мене навіть думки немає, щоб знову повернутися до США або Канади. Адже моя країна дуже змінилася. Переконаний, мій хокейний і бізнесовий досвід знадобиться рідному Києву. Я обрав Україну, бо це моє, рідне. Хоч мої діти й народилися в Америці.

На жаль, рамки газетної площі не дозволяють повністю надрукувати інтерв'ю з Олександром Годинюком. Чимала частина нашої цікавої розмови залишилася на моєму диктофоні. Тож не виключено, що буде продовження...

Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»