Наша людина в Лас-Вегасі

Абсолютна чемпіонка світу Єрофеєва мріє відкрити в Лас-Вегасі власний клуб з художньої гімнастики

14 января 2011, 15:33 |

7707

ВІЗИТІВКА

Тамара ЄРОФЕЄВА

Одна з кращих українських гімнасток-«художниць» кінця 90-х – початку 2000-х років.

Народилася 4.03.1982 року у Києві.

Чемпіонка світу 2001 року у багатоборстві, командній першості та вправі зі скакалкою. Входила до складу збірної, яка виграла «золото» ЧС-2002 у груповій вправі зі стрічками. Неодноразова призерка чемпіонатів Європи в багатоборстві, командній першості та окремих видах. Переможниця етапів Гран-прі та Кубків світу. Неодноразова чемпіонка України. На Олімпійських іграх 2000 року посіла шосте місце в багатоборстві.

Перший тренер – Галина Дорошенко. У збірній тренувалася під керівництвом Альбіни та Ірини Дерюгіних.

З 2004-го по 2007 рік працювала в монреальському цирку «Du Soleil». З 2007-го по теперішній час постійно мешкає в Лас-Вегасі (штат Невада, США). Працює в шоу-пр«»грамі «V (The Ultimate Variety Show)». Одружена. Має сина.

*************************************************************************************************************************
Вболівальникам завжди цікаво дізнатися, як склалася доля відомих спортсменів після завершення виступів у великому спорті. В радянський час навіть була така популярна газетна рубрика – «Куди йдуть чемпіони». Щоправда, вибір у тодішніх атлетів був досить обмежений – як професійно (більшість ставали тренерами), так і територіально (про роботу за кордоном можна було лише мріяти). Інша справа тепер: колишніх зірок українського спорту можна зустріти мало не в усіх куточках земної кулі – від Аляски до Австралії. Відома в минулому гімнастка-«художниця», екс-чемпіонка світу Тамара Єрофеєва облаштувалася в знаменитому Лас-Вегасі – місті, де так багато казино, проте досьогодні немає жодної школи чи клубу з художньої гімнастики...

Кореспондент «УМ» поспілкувалася з колишньою киянкою по інтернету і з’ясувала багато цікавого..

Кохання – це дзеркало

- Як ти опинилися в столиці грального бізнесу?
- Після завершення спортивної кар’єри я два роки працювала в турі Cirque Du Soleil (всесвітньовідомий цирк, що базується в Монреалі й має філіали в багатьох містах Канади й США; з французької назва перекладається як «сонячний цирк». – Авт.). До речі, моєю партнеркою там була срібний призер Олімпіади-2000 білоруска Юлія Раскіна... Коли контракт закінчився, мене запросили до Лас-Вегаса – в програму під назвою «V (The Ultimate Variety Show)». В ній я задіяна й нині...

Найгарячіша пора у нас – це дні різдвяних свят, коли ми маємо по три виступи щодня. Наприкінці 2007 року разом зі мною в новорічних гала брав участь цирковий гімнаст Стоян Мечкаров. Болгарин за національністю, він разом з батьками переїхав до Америки ще коли був дитиною... Ми покохали один одного. За декілька місяців Стоян запропонував мені свою руку й серце. Весілля святкували теж тут, в Лас-Вегасі... І відтоді я щодня дякую Богові за те, що він дав мені такого чоловіка. Бо людини, добрішої за Стояна, я в своєму житті не зустрічала. Він буквально носить мене на руках.

- В жіночих журналах час від часу виникають дискусії на тему «Що краще: кохати чи бути коханою?». А як на це питання віповідаєш ти?
- Мені запам’яталася фраза з одного американського фільму. Ось її приблизний переклад: «Кохання – це дзеркальне відображення почуттів двох людей». Тобто, наскільки любиш ти сама, настільки любитимуть і тебе. Можливо, не всі погодяться з цим законом, але в нашій сім’ї все базується на ньому. Якщо я дивлюся в чоловікові очі й бачу там повагу, довіру й любов, то моє серце випромінює такі ж почуття... А після народження сина (це сталося зовсім недавно, 9 жовтня 2010 року) наше кохання тільки зміцнилося.

- Як тобі вдалося так швидко увійти „в форму”?
- Я повернулася на сцену за півтора місяці після пологів. Напевно, всьому причиною моя конституція – я не надто сильно поправилася за час вагітності. Друзі жартували, що можу одразу з лікарні йти на сцену... Взагалі, колишні гімнастки досить легко тримають вагу. Одразу після завершення активних тренувань багато хто поправляється, бо після стількох років „суворого режиму” хочеться їсти „все і побільше”. Але це швидко минає – як то кажуть, „коли не забороняється, то не так вже й хочеться”...Я сама їм небагато й віддаю перевагу „здоровій” їжі, фаст-фуди обходжу десятої дорогою.

Що дешеве у Лас-Вегасі? Фізкультура

- До речі, про фаст-фуди. В Америці дуже багато товстих людей. Чи немає тут парадоксу: з одного боку, саме в Штатах виникли такі оздоровчі види фізкультури як аеробіка, фітнес, пілатес тощо і пропаганда здорового харчування теж почалася звідти, а з іншого – пересічного американця за вуха не відтягнеш від гамбурга з чізбургером...
- Товстуни тут, дійсно, трапляються на кожному кроці. Суспільство, треба зазначити, усвідомлює цю проблему й намагається з нею боротися. Так, в Америці, порівняно з іншими країнами, дуже дешеві фізкультурно-оздоровчі послуги. У Лас-Вегасі місячний абонемент у фітнес-центр коштує всього-навсього 20 доларів. Натуральні, без «хімії», продукти при бажанні теж знайти можна, тож сам вирішуй, що їсти, як жити і яким бути – струнким чи товстим... Взагалі, американський спосіб життя мені подобається саме свободою вибору. Це дійсно вільна країна. Хоч що роби (в рамках закону, звісно), ніхто не засуджуватиме тебе. Сусіди ніколи не лізуть в твоє особисте життя, як це часто буває у нас. Також тут всім абсолютно однаково, як ти одягнений. Навіть якщо вийдеш в магазин в піжамі, ніхто не подивиться на тебе косо.

- Лас-Вегас насамперед асоціюється зі світом казино. На характері тамтешніх мешканців якимось чином відбивається те, що вони живуть в місті, де панує азарт?
- Більшість відвідувачів казино – приїзжий люд. Лас-Вегас, до речі, займає перше місце в світі за кількістю туристів. Тож грошики в казино спускають насамперед вони. Хоча серед мешканців міста теж вистачає хворих на „ігроманію”. На місцевих теле- й радіоканалах постійно рекламують усілякі методи боротьби з цією хворобою. Є навіть такий термін - gambling problem (від англійського «gamble» – азартна гра)... Сама я колись пробувала грати. Навіть виграла 160 доларів. Але тепер не граю – мені це просто не цікаво. Ризику й азарту, через які я пройшла у великому спорті, гадаю, вистачить на все життя.

«Пам’ятай про хороше, а погане забудь»

- Розкажи трохи про свою роботу в шоу – це просто танець, чи виступ з якимось гімнастичним предметом?
- Я маю сольний номер – з обручем. Точніше, не з одним обручем, а з декількома. На художню гімнастику це не надто схоже – я в основному кручу обруч ногами, а не руками... Взагалі, розповідати про шоу – невдячна справа. Шоу треба бачити. Декорації, музика, світло, самі номери – все підбирається так, щоб приголомшити глядача. В Лас-Вегасі, до речі, дуже багато програм, що поєднюють цирк і театр – вони тут набагато популярніші, ніж класичні бродвейські мюзикли. Найдивовижніше шоу, яке я бачила, поєднювало роботу артистів на землі, в повітрі й під водою.

- В спорті надзвичайно велике значення має так званий „старт-плюс” – тобто, вміння спортсмена зібратися перед виступов, аби показати максимальний результат. А в сценічній діяльності цей фактор грає роль?
- Звісно, ти маєш бути в гарній формі. Не лише фізично, але й емоційно, адже для артиста головне – «завести» публіку. Але тут немає такого стресу, як у спорті. Чесно кажучи, я вже давно відвикла від атмосфери постійної „боротьби за існування”, на якій тримається великий спорт. Й оглядаючись на роки, проведені в гімнастиці, я насамперед згадує приємні миті – виступи на чемпіонаті світу-2001 року, на «Європі-2002», на Універсіаді-2001. Згадую свої улюблені програми, костюми в яких виступала, цікаві поїздки й знайомства. А про неприємне стараюся не думати. Й це мені вдається.

Гімнастика стара і нова

- Чи стежиш ти за тим, що зараз відбувається в художній гімнастиці?
- Результати принаймні головних стартів – чемпіонатів світу, Європи, Олімпіад – відстежую обов’язково. Слава Богу, інтернет дає таку можливість. Можна дивитися навіть відео. По американському телебаченню художню гімнастику практично не показують – тут цей вид спорту непопулярний.

- Як ти гадаєш, чому? Адже, наприклад, спортивна гімнастика в США має досить високий рейтинг...
- Головна причина, напевно, в тому, що американські «художниці» не беруть участь в боротьбі за нагороди на чемпіонатах світу й Олімпійських іграх. А якщо немає нагород, то й відсутня увага з боку ЗМІ. А реклама в Америці – це все. Наприклад, бейсбол і американський футбол цілодобово присутні в «телевізорі». Тож, зрозуміло, й інтерес з боку суспільства величезний. Хоча європейцям ці ігри здаються малоцікавими. Тобто, виходить замкнене коло – телебачення показує те, що має популярність, а популярним є те, що показують... В Лас-Вегасі, до речі, лише в цьому році планується відкрити перший в місті клуб з художньої гімнастики. В усілякому разі, я на це сподіваюсь.

- Відтоді, як ти завершила виступи, художня гімнастика, на твій погляд, зазнала якихось суттєвих змін?
- Якщо порівнювати гімнастику початку дев’яностих і 2000 року, то надто великої різниці немає. А от впродовж останнього десятиліття – з 2001-го по 2010 рік – відбувся величезний стрибок у складності програм. Насамперед ускладнилися, як ми кажемо, елементи в роботі тілом. Коли я іноді переглядаю свої виступи, то розумію, що це вже «стара гімнастика». Гадаю, саме з цієї причини Ані Безсоновій було складно змагатися з більш юними спортсменками – все-таки її база закладалася ще в «старі» часи.

- А що ти думаєш про „тотальне” домінування на міжнародній арені представниць Росії?
- На мій погляд, російські „художниці” насьогодні дійсно є кращими. Мене дивує інше. Яким чином у вісімку найсильніших гімнасток світу потрапляє, наприклад, гімнастка з Польщі, котра за всіма показниками поступається українкам Аліні Максименко та Анні Різатдіновій? Паракдокс і тільки... Також я не зовсім розумію мету повернення у збірну Наталії Годунко. Адже медалі їй навряд чи світять. Втім, це її справа. Прикро лише, що своїм поверненням вона перейшла дорогу тій же Ані Різатдіновій, котра в фіналі ЧС-2010, я переконана, виступила б набагато краще, ніж Наташа.

Спілкуються люди, а не нації

- Твій чоловік – болгарин. Болгарські «художниці» завжди були (та й зараз є) сильними суперницями для українок. У вас не буде сімейних суперечок з цього приводу?
- Ми вболіватимемо за найдостойніших. Взагалі, я не належу до тих, хто завжди й в усьому підтримує тільки «своїх». І ніколи не „систематизую” людей за їх національною (расовою, релігійною чи ще якоюсь) приналежністю. Для мене важлива сама людина, а не її національність...

- А якою є мова спілкування у вашій сім’ї?
- Стоян добре знає російську. Коли до нас приходять знайомі, котрі російської не розуміють, то переходимо на англійську. Іноді Стоян запитує, як те чи інше слово буде по-українськи. І мене вчить болгарській мові. Тож сім’я у нас дійсно інтернаціональна... Влітку ми плануємо разом відвідати і Болгарію, й Україну...

- В Україні й, особливо, в Росії приїжджих – і взагалі «чужинців» – недолюблюють. Чого варте одне лише слово «понаїхали». Да Америки приїжджає незрівнянно більше люду – з усіх усюд, з різним кольором шкіри й дуже несхожими уявленням про культури. Невже з боку американців зовсім немає неприязні до «новоприбулих»?
- Особисто я ні з чим таким не стикалася. Все-таки Америка – країна імігрантів, і до «інакших» ставлення тут дуже толерантне. Якщо ти вмієш щось гарно робити, то американцям абсолютно однаково, звідки ти приїхав і який в тебе колір шкіри. Тут, як ніде, захоплюються людьми талановитими й працьовитими, котрі всього досягли самотужки... Звісно, серед американців також трапляються екземпляри, що люблять почуватися жертвами й звинувачувати в своїх проблемах цілих світ. Але таких тут мало. Більшість сповідує принцип «якщо ти незадоволений чимось в своєму житті, то змінися сам, а не шукай винних».

- Як звати вашого малюка, і хто його доглядає, коли ви з чоловіком на роботі?
- Синочка назвали Олександром. Ім’я спеціально вибирали таке, щоб було звичним і в Америці, і в Україні, і в Болгарії... За няньок у нас зараз батьки Стояна. Вони обоє циркові артисти, тож добре розуміють наші проблеми. Згодом їм на зміну мають приїхати з Києва мої батьки, за якими я страшенно скучаю... Звісно, в Америці добре розвинений «інститут няньок». Але рідні бабусі й дідусі, як на мене, набагато надійніші...

- І останнє запитання. В уяві багатьох Лас-Вегас – це таке-собі місто-мрія, зведене посеред пустелі Невада. Ти в цьому місті живеш – маєш там цікаву роботу, чудову сім’ї, гарний будинок. А про що тобі мріється?
- Ну, «простір» для мрій є завжди. Я, наприклад, дуже хотіла б відкрити в Лас-Вегасі свій клуб з художньої гімнастики. Також у нас з чоловіком є спільна «рожева мрія» – створити власне шоу. В принципі, плани ці абсолютно реальні, треба просто докласти багато праці і зусиль. Але зараз головна моя турбота і радість – це мій синочок. У мене в житті було багато цікавих і хвилюючих моментів. Проте жодні перемоги й медалі не порівнювані з почуттями й враженнями, котрі дарує материнство...

«Стоян до цього часу носить мене на руках»