Віталій ТАНСЬКИЙ: «Не зациклюватися і рухатися вперед»

ЧАСТИНА ПЕРША

- Нещодавно головний тренер команди Сергій Піддубний заявив в одному із своїх післяматчевих інтерв’ю про те, що цей склад один із найсильніших за всі роки існування «Кардиналу». Ти підтримуєш думку тренера?
- Цілком можливо, хоча, знову ж таки, мені про це говорити складно. Тренер підбирає собі гравців під своє бачення гри, тому йому видніше. Звісно, було б відповідне фінансування, таке, яке мають команди лідери, то можна було б підібрати і більш потужний колектив. Але маємо те що маємо, виходячи із фінансових можливостей.

Не лише від тренера залежить, кого запросити до команди, тут ще й треба враховувати і фінансові можливості клубу. Але, навіть маючи склад не надто дорогих гравців, за правильного підходу і за розумного керівництва можна досягти результатів. Буває і навпаки. Клуб витрачає шалені гроші, скуповує дорогих гравців, а в підсумку результату очікуваного не отримує. Тут є багато компонентів і різних факторів. У двох словах всього не розкажеш.

Тому я ще раз кажу, що зібрати гравців із різних команд, навіть самих майстровитих і досвідчених, це ще не означає, що команда одразу заграє. Для її становлення потрібен час. Адже кожний із них грав у різних командах, має своє бачення, і потрібен певний час, щоб об’єднати цей колектив єдиною метою і знайти взаєморозуміння між гравцями.

У цьому і заключається головне завдання тренера – об’єднати колектив в єдине ціле. А це процес не одного дня. У такому випадку головне, щоб у президента клубу і в тих людей, які фінансують команду, вистачило терпіння в очікуванні бажаного результату.

- Якщо згадати всі сезони, проведені тобою в «Кардиналі», який із них був для тебе найбільш пам’ятним?
- Найбільш пам’ятний – це перший сезон, коли ми переїхали в Рівне. Це, перш за все, новий досвід. По-друге, це гра з такими гравцями, як Піддубний, Паршиков, Тригубець. Тоді ми навіть йшли на першому місці, але в підсумку втратили завойовані позиції. У тому сезоні ми зіграли ще й у фіналі Кубку України, і хоча в чемпіонаті в підсумку і посіли лише 5 місце, проте це для нашої команди був перший такий успішний сезон. Тому, мабуть, його я б і виділив би серед усіх. Напевно, це і був сезон, який найбільш запам’ятався. Адже до цього ми у Львові не мали таких досягнень. Окрім того, тоді було і команд побільше, через що і сам чемпіонат був набагато цікавішим.
Не те, що зараз, коли ми граємо чотири кола з одними і тими ж командами. Тоді пригадую розпочали чемпіонат близько 11 команд, а згодом деякі з них, з певних причин, знялися з чемпіонату, але це не позбавило турнір привабливості і інтриги. Тому той сезон і запам’ятався найбільше.

- А що тобі найбільш приємно – забивати самому, чи віддавати гольову передачу?
- Скажу так, що приносить найбільше задоволення перемога твоєї команди, а ось забив я, чи партнер з моєї передачі, чи взагалі я не брав участі в гольовій атаці, це для мене вже другорядне. Ще раз наголошую, головне – кінцевий результат, тоді і буде справжня радість і задоволення.

- А чи траплялися в твоїй кар’єрі автоголи, і як ти до цього ставишся? Сильно переживаєш, чи це для тебе черговий ігровий, хоча і прикрий епізод?
- Ми всі професіонали і в грі трапляється всяке, тому не потрібно особливо зациклюватися на окремих епізодах, потрібно грати далі. А прикрий епізод якомога скоріше забути, зробивши із цього певні висновки. Адже від помилок ніхто не застрахований, і таке може трапитися з кожним. Головне, щоб вони не повторювалися. Але цим і відрізняються професіонали від аматорів, що вони повинні швидко забути про прикру помилку і зосередитися на подальшій грі. А якщо почнеш думати про це, корити себе, звинувачувати, то це ні до чого хорошого не приведе, лише заважатиме тобі нормально грати. Давитиме на тебе психологічно і в такому випадку ти гратимеш не зосереджено і можеш допустити чергову помилку. Уже після гри проводиш аналіз, робиш правильні висновки, а під час гри потрібно бути зосередженим і не втрачати над собою контролю.

- А зараз давай поговоримо про твоє особисте життя. Хлопчик став старшим на рік, які зміни спостерігаєш у його розвитку? Чим син радує батька?
- Так справді, син росте. Нещодавно йому виповнилося два роки. Не дивлячись на те, що рік тому він ще добре не говорив, проте, вже слово «гол» вимовляв. І хоча перше слово в нього звичайно було не «гол», але це слово він вимовляв чи не з самого народження. Тобто воно в нього було одним з перших. А зараз він з кожним днем радує своїх батьків, пізнаючи життя.

- Чи проводиш ти вільний час із сином, чи на це в тебе не вистачає часу?
- Звісно, весь вільний час намагаюся проводити з синочком. Артур – це велика радість у нашому житті. Буває гуляємо всі разом, але коли я чи дружина зайняті, то доводиться гуляти з сином по черзі. Трапляється, що вони з сином приходять до мене на тренування. Звісно, що м’яч це в нього найліпша іграшка. Але дружина в мене займається спортивними бальними танцями, тому і в цьому плані він досить розвинений, знає ще й окремі танцювальні елементи. Танцювати під музику – це для нього звична справа. Отже м’яч і танці в нього зараз найулюбленіші справи.

- Наскільки я зрозумів, на дитину часу у вас з дружиною вистачає, а чи маєте змогу проводити час на одинці, тобто відвідати кінотеатр, сходити в театр чи ресторан?
- Тут нам немає на кого залишити дитину. Тому якщо в нас виникає бажання кудись сходити, з радістю беремо дитину з собою. Ми були з дитиною в цирку, не так давно на концерті. І хочу сказати вам, що Артур спокійно витримав весь концерт. Ну що поробиш, в нас така ситуація – дружина із Запоріжжя, я зі Львова, тому живемо на квартирі і дитину залишити немає на кого. А тому він скрізь із нами. Нещодавно в нас гостювала сестра дружини з дитиною і чоловіком, то ми разом із дітьми ходили на караоке.

- Тетяна із Запоріжжя, ти зі Львова, а як ви обираєте куди поїхати до батьків? До Львову ближче – Запоріжжя далекувато…
- Звичайно, що частіше вдається з’їздити до Львова і то не так часто, як би цього хотілося. А останнього разу на кілька днів вирвалися в Запоріжжя, наприкінці серпня. Сину сестри Тетяни виповнився рік. Окрім того, це не лише племінник, а ще й хресник дружини. А коли грали у Львові з «Енергією», у нас вийшло відвідати родичів у Львові. Звичайно, хочеться частіше бачити рідних, сумуємо за ними, але життя ставить свої умови.

- А яке місто вам найбільше до вподоби – Рівне, Запоріжжя чи Львів?
- Відверто кажучи, не в образу Рівному, але все-таки Львів складно порівняти з будь-яким містом. Тому ми сумуємо за Львовом, за його неповторною центральною частиною міста. Серед цих трьох міст нам з дружиною найбільше до душі все-таки Львів. Звісно, в дружини є певна ностальгія за рідним Запоріжжям, але не настільки, щоб Львів подобався менше. Вона завжди з радістю відвідує Львів. Правда нам не так часто вдається бувати там, якби нам цього хотілося. Але завжди ми залюбки гуляємо цим містом, його неповторними вуличками, прекрасним і своєрідним центром. Полюбляємо бувати в різних музеях, своєрідних і специфічних львівських кав’ярнях, тощо. Львів – є Львів.

- Ти займаєшся футзалом, дружина танцями, чи не трапляється так, що вам не має на кого залишити Артура?
- Бувають такі моменти. Колись нам з цим допомагала няня. Але це бувало не так часто, адже залишати дитину з чужою людиною, це певний стрес для малюка. Взагалі нам не потрібна няня на постійно. Вона нам потрібна у рідких випадках, коли в мене виїзд, а в Тетяни робота або теж якийсь турнір. Тому для дитини важко звикнути, коли вона раз чи два на місяць залишається з абсолютно чужою людиною. Через це ми завжди намагаємося якось виходити з цієї ситуації. Інколи на поступки йдуть у неї в клубі, Тетяні доводиться відпрошуватися. Все таки є різниця, коли няня працює постійно, повний робочий день, то в такому випадку дитина звикає до неї, а так дуже складно. А брати няню на постійно в нас не має потреби. Коли в мене тренування, Таня з дитиною. Коли вона на роботі, я залишаюсь з Артуром. Так і виходимо з ситуації.

- З дитиною ми розібралися. А як справи з господарськими питаннями? Допомагаєш дружині в хатній роботі, чи це лише її обов’язок?
- У нас не має розподілу на чоловічу і жіночу роботу. Ми намагаємося все робити спільно. До цього напевно спонукає те, що ми живемо самостійно, і з нами не живуть дідусі чи бабусі. Тому мені доводиться виконувати як суто чоловічу роботу по дому, так і жіночу. Окрім того, мені приємно щось робити, коли дружини немає, адже знаю, що вона прийде з роботи і буде задоволена. А робити приємне дружині в мене завжди є бажання.

- Ось ти сказав, що любиш робити приємне дружині, а як на рахунок сюрпризів?
- Сюрприз? Цікаве запитання! Ну це вже від настрою і часу. Це може бути і подарунок, а може бути і просто який не-будь похід куди-не-будь. Ми в двох працюємо, і нам теж інколи хочеться відпочити. Тому якщо трапляється вільна хвилинка, ми завжди знаходимо, як її корисно використати. Робимо один одному сюрпризи, таким чином отримуємо насолоду – розслабляємося. Можемо сходити в кафе, посидіти, послухати музику.

- Ти згадував, що не так давно вас відвідували родичі?
- Так, це було на день народження сина.

- А як у вас у команді справи. Не дружите сім’ями, адже у вас багато одружених, чи це у вас не прийнято?
- Чому ні, дружини наші часто приходять на ігри. Окрім того, трапляється зустрічаються на тренуваннях. А ось із Юрієм Когутом ми товаришуємо ще зі Львова, адже він теж львів’янин. До того ж, він ще й живе зараз неподалік. Відповідно в нас і склалися дружні сімейні стосунки. Ми дуже часто не лише спілкуємося, а й ходимо один до одного в гості.

Нещодавно ми досить несподівано зібралися сім’ями, і з’їздили на шашлики на природу. Там були сім’ї Чернієнка, Маринюка, Когута і ми. Усі були з дітьми, взагалі гарно відпочили. І хоча з погодою нам не надто пощастило, але коли хороший колектив і настрій, то все інше залишається поза кадром.

- За кілька днів Новий рік, ви з дружиною ще не планували, як святкуватимете?
- З нашим графіком не просто, щось планувати. Коли вже повністю стане відомо святковий розклад, з цього і будемо виходити. Ось у нас вже 9 і 11 січня дві гри з «Локомотивом» у Рівному, а до гри з «залізничниками» потрібно буде серйозно готуватися. Тому, коли остаточно з’ясуємо графік, тоді й вирішимо, як бути.

Найчастіше в нас усе відбувається спонтанно. Трапилася вільна хвилина, можна поїхати в Запоріжжя. Придбали квитки і поїхали. Чи виникла можливість і бажання, зібралися і поїхали до Львова. А якщо щось плануєш, то може і не вийти, і лише отримаєш розчарування. Тому ми завжди діємо спонтанно. А тим більш ми дуже легкі на підйом. Так і на шашлики надумали, швидко зібралися і поїхали.

- І на завершення нашої розмови, що чекаєш від Нового року і, що тобі приніс цей рік? Більше щасливих і приємних миттєвостей чи навпаки?
- Я не суєвірний, тому для мене, що 13, що 12 рік особливого значення не має. А якщо підвести підсумок, то загалом цей рік був такий собі. Надто успішним його назвати складно, але й вже таким невдалим, теж не назвеш.

А що чекаю від 2014 року? То це напевно нових емоцій, приємних вражень. З кожним днем чекаю, що нового скаже мій синочок, що нового зробить. Це радість мого життя і те, що мене найбільш хвилює. Головне, щоб він, ми та всі наші рідні були здорові, а все інше якось буде. Головне, щоб було здоров’я і не було травм, а так, щоб чогось чекати від нового року без посередньо… Сказати одразу навіть складно.

А загалом скажу так, що життя не одноманітне, а має світлі і темні смуги. Головне – не зациклюватися і рухатися вперед, тоді і жити буде цікавіше.

Користуючись нагодою, хотів би привітати всіх з Новим роком і Різдвом Христовим! Побажати всім здоров’я, щастя і виконання всіх бажань! Нехай Новий рік для нас стане більш успішним за попередній, а наше життя буде цікавим і багатим на нові приємні сюрпризи!

- Дякую за цікаву і відверту розмову, приєднуюсь до твоїх святкових побажань і від себе хотів би додати, що життя не стоїть на місці, а рухається вперед. Тому всім бажаю віри у краще, оптимізму, натхнення і нових здобутків. І нехай всі наші мрії збудуться, якщо не в Новому році, то найближчим часом!

Юрій РАЧКОВСЬКИЙ