Юрій Когут – на майданчику та поза ним

Продовжуючи розповідь про гравців другої четвірки МФК «Кардинал-Рівне» ми познайомимо вас з Юрієм Когутом. Цікаво, що наша розмова з Юрієм Когутом відбулася в день його народження 10 березня 1988 року. Народився Юрій в місті Лева. І вже з семи років розпочав відвідувати тренування у футбольній секції ДЮСШ-4, причому з хлопчаками на 3 роки старшими за нього, яких тренував Савка. Згодом Юрій перейшов в команду ФК «Водник», де тренерами були Гунько Василь Володимирович та Колобич Олег Васильович. Команда, в якій грав Когут, неодноразово ставала призером дитячої першості області, юнаки мали також можливість участі в міжнародних змаганнях, виїжджали на турніри до Польщі, а також у літній період на морське узбережжя, що звичайно додавало хлопцям стимулу в заняттях футболом.

Так і минули шкільні роки. Коли Юрій навчався в 10 класі Олег Васильович запропонував йому попробувати себе в міні-футболі, і юнак розпочав тренуватися з командою «Енергія-2» у Миколи Сича. Згодом виступав за цю команду в другій лізі чемпіонату України і вже перший сезон увінчався успіхом – друге місце. Після цього Когута почали залучати до тренувань першої команди.

Успішно склав іспити до Львівського університету фізичної культури і отримав запрошення до першолігового львівського «Кардиналу», куди разом із ним перейшли воротар Андрій Жезло та гравець Тарас Кузь. На той час тренером «Кардиналу» був Роман Корінь. Перша офіційна гра Когута припала на матч з київською «Планетою-НУХТ». До гри з «Планетою-НУХТ» кардиналівці підійшли не в кращому стані, адже кілька гравців були травмованими, і тренерський склад вирішив довірити місце молоді. Вісімнадцятирічний юнак вдало провів звітну зустріч і цим завоював собі подальше місце в складі. Так до цього часу Юрій Когут і захищає кольори «Кардиналу», який два роки тому змінив львівську прописку на рівненську. Разом із командою переїхав у Рівне з дружиною і Юрій, отримавши стабільне місце в другій четвірці.

На перший погляд непримітний гравець, але без нього вже важко уявити гру другої четвірки, в якій Юрій із Віталієм Танським задають тон у грі. Корисний на майданчику, але досить скромний у спілкуванні.

- Юрію, у твоїй футбольній кар’єрі було багато матчів, в яких ти забивав більше голу?
- Пригадую гру з луганською командою, коли ми тільки вийшли у вищу лігу, тоді мені вдалося провести дубль у ворота «ЛТК». Після цього вдавалося ще не раз вистрілювати дуплетом, але ці два голи запам’яталися найбільше. Проте, на жаль, більше двох м’ячів забивати поки що не вдавалося.

- Вірю, що в тебе ще все попереду, адже можна сказати, що твоя футбольна кар’єра тільки розпочинається і cвій кращий матч ти ще не зіграв. Ти вже згадував ті ігри, які запам’яталися позитивом, а чи були матчі, які не хотілося б згадувати?
- До таких ігор міг би віднести минулорічну товариську гру з «Енергією», яку ми проводили в рамках підготовки до сезону в Екстра-лізі. І хоча ми в тому матчі здобули перемогу, проте я зіткнувся з воротарем енергетиків Лисенко і серйозно травмувався, а наша команда отримала право на пенальті. Проте прикро вдвічі, що це сталося в товариській грі, яка звісно нічого не вирішувала, а ось травма на один місяць вивела мене зі строю і не дала змоги в повну силу розпочати новий футзальний сезон.

- У твоїй кар’єрі не так багато було тренерів…
- Найбільше звичайно мені дав у становленні, як гравця з футзалу, Роман Корінь. Йому я і завдячую, адже все чим я володію у футзалі – це його заслуга. Роман Омелянович якраз і навчив мене всім азам міні-футболу, тобто розкрив переді мною всі секрети. Після цього були Роман Свищ та Олександр Юзик у Львові, Юрій Баховський та Сергій Піддубний у Рівне. Кожний із них додав, щось своє у моє становлення, як гравця футзалу.

- З ким товаришуєш зараз у команді?
- Сім’ями товаришуємо з Віталієм Танським. А так у команді, нормальні дружні стосунки з Віталієм Дєнюжкіним, Мар’яном Маринюком, Андрієм Пітулею. До речі, коли в мене в Рівне були проблеми з квартирою, то ми знімали житло разом із Андрієм. Зараз уже живу окремо з дружиною і сином. Свого часу товаришували з Михайлом Волянюком, який у мене на весіллі був старшим свідком. Але це було більше у Львові, ми майже всі свята святкували разом – Пасху, Різдво та інші. Хороші відносини в нас були і в Рівне, але все-таки у Львові ми були більш близькі.

- Ти вже другий рік граєш в Рівне, чи достатньо цього часу, щоб знайти спільну мову з іншими виконавцями?
- Звичайно найкраще ми розуміємо один одного на майданчику з Віталієм Танським і це зрозуміло, адже граємо разом не один рік. Ще у Львові доводилося грати з рівненськими вихованцями за «Кардинал» - Басичем і Сондаком. Але з ними ми зустрічалися на майданчику не регулярно, адже не завжди виходили в одній четвірці. Зараз Танський травмований і мені без нього не легко.

- Загалом ти граєш в другій четвірці, але в матчах у Харкові з «Локомотивом» і в другій половині гри в Єнакієво ти виходив у складі першої. Чи відчув різницю?
- У Харкові мені довелося замінити Сергія Піддубного, який захворів, а ось в матчі з «Єнакієвцем» я вийшов лише після того, коли Віталій Танський зазнав травми, і ми в той час уже грали в п’ять польових. Роль п’ятого виконував Віталій Дєнюжкін, з передачі якого мені і вдалося відкрити лік голам команди в цьому матчі. На жаль, ми на той час уже поступалися з суттєвим рахунком. Хоча по грі господарі не мали особливо ігрової переваги, але вдало реалізовані стандарти – скоріш за все, це були домашні заготовки, дозволили їм відірватися у рахунку. Справді, в першій четвірці грати набагато легше і приємніше, адже тут підібралися досить досвідчені гравці, які можуть не лише віддати точну передачу, своєчасно вивести на ударну позицію, а й вчасно відкритися. Тобто досвід – це велика справа. Досвідчені гравці краще читають гру і розуміють один одного. Тому, звичайно, в першій четвірці набагато легше грати. Зараз у нас в другій четвірці йде постійна ротація. Це ще й пов’язано із тим, що гравців четвірки протягом сезону переслідують травми. Щойно один відновиться, як до лазарету команди потрапляє інший. Звісно, це все не йде на користь команді, але що поробиш – від травм ніхто не застрахований. Хотілося б, звичайно, щоб травми в нашій команді нарешті припинилися і оминали її стороною, адже кінцівка сезону обіцяє бути цікавою і напруженою, кожне очко на вагу «золота», роботи вистачить усім. Тому бажаю всім своїм травмованим і захворівшим партнерам якомога швидшого одужання.

- Юрію, ти загалом захищав кольори двох команд, «Енергії» та «Кардиналу», а чи були запрошення з інших колективів?
- Коли я вдруге підписав контракт із «Кардиналом», то зі слів президента в нас із Волянюком була нагода перейти в «ТВД». Але запропоновані умови «Кардиналом» нас цілком влаштували і ми на щастя залишилися в команді. Чому на щастя, думаю, ви самі добре розумієте, адже «ТВД» згодом розпався.

- Яка різниця, на твою думку, між великим футболом і футзалом?
- Ну, перш за все, в швидкості мислення. Адже у футзалі, часу на роздуми набагато менше, потрібно миттєво приймати рішення.

- Ти одружений? А як звати дружину і як ви познайомилися з нею?
- Дружину звати Марія. Рік тому в нас народився син Іван. А познайомилися ми приблизно 4 роки тому в селі, де жила її бабуся. Я влітку виступав за ФК «Чуловичі» на першість району, а вона якраз приїхала в гості до своєї бабусі, між іншим, вона теж львів’янка. Після гри познайомилися і почали зустрічатися. Окрім того, навчалися хоча і в різних вищих учбових закладах, але в одному приміщенні, адже Марія навчалася в університеті імені Івана Франка. А 7 серпня 2010 року ми одружилися.

- У тебе є мрія?
- У мене зараз така ситуація, що дуже хворий син, тому всі думки пов’язані із ним та його самопочуттям. Зараз мрія одна, щоб з Іваном все було добре і він ріс здоровим хлопцем. А щодо команди - чому б, наприклад, не стати володарем кубку країни, чи призером чемпіонату, але ще раз наголошую на першому місці – здоров’я дитини.

- До речі, ти згадав за кубок. Незабаром гра-відповідь у Луганську, як вважаєш, які ваші шанси?
- Думаю в Луганську гра буде не простою, але разом із тим шанси в нас після домашньої перемоги 4:1 все-таки непогані. Супернику для виходу в наступний етап необхідно виграти всуху 4:0, або з різницею більше трьох м’ячів, а це не так вже й просто. Хотілося б також, щоб у разі проходу «ЛТК» нам жереб дав у суперники не надто сильного суперника, тоді буде непоганий шанс пробитися до «Фіналу чотирьох», який відбудеться в Івано-Франківську, а там уже все можливо…

- Чим полюбляєш займатися у вільний час?
- На даний час все моє особисте життя пов’язане з моєю сім’єю. На першому плані дитина – це для мене все. А так, із дружиною, друзями полюбляли проводити час на природі, влітку немає кращого відпочинок від подорожі в гори - Карпати. Ви навіть не уявляєте, які чудові краєвиди відкриваються, а яке там повітря…
Захоплююсь також грою в настільний теніс. Як і більшість футболістів, люблю пограти в карти – в джокер.

- Так, це справді гра більшості футболістів. Скільки доводилося спілкуватися з гравцями, майже всі шанують цю гру. А ви з дружиною не були шанувальниками дискоклубів?
- Відверто кажучи, до сучасних дискотек ставлюсь без приязні. Мені більше подобається ретро-музика. Тому з Марією ми свого часу більше віддавали перевагу кінотеатру, або звичайній прогулянці. Хіба що, хтось із друзів запропонує, тоді вже з колективом це вже інша справа.

- На завершення нашої розмови, дозволь привітати тебе з Днем народження і побажати нарешті відкрити лік хет-трикам і покерам, а також скорішого одужання твоїй дитині та відповідно сімейного затишку і життєвого благополуччя. Нехай твої мрії стануть реальністю, а твоя гра приносить лише насолоду вболівальникам.
- Щиро дякую.

Юрій РАЧКОВСЬКИЙ