Воротар республіки

Жіноча збірна України з гандболу, здолавши у матчах плей-оф чемпіонату світу-2007 триразового олімпійського чемпіона світу Данію (30:30 і 28:24), підтвердила статус однієї із найсильніших команд світу.

На Олімпіаді-2004 підопічні Леоніда Ратнера у драматичному півфінальному двобої поступилися саме данкам, які, зрештою, й виграли потім золоті медалі. Тож, за аналогією, перемогу над гандбольною Данією можна було б порівняти з перемогою команди Блохіна над футбольною Італією! Якщо таке колись станеться... Героєм повторного матчу в Запоріжжі була 23-річний голкіпер львівської «Галичанки-ЛНУ» Вікторія Тимошенкова, яка блискуче захищала ворота збірної України.

«Під час матчу в Данії навіть забула, як мене звати»
- Не сподівалась, що у першому матчі плей-оф з данками в Ольборзі наш тренер Леонід Ратнер поставить мене у ворота з перших хвилин, - розповідає Вікторія Тимошенкова. – Все-таки інший наш голкіпер - 30-річна Тетяна Ворожцова, яка зараз виступає за угорський «Дебрецен», має значно більший досвід виступів за збірну. Можливо, через хвилювання у Данії я трохи розгубилась. Суперниці закрутили таку карусель біля наших воріт. Якби там під час гри хтось запитав, як мене звати, я б навіть не знала, що відповісти... Але на повторний матч вже вдалося себе психологічно налаштувати. Напередодні гри вивчала гру суперниць на відео, спілкувалась з моїми клубними тренерами Валерією Тищенко та Юрієм Шебалкіним. А коли вдалося відбити три гандбольних «семеряки» (пенальті. – Авт.) в першому таймі, з’явилася впевненість, навіть справжній кураж (сміється). Іноді здавалося, що граю не проти олімпійських чемпіонок, а в якомусь рядовому матчі національної першості.
Відтак ми потрапили на чемпіонат світу, де розігруватимуться олімпійські ліцензії на поїздку до Пекіна-2008. Чотири роки тому наша гандбольна збірна вперше за часів незалежності здобула медалі серед представників командних видів спорту. Хотілося б потрапити на Олімпіаду і бодай повторити цей успіх.

- Кажуть, воротар – це половина команди. Згідна з цим?

- Певною мірою, так. Але мені чомусь краще даються матчі, де, знаю, не все залежатиме від мене. Менше хвилююся і краще стою у воротах.

«Як крикну «Руки!» – всі дружно піднімають їх угору»
- Які кидки найважче парирувати?

- Переважно голкіпери не люблять, коли м’ячем жбурляють в обличчя. Але мені найскладніше ловити кидки з кута майданчика. Загалом, я не боюся сильних ударів: відбиваю і руками, і ногами. Відчуття страху з’являється, коли після удару з кута тобі м’ячем потрапляють в голову... Звичайно, складно протистояти сильним суперницям. За рівнем і манерою гри чемпіонат України відрізняється від гри європейських клубних команд. Там більше атлетизму, оригінальної техніки, гандболістки чітко «пристрілюють» улюблені зони для кидка. Але й у грі проти чемпіона України «Мотора» доводиться рятувати ворота від кидків зірок світового рівня – Цигиці, Ляпіної, Резнір, Шеєнко...

- Воротар має можливість більше бачити поле. Чи не складно керувати у грі такими зірками, як Олена Цигиця, Марина Вергелюк, Олена Яценко чи Оксана Сакада? Адже вони вже встигли пограти за кордоном, були відомими, коли ти лише робила перші кроки в гандболі?..

- Під час матчів збірних команд за кордоном не дуже й то покричиш: такий гамір стоїть у залі! Навіть гравці, які стоять на відстані метра, можуть не чути один одного. Але коли крикну «Руки!» – всі наші дівчата дружно піднімають руки вгору, блокуючи удар по воротах (сміється).

- Те, що ти можеш бути лідером, ти продемонструвала кілька років тому, коли «галичанки» конфліктували зі своїм колишнім президентом Григорієм Савчуком...

- Тоді нам вже несила було терпіти – ні зарплати, ні перспектив, ні житла... До того ж і моральний клімат у команді був негативний. Сама дивуюся, як ми виживали при таких смішних зарплатах: фактично команда кілька разів балансувала на межі зняття з чемпіонату. Не було за що навіть добратися на тренування.... Але думки покинути гандбол ніколи не виникало. А потім «Галичанці» підставив плече «Росан», і ситуація з фінансуванням покращилася.

- Ти починала грати в гандбол у Коломиї...

- Тренер місцевої ДЮСШ Наталія Омельченко знайшла мене там у звичайній школі. У третьому класі походила до гандбольної секції кілька місяців, але коли тренування перенесли до іншого залу – в зовсім іншому кінці міста – перестала відвідувати. Я росла без батька, а мама не мала можливості мене водити на тренування. Проте тренери про мене не забули і через кілька років знову запросили до секції. Відразу поставили у ворота, хоча у дитинстві мріяла не ловити, а закидати м’ячі. А після трьох місяців занять мене запросили до Броварського спортінтернату, звідки я й потрапила до «Галичанки».

«Через мою впертість назвали «Тещею»
- Саме в Броварах до тебе й причепилось прізвисько «Теща»?

- ...надто багато сперечалась на тренуваннях. От тренер Станіслав Мірошников і сказав, що колись я буду сварливою тещею. Ой, навіть не злічити, скільки разів як покарання за мою впертість мені довелося робити кульбіти на матах... (сміється). Отак і стала «Тещею». Але вже не ображаюсь: з прізвищем моїм співзвучно, до того ж Вікторій багато, а «Теща» у гандболі лише одна (сміється).

- У міжсезоння буде час на відпочинок?

- Заледве два тижні, бо вже 2 липня «Галичанка-ЛНУ» вирушає до Євпаторії на так званий втягувальний збір перед початком сезону. Спробую все-таки вирватися кудись на море...

- За часів незабутнього Ігоря Турчина зірки київського «Спартака» вважалися першими нареченими у Києві. А у Львові молоді гандболістки відчувають зацікавленість до власних персон?

- Кілька дівчат уже заміжні: Наталка Туркало-Майдебура, Оля Дунчак-Росоха, Ольга Ващук. Більшість гандболісток приїжджі, але, здається, всі мають хлопців. Та й клуб недавно також «подбав» про наш імідж, розмістивши по місту банери з нашими фотографіями у вечірніх сукнях (сміється).

- А як справи з особистим життям у Вікторії Тимошенкової?

- 18 червня якраз виповниться два роки з того часу, як почали зустрічатися з Тарасом. Познайомилися в інфізі, де він викладає. Спочатку спілкувалися лише під час сесії, а вже після випускного вечора здружилися. Разом винаймаємо квартиру, але наразі стосунків ще не оформили. З досвіду своїх подруг зрозуміла, що спочатку варто більше дізнатися про людину, притертися одне до одного. Звісно, хотілося б мати власну квартиру у Львові – дуже подобається старий центр міста, Високий замок, Погулянка. Близько Карпати та й до рідної Коломиї недалеко. Щоправда, моя мама з братом вже кілька років живуть в Італії (тринадцятирічний Юрій вчиться там у школі, а мама працює), а вдома залишилися лише бабусі.

- Кілька років тому ти зізналась, що маму вдалося побачити лише за кордоном...

- Вона має можливість приїхати в Україну переважно влітку, і нам не завжди вдається зустрітися: у мене на цей період, як правило, випадають збори, тренування, змагання... Якось у складі молодіжної збірної я виступала поблизу Неаполя, то мама спеціально приїхала за триста кілометрів подивитися на матч. Тренер Григорій Савчук відпустив мене до неї на півтора дня... Звичайно, зараз мама пишається мною, бо я вже сама забезпечую себе матеріально.

P.S. 20 червня у Парижі Міжнародна федерація гандболу проведе жеребкування фінального турніру чемпіонату світу серед жіночих команд, який відбудеться у Франції з 2 по 16 грудня 2007 року.

Досьє «ВЗ»
Вікторія Тимошенкова народилася 4 грудня 1983 року в Коломиї (Івано-Франківська область). Воротар. Зріст - 183, вага - 72. Почала займатись гандболом у 1996 році. Перший тренер - Наталія Омельченко. Із 2000 року грає у львівській «Галичанці-ЛНУ». Неодноразовий срібний та бронзовий призер чемпіонатів України. Має ступінь магістра ЛДУФК. Учасник чемпіонатів світу та Європи. Незаміжня. Хобі: екстремальний туризм, риболовля, вишивання. Коронна страва – борщ. Найзаповітніша мрія – здобуття золотої олімпійської медалі.

Високий Замок