Олена ЖИРКО: «Хочу, щоб дівчата в Чехії повторили наш успіх»

Яким би не був ерудованим шанувальник баскетболу, навряд чи він відреагує на ім'я Олена Іванова. Навіть підказки, що вона була дворазовою чемпіонкою Радянського Союзу, навряд чи допоможуть. Під прізвищем Маренчикова її теж навряд чи пригадають, з ним вона була ще й чемпіонкою Словаччини і вигравала золотий дубль у Австрії, але і ці титули відступають на другий план, як тільки озвучити її дівоче прізвище - Жирко. Олімпійська чемпіонка Барселони -92, і Чемпіонка Європи 1991та 1995, MVP найуспішнішого Євробаскету для збірної України Олена Жирко зараз повністю відійшла від баскетболу і насолоджується материнством.

Досягнувши всього можливого у спорті, а крім згаданих перемог вона двічі була чемпіонкою України, двічі чемпіонкою жіночої Євроліги, вона вважає що найбільшою перемогою є син, який з'явився на світ лише 4,5 роки тому. «Це моя найкоштовніша, бриліантова медаль, найцінніше досягнення,» - так говорить легендарна баскетболістка розповідаючи про сина, ще б пак, народила вона свого первістка у віці 45 років.

Життя Олени Жирко круто змінилося після зустрічі випускників. Лише через 20 років після закінчення школи один з однокласників зізнався що був закоханий у неї з 5-го класу, стежив за її неймовірною кар'єрою і вболівав, хоча з тих пір, як Олена 1989-го року залишила дніпровську «Сталь» і перейшла до київського «Динамо» у рідному місті вона уже не грала тай бувала дуже рідко. Після 10 років у словацьких і чеських клубах вона міцно осіла у Братиславі і не планувала повертатися до України. Вона уже отримала громадянство і бездоганно володіла словацькою мовою, її другий чоловік був словаком. На той момент вона була пов'язана контрактом із австрійським «Тайгер Вельсом» тому, зрозуміло, що повернулася до Європи, виграла свій десятий титул у національних змаганнях і лише через рік повернулася у Дніпро. Де і завершити кар'єру.

Чемпіонство 2007-го року разом із командою з рідного міста стало останнім для баскетболістки Олени Жирко і початком нового життя одночасно. Вона дуже давно мріяла про дитину, двічі була одружена, результату не вдавалося досягнути ані природнім, ані штучним шляхом, уже минуло кілька років у третьому шлюбі, але диво сталося після того, як Олена почала працювати із дітьми.

- Давня подружка, з якою ми разом грали ще за «Сталь» Людмила Чигринова запропонувала попрацювати разом із її дитячою командою. Пропозиції щодо тренерства були і раніше, навіть можна було очолити жіночу команду «Дніпра», проте я не бралася за цю роботу, мені бракувало тренерського досвіду, але цього разу чомусь погодилася. Працювали у рідній ДЮСШ №5, це був лише один сезон 2011/2012 роботи з дітьми, після чого, я пішла у декрет, такий довгоочікуваний і десь несподіваний, адже цього разу, усе вирішилося природнім шляхом. Так ми стали батьками хлопчика Даніеля. Я вперше стала мамою у віці 45 років. Сина назвав батько, на честь нідерландського мотогонщика Даніеля Вільменсена. Він у нас взагалі технар, мотоцикліст, байкер, любить усе що пов'язане з технікою, з моторами, до речі і досі виступає на ветеранських змаганнях з картингу. Син, схоже, може піти в тата. Принаймні він точно не ігровик, я іноді його називаю Мій Незграбушка, а от бабуся його називає Директором, він любить керувати і не лише бабусями. Він може попросити поставити дитяче кільце у дворі і сказати, щоб я кидала м'яча, а сам бере свисток і говорить що він суддя.

Так, наша бесіда поволі перейшла до баскетбольної тематики:

- Чи повернуся тренувати я ще не знаю, я так довго чекала на дитину і так довго була зайнята тільки роботою, що тепер бачу свою головну роботу у вихованні дитини. Син, очевидно, про мої досягнення нічого ще не знає, він просто не усвідомлює, про що йдеться. Тай більшість нагород, у мене у братиславській квартирі, тут майже нічого немає, хіба остання медаль із «Дніпром» і олімпійська медаль теж тут. Я сама Олімпіаду згадую не часто, хоча з дівчатами з тієї команди, і з Мариною Ткаченко у тому числі, перетинаємося, коли Євген Гомельський організовує якісь заходи присвячені тій перемозі. Цього року теж хоче зібрати нас у вересні, щоправда, мені щоб потрапити туди необхідно отримати російську візу, як громадянці Словаччини».

- Словаки, до речі, не хотіли переманити вас у свою збірну?
- Чому ж, хотіли. 2000 року, коли їхня збірна потрапила на Олімпіаду, то вони і мені пропонували, і у ФІБА клопотання подавали відповідне, але тоді здається Котлеба сказав, що втретє на Олімпіаді змінити баскетбольне громадянство не вийде, перед тим я виступала як гравець Об'єднаної команди, як гравець збірної України. Хоча ще раз зануритися у олімпійське життя хотілося б. Барселона і Атланта хоч і були давно, але спогади яскраві. В Атланті ми були четвертими, але це місце для нас, майже як медаль.

- До речі, ваш перший матч на Олімпіадах був невдалим.
- Так, ми у Барселоні розпочали з програшу кубинкам. Перед Іграми був ще передолімпійський турнір у Віго. Там у мене виходило усе, я уже освоїлася у збірній цілком, а от у першій грі, розгубилася трішки. Кубинки атлетична команда, вони запропонували нам пресинг, у мене мало що виходило, Іра Сумнікова не допомогла, хоча була більш досвідченою. Так ми і програли.

- Прихильники змов, говорили, що тоді було завдання допомогти кубинкам, мовляв, дружня країна треба щоб вони теж вийшли з групи…
- Нічого подібного не було, принаймні, нам про це ніхто не говорив нічого. У них і команда була міцна, і ми десь не налаштувалися, зате потім у нас усе пішло-поїхало перемогли і Бразилію, й Італію, американок у півфіналі, китаянок у фіналі, незчулися як стали Олімпійськими чемпіонками. Тоді якось це сприймалося абсолютно нормально.

- А Євген Гомельський давав наганяй, перед другою грою, для того щоб привести до тями?
-Та ні, він в цьому плані був абсолютно нормальним, спокійним, у нього навпаки був дуже душевний підхід до нас, він мені нічого не казав. Правда потім мені переказували, що племінник його, який коментував той матч, по мені пройшовся, мовляв, «що вона за гравець такий, скільки можна втрат робити безглуздих, як її на майданчику тримають чи треба було взагалі її брати на Олімпіаду», хоча втрати робила уся команда і тренер це бачив. У них з Вадимом Капрановим гармонійний тандем був, один любив підганяти, завантажувати, інший заспокоював. Капранов чимось схожий був з Володимиром Рижовим.

- До речі, перед чемпіонатом Європи у вас була якась сварка з Рижовим велика. Збірна могла залишитися без найдосвідченішого гравця стартової п'ятірки перед самим чемпіонатом.
- Ох, ви згадали. Зараз ситуація пригадується, як дуже проста, а тоді, я взагалі не мала їхати на той чемпіонат Європи. У нас перед Європою був турнір у Франції, коли ми верталися назад, то в аеропорту у всіх гравців збирали паспорти, на той час я уже грала за «Ружемберок» і мій паспорт був потрібен щоб продовжити візу чи ще для чогось, деталей я уже не пам'ятаю, саме на цьому тлі і виник конфлікт. Мені його віддавати відмовилися, я багато чого вислухала у грубій формі, а коли прилетіли у Бориспіль, то я одразу поїхала додому і уже не поверталася. Останній тиждень команда тренувалася без мене. Я була сповнена рішучості не летіти на Європу, навіть чути нічого не хотіла. Уже за день до відльоту, точніше увечері, до нас додому приїхала делегація, очолював її тоді Валерій Лапшинов. Мій чоловік їх навіть на поріг не пустив, він був налаштований ще більш рішуче ніж я, якось вони мене виманили надвір і там довго умовляли залишити усе в минулому і полетіти. Наступного дня у аеропорт я таки приїхала, не пригадую, якою була загальна реакція, але з тренером ми не розмовляли. Уже у Брно, на тренуваннях він ставив якісь завдання, я якось їх виконувала, але контакту тренер/гравець усе одно не було. Ми тоді програли, здається хорваткам, у другій грі теж усе було не дуже, але почали вигравати і впевненість прийшла до нас і до мене зокрема, так почавши погано, я стала MVP усього турніру. Певно таки варто було поїхати на той чемпіонат Європи.

- Цьогорічний чемпіонат має дуже багато спільного із турніром 1995, він також буде відбуватися у Чехії, серед наших суперниць знову збірні Угорщини та Іспанії.
-Я дуже хочу, щоб збірна Холопова пройшла той же шлях, що пройшла збірна Рижова, взагалі приємно, що останні пару років цікавість і увага до жіночого баскетболу зростають, я зізнаюся, що сама після народження сина дуже мало стежила за баскетболом іноді у цьому сезоні була на матчах чоловічого «Дніпра», а гру із чемпіонками Європи я дивилася по телевізору. Приємно було побачити декого з дівчат з ким устигла пограти в останній рік тут в Україні, Аліну Ягупову, я пам'ятаю ще зовсім молодою, а зараз вона лідер. Хоча зараз дати реальну оцінку команді я не можу.

- І бути експертом з чеського баскетболу теж не зможете?
-Так у нинішній збірній Чехії, немає уже жодного знайомого мені прізвища, за чеським і словацьким баскетболом я зовсім не стежу. Хоча у Словаччині буваю щороку, от і цього тижня збираємося поїхати родиною до Словаччини. Ми зазвичай їдемо зі своїм фургоном, їдемо неквапливо, зупиняємося у містах де є друзі у Києві, Львові, Ужгороді, можемо заїхати до Вікторії Парадіз (партнерки по збірній України на іграх у Атланті), яка зараз живе в Угорщині.

- Можливо і на матчі збірної з'їздете, від Братіслави до Градєца Кралове відносно недалеко?
- Навряд чи встигнемо із нашою швидкістю, але побачити збірну було б цікаво. Я пам'ятаю, як кілька років тому у Остраві грали збірні ветеранів, тоді ми приїхали побачилися із Людою Назаренко, і з Оленою Вергун, усіх була рада бачити, а зараз ми до Братислави тільки у двадцятих числах доїдемо.

- На той час уже почнеться другий етап, плей-офф у Празі.
- Цілком ймовірно, що під'їдемо до Праги, так що дівчата мають виходити у плей-офф, так їм і перекажіть, що іншого вибору у них немає. Ми будемо за них вболівати.

Григорій ПАЛІЙ, спеціально для Sport.ua