Футбольний клуб «Столиця»: мислимо по-європейськи

В Україні вміють великі ідеї і справжню мету перетворювати на щось незначне, буденне і другорядне. Так, нажаль відбувається і зі вступом України до Євросоюзу. 49 місце в Європі за рівнем інфляції. Але ці негаразди створені владою штучно, насправді, якби дати керувати країною нормальним і чесним людям, рік-два і все стало б на свої місця і розпочався б розквіт. Ці думки виникли після відвідин на Троєщині дитячого футбольного клубу «Столиця». На перший погляд організатори клубу, звичайні люди, нічим особливим не відрізняються від інших. Але це тільки на перший. Поговоривши з ними, відкриваєш для себе неординарних людей, наразі керівників футбольного клубу «Столиця». В усьому професіонально підготовлених, по-сучасному мислячих, тих керівників, котрі бачать свою мету і знають, як до неї дійти. Наша розмова з президентом ФК «Столиця» Петром Заровним і спортивним директором Сергієм Слюсаренком.

 

С. С. – Ми до усього підходимо ретельно (бере вимпел, показує). Навіть колір клубу, емблему, шрифт виношували тижнями, щоб «народити» ту емблему, яка нам самим буде до душі. І ми дуже задоволені, що нам це вдалося. Лелека символізує народження нового клубу, яка «приносить» футбол. Колір сталі – монументальність. Форма у дітей, у тренерів - однаккова. Фолософія клубу – виховання власних дітей і тренерів. До нас приходять багато тренерів, з амбіціями, навіть пропонують привести цілі команди, але нам це непотрібно. Ми хочемо закласти свої традиції, як це роками існує в школі «Динамо», «Зміні», ДЮСШ-15 тощо. Гасло клубу модернізували від німецького «Вердера», звучть воно так: День в «Столиці» - назавжди в «Столиці». Якщо «ти» з нами, то це назавжди! 

 

- У тренувальному процесі, напевне, йдете також своїм шляхом?

С.С. – Мені пощастило, я грав і жив закордоном, у найфутбольнішій країні Європи – Голландії. (На 15 млн. мешканців країни офіційно зареєстрованих, професіональних футболістів 1 млн., тобто кожний 15-й футболіст – прим. Авт. В. Т.). Що мені найбільше сподобалось, там ніхто нікуди не поспішає, в усьому відчувається солідність, монументальність. У футбольних школах діти до 12 років займаються тільки з м’ячем, бо там розуміють, що «фізику» підтягнути можна на «виході» зі школи, а от ігрове мислення, якщо тебе не навичили, зась. По своєму клубу ми відчуваємо, що діти «позбавлені» дворового футболу, але це примхи нашого сьогодення. Нажаль нинішні підлітки не проводять своє дозвілля з м’ячем на галявинах і подвір’ях.

 

- Ваше створення нового клубу у Києві і його просування. У важкий економічний час ви говорите про дітей, «філософію футболу», будуєте сучасні майданчики…

П. З. – Це наш моральний борг перед підростаючим поколінням. Ми, як колишні професіональні спортсмени, хочемо залишити по собі добру пам'ять, можливо це і підштовхнуло узятися за… на перший погляд, не дуже вигідну, з економічної точки зору, справу – створення дитячого футбольного клубу. Але головними штовхачами були діти! Ми знаємо, в яких умовах перебуває нинішнє покоління, тому вирішили на невеликій «ділянці» своєї роботи, принести європейські принципи ставлення до професії. Ми запропонували тренерам, адміністративному персоналу дещо інші підходи у розвитку клубу. Хто підтримує – залишається, хто ні, шукає іншу роботу. Хочемо, щоб наша мрія, побачити своїх вихованців у Лізі чемпіонів, здійснилася. 

 

– Ви з кимось об’єднали капітали, заради головної мети?

П.З. – Ні, ми не хочемо бути залежними. Все робимо «прозолро» за власні кошти… Іноді, як нещодавно було на Маяковського, приходимо і беремося за реконструкцію занедбаного майданчика. Одразу звідкісь з’являються активісти і починають запитувати, хто дозволив. А на майданчик три роки жодна нога не ступала…

 

- По частині активістів-контролерів ми «лідери» у Європі…

П. З. –Ми зі своїх справ не робимо піару, нам більше подобається займатися конкретикою, а не балачками. 

 

С. С. – У нас на першому місці немає питання комерції, навпаки ми хочемо якомога менше про це говорити. 

 

П. З. – Саме так… Ми не закритиі, якщо прийде людина і скаже, що ми робимо правильні речі і він зі свого боку хоче нам фінансово допомогти, будь ласка, будемо тільки раді, але щоб зробити це наріжним каменем, ні. Ми прагнемо сильнішою зробити інфраструктуру клубу. На це спрямовані усі наші думки. Тренери отримують однакову зарплату, що унеможливлює їх, розводити різні плітки. Ми прагнемо до виховання, як дітей, так і тренерів. І нам краще не брати тренера з «іменем», а виховати його самим. 

 

- Ви сказали мені, що самі грали професіонально у футбол?

С. С. – Я вихованець футбольного клубу «Зміна» у тренера Михайла Михайловича Лабузова. Дитяча кар’єра складалася добре, ми ставали чемпіонами міста, грали у фінальній частині юнацького чемпіонату України та СРСР, але у 18 років травмувався, були проблеми з «паховими кільцями». Потрапив до ірпінського «Динамо», але й там травма далася взнаки. Довго лікувався і вирішив здійснити другу спробу заграти на високому рівні, тому поїхав до Голландії, тренувався чотири місяці, думав все позаду, але не судилося. Так у 20 років закінчив з футболом і вирішив стати тренером. 

 

П. З. – Мені вдалося пограти у другій лізі за «Ниву» з Миронівки. 

 

- Ваша концепція у тренувальному процесі?

С. С. – Не поспішати. Навчити дітей мислити і розуміти футбол. В Голландії я ходив на різні дитячі тренування і дуже багато для себе відзначив моментів, які у нас повністю ігноруюються. Наприклад команда програла 0:10, закінчилася гра, юні футболісти один одного привітали, підійшли до батьків, ті їм поплескали в долоні, сказали молодці. Все відбувається без агресії, на дружній ноті. У нас крики, ґвалт, лайка…

 

- Ваша методика навчання чимось відрізняється від інших дитячих шкіл?

С. С. - Ми розуміємо, що футболістами всі стати не зможуть, але людьми пристосованими до суспільного життя зможуть.

 

П. З. -На першому місці ставимо виховальний процес.

 

С. С. – Мені подобаються методи виховання львівських «Карпат» (дістає з полиці велику папку). Ось тут закладені всі норми, які мені, як тренеру подобаються і які я використовую у своїй практиці. Найперше, що тут закладено – виховання тренерів для вихованя гравців. Головне давати дітям практичні заняття з м’ячем. Всі тренування ми записуємо своїми камерами, після яких тренер може проаналізувати своє заняття. Побачити недоліки і переваги своєї команди. Наочно відчути прогрес юних футболістів. Ми вимагаємо від тренерів готуватися до тренування. Розписувати заняття.  

 

П. З. – Ми хочемо привчити тренерів не зациклюватися на своїх знаннях, а розширювати світогляд, читати, як проводяться тренування у Німеччині, Іспанії, Бельгії, Голландії. І брати звідти найкращі напрацьовки, які приносили конкретні результати, як у виховальному процесі, так і у спортивному. 

 

- Мені по журналістскіх справах доводилося бути у Франції в Парижі. Відвідав спорткомплекс футбольного клубу «Парі Сент Жермен». Що мене вразило, це інфраструктура. Вкопаний на тридцять метрів у глибину спортзал, футбольний стадіон на 20 тисяч глядачів, тенісні відкриті і закриті корти, але найбільше вразило тренування юних вихованців ПСЖ. Накрапав дощик, тренер сховався у «тренерській», вікно якої виходило на стандартне футбольне поле зі штучним покриттям і, продовжував керувати процесом, він відслідковував по монітору переміщення свох вихованців, а по гучномовцю давав команди на зміну вправ…

 

Футбольний клуб «Столиця» і його керівники Сергій Слюсаренко і Петро Заровний, на мою думку, перейняли все найкраще, що є у дитячому світовому футболі і намагаються не копіювати, а привносити своє бачення у розвиток футболу юних громадян своєї країни, вони ламають зашкорублі стереотипи, доводять своєю працею, що можливо працювати по-іншому, по-європейські. Європа поряд, необхідно лише простягнути руку і взяти її – сумлінням, щиросердям і добрими справами.

 

Віталій ТАРАСЕНКО