ЧЕРВIНСЬКИЙ: «Вивчаю методику іспанських та німецьких колег»

«Діти, такі маленькі люди, вони не чують, що ми їм говоримо, вони повторюють те що ми робимо, копіюють нас …»

 

Досягнення результату у футболі, це насамперед тренерський потенціал. Як тренер мислить, так він і діє. Один з ненаписаних футбольних законів. Тренер працює з дітьми і може їм запропонувати будь-яку поведінку в побуті і на футбольному полі. Може наводити приклади з власного життя і звертати увагу дітей на дорослий футбол. Говорити що футболісту можна їсти, а що ні. Розмірковувати чому Сашко не забив з «лінії» штрафного майданчика і довго показувати на мекеті, як повинні пересуватися гравці команди на футбольному полі. Читати лекції по психології, філософії і педагогіці, але все це, аж ніяк не впливає на кінцевий результат у матчі... А називається наведене вище, одним словом – виховання! Дитячий тренер перш за все вихователь, тому «Київський футбол» і звернув свою увагу на роботу молодого тренера ФК «Столиця», колишнього воротаря Ігоря Червінського. Тренера новатора, з новим баченням розвитку дитячого футболу у місті. 

 

- Ігоре, у кожного футболіста є свій, тільки йому знайомий шлях у футболі. Як у тебе розпочинався дитячий футбол?

- У мого батька був товариш, колишній футболіст Валерій Золотухін, він зробив мені протекцію до футбольної академії ДЮСШ «Атек». З 9 років я почав відвідувати футбольне відділення і до випуску, до 17 років. Спочатку я пройшов через другу команду, де мене тренував Дмитро Прокопець, а потім, напевне додав у «футбольній майстерності» і мене перевели у першу – до Ігоря Дейнеки. Принагідно хотів відзначити і тренера воротарів Геннадія Тарасюка, саме він зробив з мене справжнього воротаря, розповів мені приховані секрети гри голкіперів. А у команді (в той час) з’явилося багато друзів, спільні інтереси, але для усіх, на першому місці, звичайно був футбол. Це обмежило мені «безтолкові» гуляння по вулиці і не дало розвинутися згубним звичкам. І зараз з позиції свого досвіду я розумію, наскільки важливим для дітей є спорт і зокрема футбол. Завдяки систематичним заняттям спортом ми можемо врятувати від алкоголю і табаку тисячі дітей.

 

- Згоден. І рекламувати по телевізору треба не «пігулки» і алкоголь, а стадіони, спортивні майданчики і здоровий спосіб життя… Добре, до наших справ. Але ж тільки тренуваннями футбол не обмежується, на багото важливішими є ігри і турніри…

- Погоджуюсь, що можна багато тренуватися, але якщо не грати, не брати участі в турнірах, то начеб-то нічого і не відбувається. Це особливе відчуття очікування матчу. Про це думаєш цілий тиждень, в голові прокручуєш, якісь епізоди, збираєш «валізу», думаєш, щоб нічого не забути: щитки, скотч, рукавиці… І коли ти виходиш на гру, така ретельна підготовка, допомагає тримати концентрацію і вдало зіграти у матчі. 

 

- Щось можеш пригади із своїх чисельних матчів у першості Києва?

- Сезон здається був 1999 року. Треба розуміти, що «Атек» у першості міста ніколи не вважався фаворитом. Першість ділили «Динамо» та «ЦСКА», але ми кожного сезону прагнули бути в призерах. Це для нас було головним завданням на сезон. Так от, ми розпочали – з п’яти матчів, не пропустивши жодного м’яча. Це й для мене, як для воротаря, був своєрідний рекорд. Ми обіграли або зіграли в нічью з командами: «Оболонь», СДЮСШОР-19, ДЮСШ-15, ЦСКА, «Зміну» і пропустили два м’ячі від «Динамо»… 

 

- Що тобі найбільше запам’яталося зі зворотнього боку футболу, з побутового, так би мовити?

- Найбільше мені подобалося, коли видавали нову футбольну форму. З величезним натхненням ми чекали цього моменту. Потім форма у матчах забруднювалася ми її прали, прасували… На моїй пам’яті жодного випадку, щоб хтось із команди вийшов на гру у брудній формі… Такого не було, ми дуже любили футбол. Приємно було бути частинкою чогось важливого. Були й кумедні випадки, вірніше… мода на білі бутси. Не знаю звідки це пішло, мабуть з європейського футболу, але у місті це був «писк» моди, не всі могли дістати бутси білого кольору, тому брали темні і перефарбовували їх у білі.

 

- Колись я брав інтерв’ю у найвидатнішого нашого футболіста Володимира Мунтяна, я його запитав, - Федорович, коли ви грали в дитячих командах, ви гетри заправляли смужкою всередину чи на зовні. Він так погрозливо відповів, що ти мені за запитання ставиш? А от Володя Єзерській спокійно розповів, що йому батько бутси привіз із Югославії, не купивши магнітофон. А батько на початку 90-х їздив закордон «човником» продавав різний крам. 

- Будь-якого футболіста, якщо запитати, чи пам’ятає він свої перші бутси, впевнений, що кожен детально про них розповість. Моїми першими бутсами були так звані «каштанки». А ще футболісти дуже забобонні. Наприклад якщо я вийшов на гру і зав’язав бутси якимсь іншим способом, і ми зіграли вдало, то на наступну гру все робилося так само. 

 

- Ваша команда «Атек», наскільки мені відомо виїжджала на міжнародні турніри. Що тебе найбільше вразило в цих виїздах?

- Мені тоді здавалося, що цілий світ однаковий. Я ще не міг критично мислити в силу свого віку. Але вже тоді бачив різницю в інфраструктурі. Наприклад у Польщі… В турнірах по-Україні, нас дітей годували, як правило у звичайних їдальнях. А тут білі скатертини і офіціанти накривають на стіл. Це мене дуже вразило. Ще мені запам’яталися ідеальні поля. У турнірі посіли третє місце, у напівфіналі програли польському «Лодзю». 

 

- От ти виріс, тобі 17 років, що робити далі? Вже не ти обираєш, а сама ситуація диктує свої права. 

- Саме так. Тому я не мудруючи вступив до вищого навчального закладу Академії праці і соціальних відносин на юридичний факультет. Академія перебувала в ТОП вузів Києва з футбольним нахилом. В моїй Академії – спортом і зокрема футболом керував, відомий в Києві фахівець Леонід Куб’як. Зі студентською командою під керівництвом Куб’яка ми тричі виграли «золото» і одного разу «бронзу». Крім цього я входив до збірної Києва серед студентів. 

 

- Студентський футбол допоміг тобі відчути себе футболістом?

- Так, тому й вирішив продовжити і з'явилася можливість грати у ФК «Буча», де у всьому був професійний підхід, кожного дня провдилися тренування. Керівництво вимагало залізної дисципліни і результату на футбольному полі. Це вже зовсім інший футбол… У нас була міцна команда і ми могли обіграти будь-якого суперника.

 

- «Буча», наскільки я пригадую виступала на професійному рівні і брала участь у Кубку України?

- Так, ми багато разів грали у Кубку України з різними суперниками, такими як: Украгроком (Головківка), «Волинь» (Луцьк), «Кремінь» (Кременчук)…

 

- Ти, як воротар одразу відчув різницю між аматорським, студентським і професіональним футболом, коли гравці швидко пересуваються, швидко приймають рішення, наносять потужні удари. 

- Так, одразу, але я зрозумів одну річ, що працюючи з командою високої кваліфікації і твій потенціал розкривається, відчуваєш, як додаєш у майстерності. Перебуваючи серед гравців високого рівня – швидко прогресуєш…

 

- Футбол в Бучі тебе на яку орбіту вивів?

- …Я поїхав на перегляд до Португалії, в команду з невеличкого містечка, поблизу Порто. Напрочуд був задоволений своєю роботою. Керівництво клубу дало мені надію про підписання контракту. Я мав замінити воротаря, ветерана команди, якому виповнилося 38 років, він хотів йти з команди. Але в останній момент, щось переграли і з ветераном продовжили контракт. Мені сказали почекати…

 

- Там або беруть або ні…

- Я полетів з Португалії додому, а потім зробив ще одну спробу продовжити професіональну кар’єру, полетів до США, Лос-Анджелеса та Оклахома-Сіті на перегляд. Доволі добре себе зарекомендував, але травмував спину і постійно відчував болі. Тренувався через «не можу», але зрозумів, що у напівсили тут тренуватися неможна… Врешті, вирішив перейти на тренерську роботу.

 

Повернувшись до Києва, подав заявку на отримання тренерської ліцензії. Невдовзі став дипломованим тренером, отримав континентальну ліцензію «С».  Приємно, що потрапив до футбольного клубу «Столиця». 

 

- У місті говорять, що клуб перспективний, нові підходи до виховання юних футболістів.

- Так я розділяю погляди президента клубу і старшого тренера. Мені подобається їхня філософія, їхнє позитивне налаштування не на результат, а на роботу. Дітей не можна з першого дня навчання у футболі заганяти у «глухий» кут вимог. Навіщо з дитини вимагати перемог, де їх немає. Краще дитину навчити мислити, змусити на футбольному полі грати точно в пас, навчити обігрувати свого візаві. Створити побутові умови – роздягальні, гарячу, холодну воду… Це все є на найвищому рівні. Буду відвертим, таких роздягалень для дітей я ні в Португалії, ні в США не бачив. Розумію, що і президент Заровний і старший тренер Слюсаренко, це керівники нової формації, європейського мислення, європейських підходів. Мені здається ФК «Столиця» це ідеальне місце, щоб розвивати футбол майбутнього.

 

- У кожного тренера є своє, особливе бачення розвитку футболу. Ти тренуєш юних футболістів 2006 року народження, їм по 10 років. Вони ідельний «матеріал» для втілення своїх задумів.

- Згоден. Але для того щоб дітям прищепити, якісь принципи, необхідно їх сформулювати. Я натхненно вивчаю методику тренування дітей у Іспанії та Німеччині. Впевнений їхні підходи найбільш якісні. Це перше. Друге. Тренер для дітей має бути прикладом у всьому і починати потрібно із себе, приходити на тренування першим і йти останнім, переодягатися на тренування… Діти, такі маленькі люди, вони не чують, що ми їм говоримо, вони повторюють те що ми робимо, копіюють нас …

 

- Є яскравий приклад на підтвердження твоїх слів, з мого дитинства. Нас в школі «Динамо» тренував Віктор Нестерович Шевченко, він переїхав до України з Азербайджану. У нього на руці була каблучка… Принаймі у десятьох моїх товаришів по команді, в дорослому віці, я побачив каблучку, що власне й сам ношу. 

- Ми тренери повинні бути прикладом у всьому. Говорити дітям, як ставитися до батьків, оточення, один до одного. Що мені подобається в нашому клубі це те, що всі тренери і президент клубу не словами, а ділами здобувають собі авторитет. З дітей звичайно не всі стануть футболістами, можливо це й не потрібно, але виховати особисть, нормальну, моральну це наш обов’язок. Власне для цього і створювався футбольний клуб «Столиця» і я гордий з того, що маю до нього відношення. 

 

Віталій Тарасенко

 

 

Червинский Игорь Владиславович, 21-08-1986 

Киев, Украина.

 

Детская футбольная академия АТЕК 1986 г. р.    с 1996 - 2003г. ( тренера: Прокопец Д.Н., Дайнеко И.В., тренер вратарей: Тарасюк Г.К.)

 

Многократный учасник детских международных турниров.

 

ВУЗ Академия труда и социальных отношений с 2003 - 2008 ( тренер: Кубяк Л.М.)

 

3 золотых, 1 бронзовая медали чемпионата Киева среди студентов, игрок сбор-ной Киева среди студентов.

 

ФК Буча с 2009 - 2013 ( тренер: Удалов В.Д.)

 

1 бронзовая медаль чемпионата Киевской обл. Выступал на профессиональном уровне, многократный учасник Кубка Украины.

 

Учасник кубков Макарова, Банникова и др.

 

Чемпион Украины среди аматорских команд 2012 г.

 

Учасник международного матча сб. Украины и сб. Польши среди аматорских кол-лективов в 2012 г.

 

Игрок сб. Украины и бронзовый призер чемпионата Европы среди СМИ в Молда-вии в 2014 г.

 

С 2015г. имеет континентальную лицензию «С» Федерации футбола Украины и ра-ботает тренером  в ФК Столица Киев с командой 2006 г.р., а также тренером по подготовке вратарей всех возростных категорий.