Ірина РУДА: Художня гімнастика - це баланс між спортом та мистецтвом

Ірина Руда — перспективний молодий тренер. Сьогодні про успіхи її юної учениці Христини Пограничної чули всі, хто цікавиться українською художньою гімнастикою. Талановита львівська дівчинка очолює юніорську збірну країни і виграє (або входить в число призерів) всі турніри, в яких бере участь!

Спочатку ми планували зробити конференцію з Іриною Рудой, однак через технічні причини (тренер проживає у Львові) вирішили замінити формат проведення інтерв'ю. Редакція висловлює Ірині Євгенівні подяку за згоду письмово відповісти на питання.

— Розкажіть, як ви прийшли до тренерської діяльності?
— В дитинстві я займалась художньою гімнастикою у Львові. Як і більшість дітей, я мріяла про великий спорт. Але мрією батьків було, щоб я продовжила медичну династію. Вчитись мені завжди подобалось, школу закінчила із золотою медаллю. Після школи вступила до Львівського медичного університету і закінчила його також із відзнакою. В університеті я продовжувала тренуватися до кінця другого курсу. Навантаження постійно зростало, часу на тренування практично не залишалось. Я змушена була залишити гімнастику. Зрештою, підходив вік…  Однак, скоро відчула, що гімнастики дуже не вистарчає. Я вступила на заочний факультет Львівського університету фізичної культури. Якось мені зателефонувала Катерина Петрівна Сороковська (відомий львівський тренер) і запропонувала спробувати свої сили в ролі тренера. Так все і почалось. А у 2008 році я вирішила створити новий клуб художньої гімнастики «Ніка» і запросила до співпраці  свого першого тренера Людмилу Володимирівну Яковенко. Через деякий час ми запросили до співпраці мого першого хореографа Анну Гаврилівну Сопрунову. До речі, Анна Гаврилівна свого часу працювала із знаменитим Віктором Чукаріним. Закінчивши обидва виші із відзнаками, попри те, що мені пророкували чудову кар’єру в медицині і всупереч волі батьків я обрала дитячу мрію – спорт. Продовжила навчання в аспірантурі Львівського державного університету фізичної культури, захистила дисертацію. Тепер я розумію наскільки знання із медицини мені допомагають у викладацькій та тренерській діяльності.

 — Ви – молодий, перспективний тренер. Які у вас плани? Чи мрієте ви про перемоги або просто насолоджуєтеся улюбленою роботою?
— За складом характеру, мене цікавить результат. І весь процес спрямований на результат. Це є основний драйвер процесу. Якщо берешся за роботу – роби її на всі 100%. А ще краще – на 150%.

 — Цікавий ваш погляд на сучасну гімнастику. Вам подобається тенденція в правилах, коли упор зроблений на роботу з предметом?
— Так, мені це подобається.

— Правила якого часу вам подобаються найбільше? Кого б назвали своєю улюбленою гімнасткою?
— Так однозначно і не скажеш – правила кожного олімпійського циклу цікаві по-своєму. Що ж до улюбленої гімнастки, чесно кажучи, у мене ніколи не було якоїсь однієї улюбленої гімнастки. Звичайно, коли тренуєшся сама, і коли вже тренуєш інших – пріоритети і уподобання змінюються. Коли я була мала, моїми фаворитками були Олена Вітриченко, Катерина Серебрянська, Яна Батиршина, Аміна Заріпова, Марія Петрова, Єва Серано, Тетяна Огризко, Альмудена Сід. Коли підросла, мені подобались Анна Безсонова, Наталя Годунко, Аліна Кабаєва, Євгенія Канаєва, Алія Юсупова.Тепер, коли вже сама в ролі тренера, я розумію, що насправді мені подобались лідери провідних гімнастичних шкіл світу.

— Що б ви змінили в правилах?
— Правила – це як конституція: треба навчитися їх виконувати, а не думати, як змінювати. Ми ж розуміємо, що правила формуються раз на чотири роки, на олімпійський цикл. Тому, художня гімнастика в постійній динаміці. Можливо, на мою думку, варто не обмежувати оцінки бригади «Д» (це щодо юніорів) максимумом у 8.00. Оскільки це лише початок циклу, а вже більшість лідерів серед юніорів працюють по максимуму. Але це моя, суб’єктивна, думка.

— Як зробити ХГ більш зрозумілою для глядачів?
— Художня гімнастика, це постійний баланс між спортом і мистецтвом. Якщо цей баланс досягається – глядач отримує подвійну естетичну насолоду. Я думаю, що в Україні художня гімнастика користується значною популярністю. Зрештою, не лише в Україні. 

 — Вся країна стежить за вашими успіхами з Христиною Пограничною. За вами дійсно цікаво спостерігати. Як вам вдається перемагати майже всюди?
 — Ви самі ж і відповіли на своє попереднє запитання. Якщо вся країна слідкує за виступами тієї чи іншої гімнастки, значить, глядачі цікавляться і розуміють художню гімнастику.  

— Ваша гімнастика дещо відрізняється від традиційної «дерюгінской». Хто складає вправи?
— Я б так не ставила питання. Школа Дерюгіних — це феномен світової художньої гімнастики. Це «візитка» України. Зрозуміло, що наш клуб має якусь свою стилістику. По-перше, ми працюємо у Львові, по-друге, наприклад, у Христі є свої сильні сторони. Ми намагаємось розвивати і підкреслювати сильні сторони наших гімнасток. Що стосується вправ, багато зауважень і поправок нам робить Ірина Іванівна.

— Пам'ятаю, в ваших інтерв'ю я часто звертала увагу на чіткість і, скажімо так, красу думки. Як вам вдається настільки адекватно і гідно мислити в непростому світі ХГ?
— Без адекватної оцінки ситуації навряд чи можливий достойний результат.

— Христина перемагає зараз практично скрізь. Ви не помічали проявів зоряної хвороби? Як вона ставиться до своїх успіхів?
— Тут є кілька важливих факторів. По-перше, сама гімнастка: скромність – це її риса, вона адекватно оцінює ситуацію, багато працює, часу на дурниці просто не залишається. По-друге, багато із нею працюю я, у тому числі і в психологічному плані. У нас в клубі люди зі «звьоздочками» не приживаються. По-третє – сім’я, де правильно виховують і розставляють пріоритети. Тобто, енергію, яка могла б піти на якісь нездорові амбіції ми спрямовуємо в працю. Є ще один, дуже важливий аспект, Христина часто тренується зі збірною у Києві, там сильні гімнастки і серйозна професійна підготовка. Вона це бачить і чітко розуміє.

— Як з'являється мотивація продовжувати тренування?
— Це, мабуть, найскладніше питання – звідки береться натхнення і мотивація, які рухають весь процес. Це – як творчість. Успіхи надихають, помилки по—своєму додають драйву. Деколи втома валить з ніг, але проспишся і відчуваєш, що тебе знову пре.

— Ви стільки часу проводите з Христиною, їздите на турніри, вас зближують спільні перемоги, здається, у вас повна гармонія, взаєморозуміння і особлива любов?
— О, це вже легенди. У принципі, дійсно, ми з Христиною – на одній хвилі: я добре розумію і відчуваю її. Вона вловлює мене. Це доволі важко передати, але тут насправді контакт на рівні енергетики. Мені про це говорять і колеги, які збоку спостерігають за нашим процесом. Зрештою, ми разом працюємо вже майже 10 років, відколи Христина прийшла в клуб.
А з 2016 року, Христина часто їздить на змагання без мене, у складі юніорської збірної під керівництвом Ірини Іванівни.

— Христина справляє враження ідеального дитини, так і є або ж часом не так?
— Ідеальних не буває в принципі. Будь-який успіх у житті – це похідна від докладених зусиль: сили праці і сили волі. Ну і умов, які формує оточення.

— Розкажіть про інших ваших дітей?
— Ого, це розмова надовго. У нас в клубі є багато хороших дітей. Деякі себе вже яскраво проявили на килимі, деякі – в процесі. Сьогодні ще одна вихованка нашого клубу – Марічка Височанська – виступає за юніорську збірну і є фіналісткою Чемпіонату Європи в групових вправах. Оскільки клуб ще молодий, найстарші наші вихованки виступають за програмою юніорів. Маємо також одного МС.

— Якщо можна, таке питання. Чи не було пропозицій з Києва забрати Христину в збірну? Як ви думаєте, у нас можлива модель російської збірної, де у топових спортсменок особистий тренер?
— Христина вже другий рік виступає у складі юніорської збірної. Що ж до іншого, я думаю, ми усі зацікавлені у тому, щоб тримати ту високу планку української школи, яка була закладена попередніми поколіннями наших гімнасток та тренерів. І, насправді, ми всі працюємо на спільний результат.

— Чи приносять перемоги на нинішньому рівні призові?
— Перемоги і є для нас призовими.

— Розкажіть про свою сім'ю? Крім тренера роботи ви вважалася викладачем в медичному університеті?
— Ні, я ніколи не працювала в медичному університеті. Я працюю старшим викладачем на кафедрі гімнастики Львівського державного університету фізичної культури. Реально працюю, а не «рахуюсь» і, не зважаючи на те, що багато є виїздів на змагання, своє навчальне навантаження я виконую. От тільки вихідних практично немає. Але мені подобається викладацька робота, а ще більше – тренерська. З 2012 року я є кандидатом наук з фізичного виховання і спорту. У планах – продовжити наукову роботу (докторську дисертацію).

Я – щаслива людина: у мене є любима сім’я і улюблена робота. Я дуже вдячна своєму чоловікові, Юрію, за розуміння і постійну підтримку. Дуже сильну підтримку відчуваю з боку мами і батька і я їм безмежно вдячна за це.

Христина ПОЛЬСКА