РИБАЛКО: «Наукою займуся після Олімпіади»

З Вікторією Рибалко я познайомилася на РСК «Олімпійський» у Донецьку, біля сектора для стрибків у довжину, після того, як вона, вже в ранзі чемпіонки України-2007, прийшла з допінг-контролю. Раніше було ніяк, бо Віка тривалий час здобувала вищу освіту в Америці.
Красива шатенка не вражала міццю м'язів (зріст —180 см, вага — 61 кг), але підкорювала літературною мовою й вогником інтелекту в очах.

Пошук свого виду спорту в дитинстві

Віка — уроджениця Дніпропетровська (р.н. — 26.10. 1982). її батьки в свої студентські роки віддали належне «королеві спорту»: Людмила Мануїлівна захоплювалася спринтерським бігом, а Юрій Олексійович — довгими дистанціями та, хоч як дивне таке сполучення, метанням спису. Ще коли Віта вчилася в школі, сім'я Рибалків переїхала до Запоріжжя.

— Я, — розповідала Вікторія, — спочатку захоплювалася танцями типу хіп-хоп. Потім спробувала зайнятися спортивною гімнастикою, але тренери від мене в захоплення не прийшли... Років у 10-11 я під час уроку фізичної культури стрибнула в довжину на 4.20. Отоді вчитель фізкультури порадив зайнятися легкою атлетикою. Мене відвели до групи заслуженого тренера СРСР Василя Телєгіна, а ще трохи пізніше — до Геннадія Іванова...
Так я стала стрибати у довжину.

— І добре стрибали! Принаймні норматив мс виконали у 16 років, а у статистичному довіднику за сезон-2004 занотовані такі ваші результати: 6.36 у Форт-де Франс (24.04) та 6.49 у Модесто (8.05)... А як ви потрапили до Америки?
— Батьки, схвалюючи мої спортивні захоплення, підкреслювали, що це добре, але є ще життя і поза спортом. Будь-яка травма може перекреслити всі сподівання. Приклад мами, яка була домогосподаркою, мене не надихав зовсім. І я вирішила обрати науковий шлях. Тож по закінченні спеціалізованої школи, де з першого класу вчила англійську (11 клас закінчила у 1999 році) стала дізнаватися про навчання за кордоном і, зокрема, в США. Поїхала туди з допомогою батьків і на загальних підставах складала вступні іспити до одного з університетів штату Мен. Там і здобула ступінь бакалавра, закінчивши два факультети — мікробіології та біохімії. А темою для аспірантури обрала імунологію, поступивши до Університету Рочестера в штаті Нью-Йорк.

— У вузах США, як правило, відмінні умови для занять спортом...
— Спортбази там і справді казкові, а от таких професіоналів-тренерів, як в Україні, — не знайдеш. Дитячі ж мрії про перемоги на міжнародній арені не вмерли. Отже, хоча науковий шлях мені подобається, все ж вирішила пошукати долю на Олімпіаді. Я не кинула навчання на доктора наук, але отримала дворічну академічну відпустку й періодично повертаюся до університету.

«Академія» Анатолія Орнанджі

— Ви тепер тренуєтеся у справжнього «академіка» зі стрибків — ЗТУ Анатолія Орнанджі. Чому саме в нього?
— Анатолія Івановича я вперше побачила на тренувальному зборі в Польщі і мені дуже сподобалося, як він працював із Дмитром Білоцерківським. І я сама до нього напросилася в учениці. Він — самий спокій, а я весь час живу на нервах, тому такий тренер підходить мені ідеально.

— Розраховуючи на пристойний виступ у ліцензійному чемпіонаті світу-2007, який результат ви збираєтесь опанувати?
— Планую «дострибатися» у нинішньому сезоні, як мінімум, до 6.90, що на З см краще мого особистого досягнення.

— Ваше повернення на сектор і в Україну значно змінило життя?
— Так, воно в мене кардинально змінюється. Міняю менеджера, розлучаюся з американським чоловіком, бо знайшла тут чудового хлопця. Живу поки в квартирі тренера, бо ще особливих заробітків не маю. Проте все це тимчасові незручності. Головне — підготовка до наступного чемпіонату світу, адже я ще ніколи на таких змаганнях не виступала.
А в подальшому продовжу наукову освіту, потім — і навчання в якомусь із вітчизняних медичних інститутів, бо дуже вабить практична робота онколога-гінеколога... Але це все після Олімпійських ігор...

Людмила РАДЧЕНКО, «Спортивна газета»