КОСЫРИН: «С Шевченко и Ребровым сложно было конкурировать»

- Пане Олександре, недавно офіційно оголосили про завершення футбольної кар’єри. Що змусило поставити крапку?
- Якби мої друзі не організували увесь цей банкет, святкові проводи… Можливо, й не було б усіх цих урочистостей, офіційних заяв. А, взагалі, з футболу я пішов у 35.

- Це вже ваша не перша спроба зав’язати з футболом. Ще три роки тому говорили, що йдете, але потім підписали контракт із овідіопольським «Дністром»… Чи можливий такий розвиток подій цього разу?
- Думаю, що ні! Хоча в наш час усе можливо.

- Як родина поставилася до вашого рішення? Дружина, мабуть, зраділа, що чоловік нарешті буде більше проводити часу вдома?
- Мої близькі поставилися абсолютно нормально. Тим паче, повторюсь, що з великим футболом я вже розпрощався. Звісно, дружина щаслива, дитина теж. Тепер із ними проводжу набагато більше часу.

- І тим не менш, продовжуючи грати, встигли добитися чималих успіхів на футбольних теренах України.
- Ще трохи тримався на плаву, грав переважно в першій лізі, трохи застав ще й прем’єр-лігу. Зараз граю за ветеранів, тих, кому більше 35 років, у команді під назвою «Рішельє». Є у нас свій чемпіонат, свій турнір, участь у якому беруть 5 команд.

«Тоді в нападі киян грали Шевченко, Ребров, Леоненко…»

- Олександре Михайловичу, розпочинали футбольний шлях у Запоріжжі. Потім перейшли до київського «Динамо», проте грали переважно за дубль. Чому не вдалося пробитися до основи?
- По-перше, була дуже висока конкуренція. Тоді в нападі киян грали Шевченко, Ребров, Леоненко… Дуже важко було пробитися до основ­ної когорти. Був десь на підході, але тільки поряд. На жаль, мені не вдалося зачепитися. Згодом опинився в одеському «Чорноморці» та ні краплини не шкодую про це.

- На початку двотисячних переїхали до Ізраїлю. За півроку у складі тель-авівського «Маккабі» відзначилися чотирма забитими м’ячами, таким чином допомігши команді зайняти 5 місце в чемпіонаті. Не було бажання залишитися на Землі Обітованій?
- Бажання залишитися було тоді ще в моєї майбутньої дружини. Я мав на руках дуже гарний трирічний контракт… Та мене тягнуло на Батьківщину, щось підказувало, що треба повертатися додому. Тому я вирішив повернутися до України. Хоча можна було б і залишитися на ці 3 роки. Ось, наприклад, Денис Онищенко залишився, виграв чемпіонські медалі, кубок. Але все ж за 3 роки повернувся назад, до київського «Динамо».

«У «Чорноморці» все співпало»

- У одеському «Чорноморці» ваш талант по-справжньому розкрився. Про вас почали говорити як про нову зірку українського футболу. У сезоні-2004/05 навіть ставали найкращим бомбардиром української першості. Що зумовило такі високі результати?
- Просто склалося так. Красиве місто, море, люди - все співпало. Взаємини, керівники й довіра головного тренера - все зрослося. Також, що важливо, в команді була стабільність. Думаю, що завдяки саме цим факторам мені й вдалося розкрити потенціал повною мірою.

- 2005 року перейшли до заможнішого донецького «Металурга», відчули смак єврокубкових баталій. Однак надалі ваша кар’єра пішла на спад… Упродовж 3-х років, виступаючи за «молодших» донеччан, ви так і не змогли показати той футбол, який демонстрували в Одесі. Що стало на заваді?
- Я би не сказав, що моя кар’єра пішла на спад у Донецьку! У «Металурзі» забив 17 м’ячів за сезон, більше за мене тоді вдалося відзначитися лише Марко Девичу, в нього, здається, було 19 влучних пострілів (Справді, у сезоні-2007/08 Марко на 2 м’ячі більше забив за нашого героя та виборов звання найвлучнішого гравця чемпіонату України. - Р. К.). Стільки я навіть у «Чорноморці» не забивав. В Одесі моїм максимумом було 14 м’ячів за один чемпіонат.

- Але це - всього один сезон! Адже було ще два, в яких ваша результативність не була такою високою!
- Так, маєте слушність. До цього було й 3, й 6 м’ячів… Але той сезон був найкращий у моїй кар’єрі! Також багато отримав у плані досвіду. Уперше працював із іноземними тренерами, побачив європейський підхід… Для мене все це було нове, тому можу сказати, що донецький етап моєї кар’єри минув, скоріше, успішно, ніж провально.

«Одеса - мій дім»

- Після Донецька ви знову повернулися до Південної Пальміри. Чим керувалися, переходячи до стану «моряків»?
- Одеса - мій дім. Коли на мене вийшли керівники місцевого клубу і запропонували повернутися, не вагаючись погодився. Тим паче, моя дружина також хотіла залишитися. Отож були тільки раді, що все вирішилося саме так.

- В Одесі хотіли закінчити з футболом, проте цього не сталося. Хто або що змусило продовжувати грати, нехай навіть у першій лізі?
- Чому не сталося? Пограв півроку, травмувався, довго лікувався. А потім нагрянула ця криза, у клубі почалися негаразди… Сталося так, що закінчував у дублі. Але ще раз скажу: повісив бутси на цвях саме у «Чорноморці»! Щоправда, лише на 4 місяці. А чому вирішив повернутися? Насамперед - це бажання грати. У мене був час відпочити, все ретельно проаналізувати. Мене чарував м’яч, футбольне поле… Не зміг перебороти це, тому й повернувся у великий футбол.

- Транзитом через ФК «Одеса» потрапили до ужгородської «Говерли», у складі якої з 19 голами стали найкращим бомбардиром першої ліги та допомогли закарпатцям підвищитися в класі. Це до вас друга молодість повернулася?
- Та ні, друга молодість тут ні до чого. Просто була мета. За пару місяців вирішилося питання з Ужгородом. Перед командою стояло конкретне завдання - вихід до прем’єр-ліги. Усі горіли бажанням, починаючи від працівників клубу та закінчуючи керівниками. До того ж, я перед собою також поставив мету - стати кращим бомбардиром. Це не тому, що я такий хороший, хочу красиво піти… У мене й раніше була така можливість, коли ще виступав за ФК «Одеса» в першій лізі, але, на жаль, тоді не скористався своїм шансом.

У тому сезоні я забив 18 м’ячів, а мій головний конкурент - 19. Взагалі-то, міг забивати й 20, однак я багато віддавав, не бив пенальті… Тоді навіть не сприймав того, що можу стати найкращим бомбардиром, просто виходив і робив свою справу. А в Ужгороді вже так вийшло, що забив 19 м’ячів: 10 у складі одеситів і 9 безпосередньо в «Говерлі».

«Перша ліга й прем’єр-ліга - це дві великі різниці»

- Що трапилося з командою в прем’єр-лізі? «Говерла» була не готовою до виступів на такому рівні?
- Розумієте, перша ліга й прем’єр-ліга - це дві великі різниці. Небо й земля… Команді не вистачило класу, досвіду… Уже коли почали запрошувати кваліфікованіших футболістів, тренерський штаб став підтягувати їх до певного рівня. Потім у «Говерли» з’явився малюнок гри, команда почала грати більш комбінаційно. Але, на жаль, не вистачило часу. Потяг уже пішов! Усе треба робити спочатку, як, приміром, це зробив «Севастополь». Команда, ще граючи в першій лізі, придбала високоякісних футболістів, тому пристосуватися до умов прем’єр-ліги буде їм значно простіше.

- Для вас Ужгород став останньою зупинкою. Чому сталося так, що в першій половині минулого сезону ви були основ­ним форвардом закарпатців, а після зимової перерви пішли з команди?
- Мій контракт із «Говерлою» діяв до 1 червня. Але, як і в «Чорноморці», відійшов на другий план. Я поговорив із керівництвом і ми разом вирішили, що краще буде припинити наші трудові стосунки. Адже роки беруть своє. Мені дедалі важче ставало складати конкуренцію молодшим гравцям.

- Можливо, усе ж варто було дограти минулий сезон? Хтозна, може, саме вашого досвіду й не вистачило «Говерлі», щоби піднятися з підвалин турнірної таблиці?
- Можливо, й варто було, проте потяг уже пішов. Сам розумів, що на такому рівні можна ще пограти, але не в прем’єр-лізі, максимум у першій. Як уже казав, різниця між лігами дуже суттєва. Якщо в першому дивізіоні ще міг пограти, то для прем’єр-ліги моїх ігрових кондицій точно не вистачило б. Там усе по-іншому, швидкості інші, рівень футболістів значно вищий. Та й конкурувати в моєму віці вже досить складно. Я й так затримався, тому велике спасибі керівникам «Говерли», що надали змогу стільки пограти.

Роман КИРІЄНКО, «Український футбол»