Кантона – ідол «Олд Траффорд»

Сезон-1996/1997. Матч прем'єр-ліги «Манчестер Юнайтед» — «Сандерленд». Кантона отримує пас у центрі поля, стоячи спиною до воріт. Перед ним перебувало троє гравців «Сандерленда». Ерік хитрим маневром звільнився від опікунів (закрутив їх, як тільки сам того хотів) і помчав у напрямку воріт. Обігравшись з Маклейром у стіночку, форвард вискочив на побачення з голкіпером. Трибуни затамували подих і... політ м'яча від ноги француза за комірець воротаря передав внутрішній стан Кантони. Ерік окинув оком весь «Олд Траффорд» у передчутті вигуку багатотисячної аудиторії «гоо-ол»! Пауза. М'яч ударяється у хрестовину і потрапляє до сітки воріт. А Кантона залишається незворушним. За його виразом обличчя можна зрозуміти: «Бачте, яка легенда залишає футбол Я - ідол. Я - чемпіон. Я піду непереможеним». «Манчестер Юнайтед» здобуває чемпіонство. А Ерік Кантона залишає футбол. У 30 років.

Творча особистість

Французи - нація, дуже легка на підйом. Вони не зупиняються на досягнутому, завжди прагнуть чогось більшого, ніж мають. А якщо вже чимось їх образили або ж хоча б намагались це зробити, довго терпіти цього явно не будуть. Ерік Кантона - особистість, в якій абсолютно віддзеркалюються усі ці риси. Він завжди керується емоціями, пристрастю, покликом душі. Можливо, це менталітет француза, а можливо, спадок від сентиментального батька. Полум'я пристрасті постійно палало в душі Кантони, та інколи досить згубно впливало на життя футболіста. І найтяжче це позначилося на його кар'єрі у Франції. В період його гри за французькі клуби можна згадати лише постійні сварки з тренером Анрі Мішелем. Через рік Кантона, у матчі з московським «Торпедо», кинув на поле футболку «Марселя», коли його замінили на іншого форварда. Так само, як і знаменитий «удар кун-фу» став символом проведеного часу в Англії, так і те, що він кинув у грязюку футболку «Марселя» символізувало його розчарування восьмирічною кар'єрою у французькому чемпіонаті. В «Німе» Кантона, ображений на суддю, кинув у того м'ячем. Отримавши за свою поведінку дискваліфікацію, француз назвав членів дисциплінарного комітету «ідіотами», в результаті чого до штрафу додали ще один місяць.

Ерік - особистість творча. З 1995 року він зіграв у шістьох фільмах і дебютував як режисер. Свій акторський талант Кантона застосовував навіть на футбольному полі. Гравець робив екстраординарні передачі, забивав прекрасні голи, та що казати - вся його гра мала театральний характер. Іноді, забиваючи свої найкращі голи, він стояв нерухомо з гордо піднятою головою і по-королівськи приймав овації з трибун. На батьківщині Кантону не сприймають як гарного футболіста, а тим паче як актора. У свій час він назвав свого тренера «мішком з багном», через що з тріском вилетів із національної збірної. Так, Ерік був скандальним футболістом, однак чомусь Англія з усією своєю аристократичністю припала йому до душі. У цій країні він знайшов себе та зробив неоціненний внесок у історію клубу «Манчестер Юнайтед». З приходом Кантони ця команда вперше за 26 років стала чемпіоном Англії. За все своє життя француз зіграв у семи клубах, та славу отримав саме в «Юнайтед». Не провівши в команді й п'яти сезонів, Кантона чотири рази зробив її чемпіоном Англії, а сам отримав ранг генія та культового футболіста «Old Trafford».

Його частенько запитували журналісти, чому він став ідеалом для багатьох людей, однак він знизував плечима, немов відповідав: «А я звідки знаю?». Ерік - скромний в усьому. Він отримував великі гонорари, але жив у звичайному двоповерховому будинку і мав звичайне авто. Гравець завжди дивився на журналістів як на людей, чим нехтують частенько відомі знаменитості великого футболу. Багато гравців втрачають голову від слави та грошей, але Ерік Кантона зовсім не такий.

Спогади дитинства

«Що мені найбільше запам'яталось, так це пристрасність мого батька. Він був сильною особистістю, але в той же час - неймовірно сентиментальним. Іноді, показуючи якусь гарну річ, батько починав плакати тільки від того, що вона прекрасна. Чи існує проблема в тому, що хтось плаче? В деяких сім'ях вважають, що право плакати мають лише жінки. Я ж з цим не згоден. Можна плакати від кохання, можна плакати, знаходячи в чомусь прекрасне. Батько передав нам цю пристрасть та любов до життя».

У сім'ї Ерік - не єдиний син. Він ріс з двома братами у великій шані та любові до свого батька - Альбера. Його дід по батьківській лінії Жозеф - італієць з острова Сардинія. Дід та баба по материнській - іспанці. Як бачимо, Кантона нечистий француз - в його судинах тече гаряча суміш. Жила родина в невеличкому містечку неподалік Марселя у фамільному будинку, що має цікаву історію. Говорять, що на місці того будинку була печера, де й жили баба та дід Еріка після втечі з Іспанії. Тікали вони, бо на той час зовсім юний офіцер мав необережність стати на бік республіканців у громадянській війні в Іспанії, ще й на додачу закохатись у гарну дівчину-аристократку. От і довелось закоханим шукати притулку на одній з гір Марселя. Можливо, такі розповіді - лише казки, але суттю залишається те, що одна з кімнат і є тією печерою.

Що ж до братів, то тут не можна не розказати про наймолодшого. Жоель Кантона з'явився на світ через півтора року після Еріка. Ще в дитинстві брати усе робили разом, так ведеться й до сьогодні. Тож якщо їх життєві шляхи і досі не переплелися, то явно йдуть паралельно. Жоель також був футболістом, хоч йому й не вдалося злетіти до таких вершин. Спочатку його занесло аж до «Уйпешт Дожу», пізніше він також був в Англії. Якщо детальніше говорити про Туманний Альбіон, то Жоеля запросили тільки на перегляд і всього лиш у «Стокпорт». Молодший знімався в кіно разом з Еріком («Фальшивий чоловік» та «Питання честі»), але грав другорядні ролі. Без брата вдалось засвітитись у фільмі «Астерикс та Обелікс: місія Клеопагра». На цьому його кіношна кар'єра поки що обмежилася.

Батько Еріка мав аристократичні захоплення - полювання та живопис. Щодо останнього, то художній хист передався й дітям. Ерік частенько пише картини і вважає їх втіленням своїх мрій. Батько майбутнього великого форварда МЮ був медичним працівником у психіатричній лікарні, мати - швачкою. Як наслідок, Альберт не міг дозволити собі багато подорожувати, проте в уяві хлопчаків він побував в усіх куточках світу. Після школи малий Ерік ходив у майстерню батька, неподалік будинку, де він працював над картинами. І через понад 30 років Кантона досить добре пам'ятає запах фарби.

Альберт дуже часто спостерігав за тим, як його син грає та вивчає футбол. Він давав йому свої поради та передавав свій досвід, адже сам захоплювався грою. «Немає нічого простішого футболу. Озирнись навкруги перед тим як отримати та передати м'яч. Завжди пам'ятай, що сам по собі він рухається набагато швидше, ніж коли ти ведеш його. Замість того, щоб бігати з м'ячем, змусь його працювати на себе. Все роби розумно та швидко - і ти будеш найкращим на полі!» Усі сини розділили батьківську пристрасть до футболу, але саме у Еріка був хист до цього. Він постійно прислухався до батька й тренувався знову й знову. «Моєму батьку не потрібно було говорити, що в мене добре виходить, я бачив це в його очах. Краще, коли тобі таке не кажуть, а дають зрозуміти іншими способами». Підтримка Альберта зробила свою справу. Усі, хто бачив його ставлення до тренувань на початку кар'єри, були здивовані. Ерік був великим гравцем, але залишався після відпрацьованих годин на полі й відшліфовував свою майстерність. Він робив це не для того, щоб його помітив тренер, а тому, що футбол приносив йому задоволення. Кантона завжди хотів зробити свою гру кращою, «рік міг досягти чогось великого, однак постійно хотів більшого», - казав колись про нього Райан Гіггз. Ставлення форварда до тренувань позначилось не тільки на його партнерах по команді, а й покращило якість підготовки у клубі в цілому.

Приватне життя футболіста

Упродовж трьох років сім'я Еріка проживала у невеличкому двоквартирному будинку неподалік «Раундхей Парк» у Лідсі. Дружина (Ізабель) викладала французьку мову в університеті, поки її чоловік давав уроки футболу по всій країні. Коли в 1992 році Кантона переїхав до Англії, він уже мав маленького сина Рафаеля. Через роботу Ізабель вони ще упродовж двох років зберігали будинок у Лідсі, після того, як Ерік перейшов до «Манчестер Юнайтед». Приватне життя Кантони у той час не можна назвати спокійним. Фанати «Лідса» тільки те й робили, що проколювали йому шини та підкладали петарди у поштову скриньку, однак француз не тримав на них зла. Така вже він натура.

З часом Ерік змінив місце проживання, переїхавши до Барселони, де прожив чотири роки. Там народилась його дочка Джозефіна, якою Ерік неймовірно дорожить. Навіть з поповненням сім'я не збиралась переїздити до великого будинку. «Людині, що купує величезну споруду з багатьма спальнями, зовсім не потрібно показувати, наскільки вона багата, якщо вона бідна всередині. Для мене атмосфера у домі досить важлива річ: скрізь, де я жив зі своєю родиною, мені було комфортно. Коли був футболістом, ніколи не думав, що чимось відрізняюсь від інших. Я просто роблю найкращу роботу. Люди, котрі добиваються успіхів, хочуть показати, що вони інші, вони живуть у великому домі і намагаються жити в іншому світі. А я хочу жити в цьому, і навіть не можу уявити якийсь інший. Якщо в мене буде одинадцятеро дітей, то і я спробую купити будинок з десятьма спальнями».

Після повернення до Марселя Кантона розлучився зі своєю дружиною. «Розлучення - це завжди досить складно. Я прожив з Ізабель 20 років, у нас двоє дітей. Це було важко і для дітей, і для нас».

Сьогодні Ерік Кантона живе зі своєю подругою в паризькій квартирі, яка зовсім не нагадує про двадцятирічну кар'єру футболіста. «Моя мрія - жити творчо, - розповідає француз. - Я творив на зеленому полі, творю й зараз. Тільки в мене наразі інші засоби».

Футбольний геній

Чи щирі діти, які намагаються скопіювати образ Кантони? Піднімаючи вгору комірці футболок з номером «7», вони бігають з м'ячем так, немов зараз повинна вирішитись доля Кубка Англії. Чи щирі очі підлітків, що іскряться, чуючи ім'я великого гравця? Славу не можна купити, її можна лише завоювати. І Ерік Кантона це зробив.

Хоч починалось все не так, як в казці. Коли футбольні таланти Еріка почали активно проявлятись, хлопця віддали до місцевої спортивної школи в Кайоле. І ви ніколи не здогадаєтесь, яку роль відігравав у цій команді Кантона. Тренер вирішив поставити його у воротах. Але характер Еріка ніколи не відповідав амплуа воротаря. У хлопця енергія бурлила настільки, що він не міг втриматися у рамках і щоразу вибігав за них. Дуже скоро Кантона став лідером для «Кольтов Кайоля», а у 1978-му команда виграла Кубок Прованса. У вирішальній битві за першість Ерік зіткнувся віч-на-віч із першою несправедливістю. Команду задовольняла нічия. За декілька хвилин до кінця хлопці програвали з рахунком 1:0. У Еріка вирували емоції і він зненацька взяв гру на себе. Усі захисники, що стояли на шляху у Кантони виглядали бовдурами і нічого не могли вдіяти. Ерік рухався вперед та, коли заніс вже ногу для справжнього удару, пролунав свисток арбітра. Виявилося, що в хлопця був не зав'язаний шнурок і суддя змусив привести його зовнішній вигляд до порядку. В такий момент ще малий Кантона нічого не міг вдіяти. .

Пройшло декілька років. Кантона покинув Марсель і перебрався до клубу «Ніцца», проте дуже швидко розчарувався. За словами француза, там зовсім не вміли працювати з молодими гравцями. «Мені навіть форму не видали, виявилось, що її треба купувати за свої гроші!» Але «Ніцца» була неподалік Марселя та рідної домівки і покинути клуб означало почати самостійне життя, причому досить далеко від дому. На такий перший самостійний крок у 15 років Ерік спромігся, і досить вдало для своєї кар'єри. Хлопець вибрав майже невідомий нікому клуб «Осер». Пізніше, відповідаючи на запитання журналістів: «Чому саме «Осер»?», - Кантона відповідав просто: «Там вміють із звичайнісінької молоді робити футболістів».

Команда тренера Гі Ру досить довго тримала Еріка у своїх лавах. Хоча - ні: у 1984-му йому довелося покинути «Осер», але лише на рік. Кантону призвали до армії. Чи то він сам так вирішив, чи то хтось наполіг, але француз пішов на службу і достойно відбув потрібний час. Повернувшись, він міг зіграти вже на досить високому рівні. Був останній матч у турі чемпіонату - 84/85 із «Страсбургом», і команді Кантони необхідне було одне очко. Історія повторилась, але вже без свистка арбітра. М'яч потрапив у правий верхній кут, і зі шнурками усе було гаразд.

Але, незважаючи на такі голи, кар'єра Кантони не йшла вгору. Були і «Марсель», і «Бордо», але визнання у Франції добитися було неможливо. Постійні сварки з тренером, сутички із суддею - Ерік отримав статус скандального футболіста та з тріском вилетів із національної збірної. Думати було нічого — треба було залишати Францію і шукати щастя деінде. Кантона втоптав в багнюку футболку «Марселя» і подався у Туманний Альбіон. І британці полюбили скандаліста так, що в 2001 році присвоїли йому звання «Гравець століття», а ще через вісім років назвали «Найкращим футболістом прем'єр-ліги всіх часів». Уболівальники на «Олд Траффорд» і досі виспівують його ім'я. «Я віддав би усе випите мною шампанське, - кинув якось комплімент Джордж Бест, - щоб зіграти з ним на «Олд Траффорд» у великому міжнародному матчі». Своєму успіху Кантона дає таке пояснення: «Ось вже багато років французькі команди складають одинадцять баранів, - говорить він. - Ніхто не використовує на полі фантазію. Футболісти - на одне обличчя. У часи Платіні все було інакше. Тоді у футболі було багато фантазії. Але з тих пір гра перетворилась на біганину роботів. Коли я приїхав до Англії, вони грали у свій футбол. Гравці хотіли, зберігши основу, дещо змінити. Мені просто пощастило, що я з'явився у той момент, коли англійський футбол потребував змін».

Але несправедливість не обминала Кантону і на такому полі, як «Олд Траффорд». А з цим Ерік ніколи не вмів миритися. Ось тому ми, перш за все, знаємо цього француза як скандального футболіста. І справа не в тому, що йому постійно щось не подобалось, - просто він всім відвішував по заслузі. Візьмемо найвідоміший випадок, той, що стався на стадіоні «Селхьорст Парк». Це був матч прем'єр-ліги, і боротьба між «червоними дияволами» та «Кристал Пелас» була найзапеклішою вже з перших хвилин. Тренер Рой Кін згадує, що в ті хвилини покладав надії тільки на Кантону. Власне гри вже майже не було, а в таких ситуаціях тільки Ерік міг забити гол чи створити голеву ситуацію. Але форвард здійснив дещо інше. На полі була напружена ситуація: захист суперників супроводжувався допоміжними методами - тягли за футболку, били по ногах, викрикували нецензурщину та погрози. Для азартного Еріка цього було достатньо, щоб щось влаштувати. Кантона відповів брудним фолом і суддя не залишив це поза увагою - червона картка. По дорозі в роздягальню фанати суперників кричали непристойності на адресу француза. А один чоловік просто горло надривав: «Геть додому, брудна французька свиня!». Можливо, хтось інший на місці Еріка пропустив би це повз вуха, але тільки не він! Форвард, перелетівши через огорожу, в стрибку вдарив уболівальника ногами у груди.

І що тут почалося! Якби це була любительська гра, можливо, ніхто й не дізнався б про такий випадок, але прем'єр-ліга - не все так просто. Газетам тільки цього й треба було. Заголовки з'являлись один за одним, «звіра» вимагали депортувати з країни або дискваліфікувати довічно. Але вже в 1996-му журналісти визнали його "Гравцем року", і газети вже провадили іншу думку: які ж безправні футболісти в порівнянні з уболівальниками і що терпіти таке негідно. Або інше: чи не зробили б ви так само, коли вас, дорослого чоловіка, сім'янина, обливав би брудом якийсь фанат-юнак? Проте Кантона повинен був понести покарання. Це розуміли всі. Його було дискваліфіковано до кінця сезону і оштрафовано на 20 тисяч фунтів (двотижнева зарплата футболіста). Однак істинна позиція клубу проявилася трохи пізніше, коли «Манчестер Юнайтед» знову підписав з ним контракт на три роки. Але це так просто не скінчилось. Футбольна Асоціація відсторонила Кантону до початку жовтня та ще стягнула 10 тисяч фунтів. ФІФА розповсюдила дискваліфікацію на всі міжнародні турніри. Ерік уже не був капітаном французької збірної. І наостанок форварда було засуджено до двох місяців тюремного ув'язнення, що трохи пізніше замінили на 120 годин громадських робіт.

Був ще один випадок. Колись у матчі воротар «Манчестер Юнайтед» Петер Шмайхель зірвав вихід один на один. Нападник не пішов на контакт, хоча й розумів, що м'яч він втратив, і врізався у данця. Усі непорозуміння залагодив суддя, і футболісти, винувато усміхнувшись, потисли один одному руки. У цю хвилину від воріт суперника до «місця непорозумінь» добіг Кантона і чудовим ударом з присмаком гарячих французьких емоцій відіслав у «нокаут» форварда! Після чого велично розвернувся і пішов з поля з гордо піднятим комірцем сорочки.
Ерік Кантона пішов з «Манчестер Юнайтед» у травні рівно 10 років тому. Своє рішення він пояснював так: «Колодязь, на дні якого лежала любов до гри, став порожнім».

Все ПРО кіно

ФІЛЬМОГРАФІЯ 1995 — «Le dans le Pru» («Кохання в полі») «Одинадцять на одинадцять»
1997— Question d'honnejjr («Питання честі»)
1998 - «Елізабет», «МукІ»
1999 - Les Enfants du marais («Діти природи»)
2001 - La grande vie! («Шикарне життя»)
2003 — L'Qutremangeur («Ненажера»).

Кантона вважає, що у першому своєму фільмі «Le Bonheur Est dans le Pru» («Кохання в полі») зіграв відверто непрофесійно, хоча й розуміє, що це був лише початок його кар'єри, і роль Еріка епізодична. А от у фільмі “L’outremangeur” («Ненажера», знятий в 2003 році), Кантона зіграв достойно. Він отримав головну роль - поліцейського інспектора Річарда Селену, здібного детектива, але в той же час маніакально ненажерливого, через що його особисте життя зовсім не розвивається. Персонаж Кантони у цій картині отримав психічну травму в дитинстві, яка в майбутньому під час розслідування справи жінки-вбивці стає центром розвитку подій. Щоб запишатися на волі, вона повинна ділити з ним трапезу упродовж року. Під час зйомок Ерік носив два камені для ваги і костюм величезного розміру, поставивши на карту всю свою акторську кар'єру.

«Кантона додає правдивості цьому характеру, це був сміливий виклик. Колишній спортсмен нарешті заробив собі звання актора», - констатує журнал «Мартін». «Кантона виглядає, на диво гідно і не сприймається як поліцейський інспектор», - вважає критик Артур Блоз.
«Цей фільм - свого роду «Красуня і Чудовисько», - говорить Ерік. -Я - огрядний і потворний; вона - молода і красива. Я не можу дивитися на себе в дзеркало, тому що я не можу прийняти свої розміри. Але в її товаристві я починаю закохуватися і приймати себе таким, яким я є. Я вивчаю її очі, і вперше в своєму житті знаходжу те єдине дзеркало, в яке я можу дивитися. Я думаю, що це дуже гарне кіно».

Оскільки він говорить про «Ненажеру», то на мить стає інспектором Селеною, і його очі виражають радість людини, яка через красуню знайшла себе.

Зараз він знімається в Парижі у режисера Жана-П'єра Мелвілля у фільмі-рімейку 1966 року «Le Deuxlime Souffle» («Друге дихання»). Він жваво розмірковує про французьке кіно і про те, що в цій картині працює разом з відомим французьким актором Даніелем Отеєм.

Творчість за межами поля

Сьогодні Кантона живе у столиці Франції зі своєю подругою і говорить, що, якби ми завітали до його квартири, то ніколи б не сказали, що Ерік - колишній футболіст. Зйомки у кіно та фотографії - це все, що цікавить його на цей час. До речі, у 35-кілограмову книгу «Манчестер Юнайтед» входять фото, професійно зроблені самим героєм. Реалізовуючи свої ідеї і композиції, він, співпрацюючи з французьким фотографом Річардом Оджардом, створив п'ять автопортретів. Ерік говорить, що міг би пояснити кожен з них, але вважає, що цим тільки зменшить уяву тих, хто дивитиметься на ці фото. «Я не хочу сказати, що це мистецтво, що було б правильно, але в цьому світі є свобода у людей, які це роблять, і свобода у тих, хто на це дивиться». Кожна фотографія відображає те, як по-різному він себе бачить. Футбол є тільки на двох з них, але і цього було достатньо, щоб пояснити всім, наскільки Ерік пишається тим, що зробив як футболіст. Кантона розглядає гру як тінь, яка присутня завжди.

У нього немає ніяких планів на майбутнє, оскільки колишній спортсмен керується емоціями та пристрастю. Так і пливе за течією творчого життя: від футболу до кіно, від живопису до фото. Але в чому він абсолютно впевнений, так це в тому, що йому належить ще багато чого зробити. «Я мріяв жити у світі творчості. У футболі я це зробив; тепер у мене є інші можливості для цього, єдина річ, якої я боюся, - це смерть».

Олеся ЮРИНЕЦЬ, газета «Український футбол»