Чао, Паоло!

Здавалося, він гратиме вічно, але, на жаль, і його час настав. Сезон 2006-2007 рр. став для італійця Паоло Мальдіні останнім. Перший “старий” “Мілана” йде на відпочинок. Наче той мавр, який чесно зробив свою справу…
…Ікона. Пам’ятник. Легенда. Епоха. Прапор. Скільки пафосу не нагоняй, усе щупло буде. Адже мова йде про Паоло Мальдіні. Чуєте? Про самого Мальдіні! Звичайно, такі епітети, як правило, роздають метрам, які вже завершили виступи. А тут – поки діючий футболіст. Тому й плюсуємо до вищесказаного – харизма, авторитет, професіонал…

Він міг бути моделлю, діджеєм, кіноактором

Кажуть, він міг би виходити на подіум («Паоло — футболіст, який має величезний потенціал стати моделлю» — слова Джорджіо Армані), міг працювати на радіо діджеєм (певний час Мальдіні навіть вів музичну програму на італійському «Радіо 105»), кіноактором («Паоло — великий футболіст, який обрав не ту професію. Йому треба було йти в кіно — він занадто гарний та елегантний, щоб ганяти м'яча!» — це вже Марадона)... Дарма. Він був народжений футболістом. Ідеальним захисником. З культовою тепер уже трійкою на мокрій від поту спині.

Пам'ятаю, перебуваючи якось у Мілані, дивився по телевізору спортивну передачу. Про що там йшлося — не розумів. Аж раптом... «Паоло Маль-ді-ні!». У весь голос, на межі, ридма. Це так поважні люди, не молодики якісь, зустрічали початок чергового банального тренування «Мілана» на базі клубу в Міланелло. ЙОГО появу зустрічали!
А він... Ні, не заметушився — тільки своїм оком повів і посміхнувся. Елегантно так. Як тільки один він уміє. Розпустивши сітку в куточку блакитних очей. На що ці ветерани від футболу, гордовито трясучи сивими локонами, затягли ще проникливіше: «Паоло Маль-ді-ні!!!». До мурашок по шкірі. До трепету на чолі.

Загальний улюбленець

Унікальний факт — на Апеннінах, що часом до вулканічних своїх порід роз'їдаються склоками фанатської ненависті, його люблять абсолютно всі. Без винятку. Тут він більше, ніж просто легендарний футболіст «Мілана» й син «того самого» Чезаре Мальдіні. Більше, ніж просто 38-річний захисник, який проводить зараз свій 22-й сезон у Серії А (й усі — у червоно-чорній футболці!), маючи за плечима 23 клубних трофеї та 126 рекордних матчів за збірну Італії (у складі якої Паоло, от невдача ж, ставав «усього лише» віце-чемпіоном світу та віце-чемпіоном Європи). Тут він — напівбог, чию унікальну біомеханіку ретельно вивчають фахівці з атлетичної підготовки. І лик його святий. Недоторканний.

Та й сам він не дає приводу для інших висновків. Для дозвільних розмов. Мальдіні правильний. До цукрової патоки його біло-зубої посмішки. Що на полі раптом перетворюється в оскал. Там, на вабливому прямокутнику кольорів морської хвилі, він уже інший: від 1988 року, коли 19-річним молодиком приймав хрещення фінальним турніром першості Європи пліч-о-пліч із самим Франко «Цезарем» Барезі — до культового ліго-чемпіонського трилера-2005 «Ліверпуль» — «Мілан» із власним голом на початку гри. Там він — сама стихія. І скрегіт менісків — як какофонія його бою. Де «вирізаний» у підкаті м'яч — залп, а захоплене ревіння красеня «Сан-Сіро» — свята осанна футбольній війні.

Але й тут, у цій своїй сутичці, капітан Мальдіні — бездоганний. І шанований. До горлянок, що рвуться на трибунах. До сльозливої сентиментальності вітряних дівчат. У свої 38 він не пасеться священною коровою, що переситилася футболом, на улюбленій лівій брівці. Ні, він як і раніше могутній гладіатор задушливого Колізею з гарячим червоно-чорним серцем, що рветься з молодецьких грудей. Гладіатор, що ставить на коліна весь гламурний Мілан. Нехай менш швидкий, нехай так і не одержав свій законний «Золотий м'яч» найкращому футболістові Європи (на пам'ять тільки — постійне членство в клубі претендентів), зате з головою-комп'ютером і ногами, набитими досвідом до цих одвічних синяків. До розтягнутих у тугу струну зв'язок. НАЙКРАЩИЙ...

Хай чемпіоном він не став...

Чимало великих майстрів шкіряного м'яча, і які вже завершили кар'єру, і які досі милують око своїм чарівництвом, у різні роки відверто визнавали — гравця, сильнішого за Мальдіні, їм зустрічати не доводилося». Отак! «Гравця, сильнішого за Мальдіні»... Так, людина-кремінь Фабіо Каннаваро влітку торік безсумнівно заслужив право підняти над головою палаючий золотом Кубок світу. Із цим фактом ніхто навіть і не сперечається. Але у той же час якби це, чорт забирай, було б правильно, щоби на тому ж самому постаменті, поруч із партнерами по збірній, у такій же «скуадроадзуррівській» футболці, що віддає синявою, стояв він — посипаний з голови до ніг триколірними чемпіонськими конфетті Паоло Мальдіні! Захищав честь своєї Італії на чотирьох чемпіонатах світу, а від останнього, переможного, на жаль, особисто відмовився. А все тому, що не зміг. Стомився. Стомився нерозумно програвати у фіналах. Вислухувати маячні ідеї старого Трапаттоні. Реагувати на критику експансивних тіфозі...

Так, і в тому його рішенні все теж було чесно. Теж правильно. По-іншому він просто не міг вчинити. І пішов — без цієї Перемоги на мундіалі, але непереможений. Пішов зі збірної. А тепер ось іде взагалі. Розтягую, й навіть не віриться — «ва-а-бще...». Так, він ще може здійняти над головою лігочемпіонський красень-кубок. Ще може вже вкотре «завести» партнерів і скоординувати їхні дії на взяття реваншу у «Ліверпуля» за прикре фіаско дворічної давнини...

... Але він усе одно йде. Велика людина й великий майстер. Секс-символ італійського кальчо. Simpatico й £апtastico «тотал футболу». Сан-Паоло Мальдіні...

Віктор СЕРГІЄНКО, «Спортивна газета»