ОСТАПЧУК: «Не маю часу на особисте життя»

Передолімпійський сезон став тріумфальним для студентки Львівського училища фізичної культури Юлії Остапчук. 18-річна уродженка Ковеля перемогла на першостях світу та Європи серед молоді, ІІІ Всеукраїнських літніх спортивних іграх України, посіла високе п’яте місце на дорослому чемпіонаті світу, завоювавши олімпійську ліцензію для України у вазі до 63 кг. А нещодавно Асоціація спортивної боротьби України та Міністерство у справах сім’ї, молоді і спорту цілком заслужено визнали вихованку Андрія Пістуна найкращою борчинею України 2007 року.

– Дізналася про це визнання від свого тренера, – каже Юлія. – Була тоді на зборах у Кончі-Заспі. Звісно, раділа із цього.

– Чи планують якісь урочистості з нагоди визнання найкращих борців, і чи отримаєш за це якісь призи?
– Мабуть, ні. Принаймні не чула, щоб позаторік найкращим борцям давали якісь нагороди.

– Чи статус найкращої борчині держави додатково мотивує тебе до звитяг на головному змаганні наступного року – Олімпіаді?
– На Олімпіаду передусім треба потрапити. Адже здобута ліцензія – не іменна, а на країну. А конкуренція в моїй вазі велика. Взагалі, якщо налаштовуватися на те, що я зобов’язана комусь, то дуже важко і тренуватися, й боротися. Я борюся найперше тому, що отримую від цього задоволення. Тренуюсь, бо мені подобається це. А буде як буде, як дасть Бог. Звичайно, дуже хочеться потрапити на Олімпійські ігри, добре там виступити. Докладу всіх зусиль для цього.

– Яке досягнення 2007 року вважаєш найбільшим?
– Перемогу на молодіжній першості світу в Китаї. Приємно, що Асоціація боротьби щороку збільшує розмір премій. Зокрема, за перемогу в Пекіні «чистими» отримала близько 4700 гривень.

– Чиє привітання з перемогою є найціннішим для тебе?
– Від мами, – відповідає без роздумів. – Передусім телефоную їй. Кожного разу мама реагує на мій дзвінок слізьми – або радості, або розпачу (сміється). А першим із перемогою мене вітає тренер. Це також дуже приємно.

– Як реагуєш на свої перемоги й поразки? Наскільки ти емоційна?
– Я дуже емоційна. Реагую інколи навіть занадто емоційно.

– А під час сутички вдається зберігати холодною голову?
– Не завжди. Бувають моменти, коли не стримуєшся. Часом сутичка нагадує бокс, справжню бійку. Б’ють так, що хочеться дати здачу.

– Юлю, зізнайся, чому свого часу вирішила піти в такий жорсткий вид спорту, як боротьба?
– Усе почалося з того, що мій молодший брат записався в секцію боротьби. Я, як старша сестра, приходила забирати його після тренувань додому. Сподобалось, як борються хлопці, й сама вирішила спробувати. Батьки довго не відпускали на боротьбу. Але я  таки впросила їх.

– Розповідають, що твій перший тренер Анатолій Мілехін виставив тебе за двері під час першого тренування, тому що ти кидала репліки хлопцям і відволікала їх від боротьби...
– Правду кажучи, не пам’ятаю (сміється). Але не відкидаю цього. Я дуже емоційна людина і в мене часто виникає бажання допомогти, підказати.

– В одному з інтерв’ю Мілехін розповів цікаву історію про тебе. Мовляв, років п’ять-шість тому на відкритій першості Волинської області у Володимирі-Волинському ти завоювала перше місце у своїй ваговій категорії серед юнаків, а потім виграла й у поєдинку в абсолютній категорії в суперника, який був на 20 кілограмів важчий від тебе...
– Тоді я поїхала на змагання, а суперниць-дівчаток там не виявилося. І тренер вирішив записати мене у змагання з хлопчиками. Боролася в трішки легшій ваговій категорії і здобула перемогу. А в абсолютній категорії хлопець мені піддався (сміється). Він був із мого рідного міста, тренувалися ми на одному килимі... Побачив, як я старалася, як дуже хотіла виграти, і піддався.

– Із хлопцями часто тренувалася?
– Аякже. У нашій групі було кілька дівчат, і всі в різних вагових категоріях. Не було іншого варіанта, як тренуватися з хлопчиками. Вважаю, що тренуватися з хлопцями корисно. Вони більш технічні, швидкі, сильніші фізично. Але тренування з хлопцями і дівчатами потрібно чергувати, тому що жіноча боротьба зовсім інша. Жінки по-іншому реагують на різні рухи, більш непередбачено.

– А під час сутичок із хлопцями не заважає усвідомлення того, що ви протилежної статі?
– Ні. На тренуваннях, на килимі ми про такі дрібниці забуваємо.

– У змаганнях чоловіків не рідко пропонують продати сутичку. А як у жінок?
– Чула про такі випадки. Хоча, думаю, в жінок це трапляється значно рідше. З такими пропозиціями до мене ще не зверталися (сміється). Якби це були важливі змагання, то ніколи не віддала б сутичку. А якби змагання були  для мене не важливими й результат не мав би жодного значення, то можна було б подумати (сміється). Залежить, яку суму назвуть.

– Наскільки заняття боротьбою фінансово вигідне?
– Не дуже. Треба відповідно харчуватися. А ще потрібно кошти на одяг, інколи хочеться розважитися...

– З цього місця, будь ласка, докладніше...
– Люблю ходити в кінотеатр, на дискотеки, хоча дуже рідко вдається потрапити туди (сміється). Люблю поласувати морозивом.

– А дискотеки відвідуєш зі своїм хлопцем?
– Ні. Зараз повністю віддаюся спорту. Не маю часу на особисте життя.

– А чи могла б битися з дівчиною за свого хлопця?
– Та ні. Я, мабуть, вирішила б усе мирно. Можливо, в чомусь був би винен хлопець, і розпускати кулаки проти дівчини, яка не винувата, – це не вихід. Спочатку все з’ясувала б, а тоді вирішила б, що робити (сміється).

– Як часто буваєш у рідному Ковелі?
– Рідко – раз на два-три місяці. Мій приїзд – це справжнє свято для мами. Ми збираємося в сімейному колі, і я розказую про те, що зі мною відбулося за час відсутності, ділюся своїми враженнями, емоціями. На стінку вивішую нові медалі. До речі, в моїй кімнаті є куточок, де зберігаю медалі, кубки, грамоти. Ним опікується мама. Коли буваю вдома, залюбки їду до своїх маленьких племінників, бавлюся з ними. Найприємніше для мене – посидіти вдома, в рідних стінах, в оточенні рідних людей. Навіть нікуди не ходжу гуляти. Я і друзів, компанії не маю в рідному місті, що дуже дивно. А ще люблю ліс, збирати гриби. Люблю їздити автомобілем. Тато навчив. Надіюся, коли стану дорослішою й матиму кошти, то придбаю собі авто.

– Приглядаєшся до якоїсь марки?
– Та ні. Навіщо себе дражнити (сміється).

– Правда, що ти гарно граєш на гітарі?
– До того, як вступила у Львівське училище фізичної культури, була відмінницею у школі, вчилася в музичній школі грати на гітарі. А коли зайнялася боротьбою, гра на гітарі відійшла на другий план. Зараз, може, щось би і збринькала, але було б дуже складно.

– Смак спиртного тобі знайомий?
– Звісно. Я ж звичайна людина. Після хорошого виступу на банкеті можу собі дозолити трішечки вина, шампанського, але в міру. Після перемог на першостях Європи і світу вистачало ковтка вина, щоб очі світилися. Адже емоції і так зашкалювали. І без спиртного було добре...

– Курити пробувала?
– Не без того. Якось у дитинстві ми з братом здиміли багато татових цигарок, бо курити не вміли. Та так, що ледь будинок не спалили. Батьки дуже злісно відреагували на це. Після того у школі я довго не могла сидіти за партою (сміється).

– Які найближчі плани?
– 9 січня в нас розпочинають збір до Кубка світу серед жінок, який відбудеться в Китаї наприкінці січня. Тому різдвяні свята відзначила у Львові разом із найкращою подругою Оксаною Ващук (бронзовий призер останньої першості світу з боротьби). А от Новий рік зустріла вдома в родинному колі.

– Чи маєш найзаповітнішу мрію?
– Досягнути найвищих результатів у спорті. І щоб було здоров’я для цього. Щодо наступного олімпійського сезону, то хочеться, щоб він був таким вдалим, як і цей.

Василь Танкевич

Львівська Газета