Альбіна ДЕРЮГІНА: "Люблю, як душу..."

На змаганнях Альбіна Дерюгіна наче маестро у концертній залі: кидає з трибуни прискіпливі погляди, аби не пропустити жодного руху на помості, не прогледіти цінного діаманта, для якого потім підбере найкращу оправу. Навіть на найвіддаленішій трибуні Альбіну Дерюгіну важко не помітити: десятки й сотні поглядів з-під довгих нафарбованих вій благають: "Подивіться й на мене!" або ж сором'язливо шукають відповідь на питання "Чи не я тут наймиліша?". На неї моляться усі ті, хто знає ціну красі. Навіть найбільші критики художньої гімнастики встають, коли до зали входить маестро.

- У кого не спитаєш, усі стверджують: в Альбіни Дерюгіної всепроникливе око, майбутніх чемпіонок наскрізь бачить. На кому з гімнасток-учасниць львівської першості України зупинився Ваш погляд?

- Добре говорять, але справа у тому, що подивитися та придивитися, аби зробити висновок про гімнастку, ще не достатньо. Щоб сказати, ким зможе стати та чи інша дівчина у майбутньому, потрібно її добре вивчити. Як? Протестувати на розвиток усіх фізичних якостей, психічної стійкості. А те, що я бачу на змаганнях, дозволяє візуально визначити зовнішні дані: подобається мені гімнастка чи ні. Подобається, якщо має красиву фактуру: є високою, стрункою. Але навіть найкращі зовнішні дані не є запорукою успіху. Тому для того, щоб виявити здібності дівчаток до гімнастики, ми співпрацюємо з комплексною науковою групою. Серед усіх показників мене найбільше цікавить, до якої групи працелюбності належить дитина. Якщо ми плануємо задіяти її у групових вправах, то виявляємо сумісність із колективом. Важливим показником є і тип нервової системи. Визначивши усі природні дані та попрацювавши з гімнасткою один-два місяці, можна вже робити певні висновки. Але навіть позитивне рішення після тестування не є остаточним вердиктом: протягом кількох років у дівчини можуть виникнути відхилення в інших параметрах. Тому виховати гімнастку від "пелюшок" до чемпіонки - це ціла наука. Як ми звикли: гімнастка повинна бути худенькою та стрункою. Але навіть найтонша дівчинка у період розвитку та фізіологічного формування починає різко набирати вагу. Вік, коли дівчата формуються, найважчий у всіх аспектах. Саме тоді стає зрозуміло, хто досягне вершин. Часто буває, що це не найкрасивіша, а найбільш стійка - та, яка зможе себе обмежувати у всьому. В таких дівчат період розвитку пройде майже безболісно. Але якщо гімнастці бракує волі, то це час великого страждання. Нерідко буває, що дівчата не можуть подолати власні слабкості та залишають спорт.

- Уже півроку у школі Дерюгіних тренуються дві львівські гімнастки. Чи виправдали вони Ваші сподівання?

- Якщо гімнастки тривалий час тренуються в одному колективі, а потім потрапляють до збірної країни, фактично до іншого колективу, то їм завжди буває дуже важко. Перейти до режиму постійних дворазових тренувань непросто. У Львові до них були одні вимоги, а у національній збірній країни - зовсім інші. Подивимось, що буде далі. Ми до них уважно придивляємось.

Вибір на користь твердості

- Люди, яким доводилось проникати за лаштунки великої гімнастики, розповідають, що у "художниць" дуже складний, навіть інколи нестерпний характер. Що є причиною цього: лише такі люди здатні досягти вершин у спорті чи це вимоги спорту роблять їх такими?

- А як визначити, складний характер чи ні? Я, наприклад, не знаю. Не говоритиму про спортсменок. Поясню на прикладі тренерів. У багатьох наставників вимогливий характер, а є й такі, що не вимагають від вихованок виконання завдань. Якщо я відповідаю за збірну команду України і хочу, щоб наші гімнастки були лідерами на світових першостях, то чи можна забути про свої вимоги та критерії лише для того, щоб тебе вважали людиною з легким характером? Це неможливо! Коли я навчалась у технікумі фізичної культури (це було у післявоєнні роки), у нас була хороша вчителька з фізіології. Ця жінка пережила блокаду Ленінграда й хотіла, щоб ми жили краще. Вона завжди казала: "Люблю, як душу, трясу, як грушу". І цим усе сказано. Люди, які мені допомагали у житті, виховували мене, завжди пояснювали, що так краще. Якщо дитина на тренуванні підверне ногу, відразу усі охають. А я кажу: "Встати!". Від такого сильного та командного голосу, що безжально наказує, вона зіскакує. Далі, наче у напівсвідомості: поставила ніжку, піднялась на пальчики, опустилась. Я ж знаю, що їй потрібно зробити. І вона потім спокійно тренується. Так, дівчинка злякалася, вона надто боїться болю. Але інакше допомогти їй неможливо. А якщо приголубити її, відправити з майданчика до травмпункту, де їй тут же накладуть гіпс... Усе, на цьому її кар'єра закінчиться. У спорті так не можна. Важко травмуватись у гімнастиці недопустимо. Щоб травма не перекреслила усієї роботи та сподівань, потрібно постійно мати хорошу фізичну підготовленість, непробивну міць - аби травми якомога швидше ліквідовувати. А щоб учениці не травмувались, я просто повинна проводити інтенсивні розминки, навіть якщо це називають безжальним ставленням до дітей (Усе це із запалом, болем, прихованою ніжністю та особливою, дерюгінською, пристрастю. - Авт.). Тому вимогливість та жорсткість характеру - це зовсім різні речі. Я люблю свою професію, люблю дітей, обожнюю тих, хто слухається та беззаперечно все виконує. З такою дитиною можна поїхати на будь-який старт. Вона усе витримає і не підведе.

Віднайти точку опори

- Ваші учениці такі різні за розвитком, вихованням, світосприйняттям... Як Ви знаходите підхід до сотень несхожих одна на одну особистостей?

- Коли вони ще маленькі, то усі без винятку люблять гімнастику. На початках дівчатка прислухаються до порад тренера так, наче всі однакові. Але ж характери у них різні. І ось цю несхожість об'єднує лише любов до гімнастики. На цьому бажанні і потрібно будувати процес спілкування. Проблем немає доти, доки дівчатка не підійдуть до бар'єру під назвою "велика складність". Саме тут вони вже починають думати, чи варто їм працювати далі. І залишаються у спорті найсильніші. Коли вони дорослішають, стають провідними гімнастками України, Європи, світу, то підхід до них кардинально змінюється. Уже необхідно зважати на їх думку, навіть у чомусь радитися з ними. І гімнасткам це не може не подобатись. Якщо у дівчини розумна, світла голівка, вона правильно усе оцінить. При цьому я не люблю сюсюкатись, як багато інших тренерів. Ні за що! Своїх учениць я сприймаю як особистостей, котрі можуть самостійно мислити, вирішувати. Як же можна зі зрілою особистістю сюсюкатись? Хіба якщо з кимсь щось трапляється, то вже тоді вдаємося до індивідуальних бесід, співучасті, співпереживання та побажання. Гімнастки цінують це. У кожній із них потрібно знайти точку опори, на якій можна побудувати довіру.

Для особистого життя потрібна... сила волі

- Ви виховуєте перших красунь України. Яким для Вас є еталон жіночності?

- Ми насамперед розповідаємо гімнасткам, хто вони є і ким будуть у майбутньому - жінками, дружинами, матерями. В нас великий досвід, і ми говоримо їм, що вони повинні мати освіту, бути у житті самостійними людьми, а не ховатися за спинами інших, мусять вміти розв'язувати власні проблеми самостійно. Процес виховання жінки тривалий і складний. За час навчання у нашій школі ми багато дізнаємося про учениць, про їхні родини. І доволі часто доводиться з цими родинами воювати. Але це дає свої результати. Якщо спорт зробить гімнастку вольовою, то в житті їй буде набагато легше.

- Які проблеми найчастіше виникають із батьками?

- Їх дуже багато. Але найголовніша проблема - це навчання дітей. Адже якщо вони увійшли до збірної, то їм потрібно більше часу приділяти тренуванням. Проте й про навчання не можна забувати. Для цього у нас є спортивні училища, де дають дітям завдання. У літаку чи автобусі, під час подорожі на змагання вони пишуть чи вивчають конспекти, а після приїзду складають заліки. В училищах викладачі розуміють, що з цієї гімнастки не буде математика, однак вона може стати чемпіонкою світу чи хорошим тренером. Тож нехай дитина займається своєю справою. У нас є дівчатка, котрі дуже гарно вчаться, однак мало уваги приділяють гімнастиці. Батьки вважають, що їх діти повинні більше перейматися навчанням. Однак за таких умов на місце у збірній команді не потрібно претендувати.

- Як Ви вважаєте, чи може бути у гімнасток особисте життя?

- У гімнастиці діти дорослішають пізніше, ніж в інших, "обостатевих" видах спорту. Якщо гімнастці хочеться спілкуватися - зустрічатися, дружити, листуватися з молодими людьми, ми не можемо цього заборонити. Однак у такому разі хлопцеві також хочеться, щоб дівчинка змогла з ним проводити більше часу. Але тоді цей час забирається у гімнастики. Раніше багато наших дівчат суміщало особисте життя з тренуванням. Однак для цього потрібно мати надзвичайну силу волі. Дівчата красиві, вони ніколи не відчували браку уваги. Проте одні хочуть спершу досягнути вершин у спорті, а вже тоді влаштовувати особисте життя, інші ж намагаються суміщати. А буває, що хлопець "відбиває" дівчинку від гімнастики. Різне трапляється. У житті не буває шаблонів. Кожна людина по-своєму нова та непрогнозована.

Гімнастика - не для чоловіків

- У Японії надзвичайно популярною є чоловіча гімнастика. Якби Вам запропонували, то Ви б погодились тренувати і хлопців?

- Я не вітаю чоловічу художню гімнастику. Добре знаю японську групу гімнастів, напрочуд гнучких та розвинених хлопців. Але вони ніколи не зможуть замінити на помості дівчат. У Кабукі чоловіки грають жіночі ролі. Але перед тим їх добре гримують, одягають у жіноче вбрання. У мистецтві це сприймається позитивно, це цікаво. Але на спортивній сцені я не бачу у цьому жодного сенсу. У житті роль чоловіків зовсім інша. Тому під час створення схожих хореографічних колективів потрібно відштовхуватись від цієї основної мети. Існує багато інших видів спорту, де чоловіки можуть якнайкраще розкрити свої чоловічі здібності.

- Останнім часом часто доводиться читати у пресі, що в українській школі гімнастики, крім Безсонової та Годунко, нікого немає. Якщо можна, спростуйте це твердження.

- А навіщо спростовувати? Подивіться на поміст - і ви самі все побачите. Річ не в тому, хто з них мені найбільше подобається. Мені подобаються ті, хто постійно працює і своєю працею заслуговує на повагу та добре ім'я, хто у своїй роботі стає сильною та мужньою. До лінивих у мене особливе, упереджене ставлення. Гімнасток у нас багато, потрібен лише час для того, щоб вони стали сильнішими. За спинами Безсонової та Годунко стоїть прекрасна гімнастка Ірина Ковальчук, на яку покладено подвійний тягар: вона виступає і у групових, і в індивідуальних змаганнях. Далі - велика група дівчат 1991 року народження: Бойко, Максименко, Черепеніна. У львівській команді є Христина Мудрик, Юлія Слободян та інші, багато талантів в інших областях, зокрема в Криму. За фактурою це надзвичайно красиві гімнастки, які, однак, ще не оволоділи усіма технічними тонкощами. Такі спортсменки, як Безсонова та Годунко, щороку не народжуються. Тому нам потрібен час, аби виховати інші таланти. Але вони є! Хіба серед такої кількості красунь не можна вибрати одиниць, котрі потім представлятимуть нашу країну? Ті, хто так каже, не бачать нічого далі від свого носа.

Розмовляла Олена САДОВНИК, Газета Поступ