Якщо хлопець в горах не ах, або Чому Леон-кілер став просто Леоном

Про нього можна і потрібно писати окрему книгу. До речі, за його ж словами, хтось там йому її пише. На кшталт «Мемуари Леоненка». Складно сказати, наскільки ця книга, якщо вона все-таки побачить світ, виявиться правдивою, точніше, «не прилизаною». Справа в тому, що хоч Леоненко і має славу відчайдушного правдоруба, в його футбольній біографії вистачає не тільки «білих плям», а й, скажімо так, контроверсійних моментів. Ми сьогодні не будемо претендувати на лаври «життєпису Леоненка» - це зроблять інші. Ми просто спробуємо відповісти на одне-єдине питання, точніше, відшукати причину, чому найталановитіший футболіст пострадянського простору початку дев'яностих спустив свій дар в унітаз. Вибачте, так і не зміг реалізувати свій величезний потенціал.

Є наказ йому на захід

Але на початку поговоримо про резонансний перехід Віктора Леоненка з Москви до Києва, з одного «Динамо» в інше. З цього переходу якраз все і почалося.

У московське «Динамо» Леоненко потрапив з першої радянської ліги, де грав за тюменський «Геолог». Вже тоді в 18-річному сибірському хлопцю було видно неабиякий талант. І цьому таланту потрібно було йти в армію. Армійських варіантів у футболі Союзу було, за великим рахунком, два: або «Динамо», або ЦСКА/СКА. Стати «армійцем» Леоненко навідріз відмовився, а ось між московським і київським «Динамо» вибрав... обидва. За його словами, «Геологу» випали два виїзди - до Кишинева і в Чернівці. Так ось, в столиці Молдови Віктор написав заяву про зарахування його в московське «Динамо». А ось в столиці Буковини юний форвард не зміг встояти під вагою аргументів селекціонера київського «Динамо» Анатолія Сучкова, і підписав аналогічній московській заяву про прийом на службу в київське «Динамо». Можливо, Леоненко довго і болісно б потім вибирав, до якого з «Динамо» примкнути (хоч йому і подобалося більше те, що зі столиці України), але МВС СРСР все вирішило за нього.

«Мене відправили на службу до Москви за наказом міністра внутрішніх справ СРСР Пуго. А я, щоб не їхати, вдавав хворого: мовляв, у мене страшний радикуліт. Мені, звичайно, не повірили, бо я ще недавно грав. Прийшли в госпіталь, підняли о шостій годині і дали на збори 40 хвилин» - згадував пізніше Віктор. Так він став московським динамівцем. Але в команді Валерія Газзаєва Леоненко затримався недовго. І не стільки тому, що хотів грати в Києві, скільки через те, що не зійшовся характером з принциповим наставником москвичів. Скільки у нього потім ще буде цих «нестиковок» в характері. Та й не тільки в ньому.

Не зійшовся характером

У Москві Леоненко досить швидко освоївся, став своїм. Хоча і довелося пройти «курс молодого бійця». Динамівські старожили прозвали екс-тюменця «Лісовим». І «травили» при кожному зручному і незручному випадку, нагадуючи «тайгове» походження. Але Віктор себе в образу не дав. Він швидко прогресував, як футболіст, і вже дозволяв собі жартувати над старшими партнерами. З роками ця звичка дуже вкорениться в його поведінці і в лексиконі. З побутовими умовами все було в порядку: видали в Москві двокімнатну квартиру (до речі, в тому ж будинку, де жив і Газзаєв), машину і зарплату. Під тисячу доларів.

Біда прийшла, звідки не чекали. Причиною сварки з Газзаєвим стали, за словами Леоненка, два моменти. Перший - начебто на тренуванні Леоненко вилаяв партнера по команді, і це почув тренер. І накричав на Віктора. Той відповів. Загалом, понеслося. А так як тренер, тобто Газзаєв, завжди правий, футболіст, тобто Леоненко, відчув себе обмеженим. І скривдженим. Дрібниця начебто, нє?

Другий момент цитую словами нашого героя: «Ми програли на Кубок «Локомотиву», програли несподівано, будучи стовідсотково впевненими в перемозі. Шок був страшний. І Газзаєв мені єдиному поставив в протокол «колок», хоча всі інші такі ж «мертві» були. Я вже тоді хотів піти - такого страшного прочухана він мені влаштував. Але стримався. Місяць після цього тренер кожен раз нагадував мені про цю гру. Коли ж після двосторонньої гри Газзаєв різко заявив мені, що я стояв і «халявив» на полі, я розлютився, зібрав речі і полетів додому в Тюмень. Про це швидко дізналися в Києві, і через кілька днів я опинився в столиці України. Розумом, звичайно, розумів, що Георгіч хотів зробити з мене класного форварда, але ми не зійшлися характерами. Його жорсткість здалася мені надмірною».

Чи пожалів Віктор згодом про свій вчинок? Судіть самі по його одкровенню: «Як струмом вдарило мене тоді. Не люблю, коли на мене кричать, розлютився - і грюкнув дверима. А Газзаєв класний фахівець - та й людина теж. Строгий, але справедливий. Пішовши до Києва, я за великим рахунком нічого не втратив. Нічого, крім тренера».

З Москви до Києва

Його шлях з московського «Динамо» в київське виявився, з одного боку, дуже довгим, якщо судити за наслідками, хоч на все про все і було виділено пару днів, а з іншого боку - ця історія буде крутіше будь-якого детектива. Щоб відчути всю «красу гри», звернемося знову до першоджерела. Тобто, до спогадів Леоненка про ту подію: «Поки московське «Динамо» було на виїзді, за мною приїхала з Києва вантажівка з німецькими номерами, куди я покидав свої шмотки і холодильник. Машину на базі ледве забрав і попер на Київ. До речі, забирав мене Анатолій Сучков, а не хтось інший. У Москві намагалися мене утримати - тягали по якихось депутатах, які мені щось там розповідали. Газзаєв умовляв більше всіх. Говорив, куди ти їдеш, у тебе ж маленька дитина, а там радіація, Чорнобиль. Хоча я його розумію - кому хочеться втрачати на рівному місці хорошого гравця. Потім до Києва особи кавказької національності стали мені дзвонити і з крижаними нотками в голосі радили віддати динамівську форму і отримані в Москві «Жигулі» (в ще одному своєму інтерв'ю Леоненко скаже, що це був «Фіат»).

Але на цьому пригоди Леоненка тільки починалися. Встигнувши зіграти за київське «Динамо» матч Кубка України проти запорізького «Торпедо», потім Віктор на довгі місяці випав з поля зору українського вболівальника. А все тому, що москвичі не захотіли просто так відпускати свого футболіста. Була подана скарга в ФІФА, і рішенням Міжнародної футбольної федерації Віктор Леоненко був дискваліфікований на два роки.

З одного боку, його не лякав цей бан, адже попереду все одно все футбольне життя - хлопцеві ж тільки 22 роки виповнилося. А з іншого боку, в фінансовому аспекті Віктор нічого не втратив. Тодішній президент київського клубу Віктор Безверхий пообіцяв своєму новому підопічному, що незважаючи на вимушений простій, він буде отримувати і зарплату, і преміальні в повному обсязі. І якщо перша зарплата Віктора в Києві була приблизно такою ж, як в Москві, то преміальні в новій команді за його словами були вищими: «У Москві за прохід в Кубку УЄФА французького «Канна» нам поклали по 500 доларів преміальних на брата. Тоді як преміальні за прохід в Кубку України, де нам протистояло запорізьке «Торпедо», становили 800 «вічнозелених».

Але бути «поза грою» два роки Леоненку не довелося. Київський клуб підсуєтився з рішенням. У цій справі були задіяні не тільки хороші юристи, а й, за чутками, допомагав вплинути на росіян навіть колишній канцлер ФРН Гельмут Коль. Хоча головним аргументом, який схилив чашу терезів на користь Києва, став мільйон доларів. У всякому разі, так стверджує сам Леоненко: «кияни швидко полюбовно домовилися з москвичами. Ми зіграли з ними товариську гру. За мене віддали тоді мільйон доларів. І всі питання відразу закрили». Настільки щільно закрили, що в Білокам'яній відмовилися не тільки від претензій на ігрову форму, в якій Леоненко поїхав до Києва, а й від «Жигулів»/«Фіата». Ось що мільйон животворящий робить.

Яким він хлопцем був

Зіграти фінальний чемпіонський матч свого нового «Динамо» в першому незалежному сезоні - проти «Таврії» - Леоненку не вдалося: все ще діяла дискваліфікація. Може, кияни і програли тоді тому, що не знайшлося такого форварда, як Віктор. Але от далі Леоненко показав, чого насправді вартий.

За наступні три сезони Віктор не раз і не два довів, що гра була варта свічок: він відпрацював і перевиконав витрачений за його перехід мільйон. У чемпіонаті України (та й в Росії теж) в ті роки не було такого яскравого нападника, яким був Леоненко. Ті, хто бачили його наживо в грі в середині дев'яностих, мовчки підпишуться під цими словами. А ті, кому з різних причин не пощастило цього бачити, просто перегляньте, хоча б, два матчі київського «Динамо» за участю Леоненка, якого трохи пізніше назвуть «Леоном-кілером» - проти «Барселони» в рамках кваліфайна Ліги чемпіонів 15 вересня 1993 року і проти московського «Спартака» в рамках групового турніру ЛЧ 14 вересня 1994-го. Перегляньте, не пошкодуєте. До морозу по шкірі... Яким він хлопцем там був. Точніше, футболістом.

І яким він міг стати майстром, якби вперто і цілеспрямовано йшов до своєї мети. Але так вийшло, що Майстром він не став. Та й чи була у Леоненка-футболіста справжня мета - велике питання.

Губить людей пиво

Як він пізніше згадував, практично при першому ж знайомстві з Григорієм Суркісом, новим власником «Динамо», футболіст заявив, що не менше за футбол любить пиво, і відмовлятися від своєї звички не збирається. Як не відмовлятиметься і від сигарет, які викурює, знову-таки, за його ж словами, майже по пачці на день. А ще він відмовлявся боротися із зайвою вагою, про що йому постійно дорікав Михайло Фоменко. Михайло Іванович змушував Віктора відпрацьовувати і в захисті, стелитися в підкатах, що форварду зовсім не подобалося. Доходило навіть до рукопашної з тренером. Не «зійшовся характером» Леоненко і з Сабо. Пізніше Віктор назве Йожефа Йожефовича легендарним футболістом, але не тренером. А ось що скаже Сабо про «Леона» в одному з інтерв'ю: «Леоненко був суперзіркою, на нього молилися, але мало хто знав, що відбувалося насправді. Він дійсно був незвичайно талановитий, але розпорядитися тим, чим щедро наділила його природа-матінка, на жаль, не зміг. Я п'ять років життя витратив на боротьбу з його примхами, з його зайвою вагою, яка мала «пивне» походження, але - на жаль... Він мене «переміг». Потрібно було постійно працювати, стежити за собою, а його до самодисципліни ніхто не привчив. Зрештою в пару до Реброва взяли Шевченка, і Леоненко виявився зайвим. До того ж прямим наслідком його потворного ставлення до себе стали травми. Я йому якось сказав: «Прийде час, коли ти дуже захочеш грати в справжній футбол, але не зможеш, бо свій талант ти розбазарив. Ось тоді по-справжньому пошкодуєш, але буде пізно».

Віктор весь час в своє виправдання розповідав, що дуже хотів спробувати себе на Заході, але його не відпустили. Так, це правда. Були варіанти в Англії («Тоттенхем», «Вест Хем»), Німеччині («Кайзерслаутерн») і навіть з «Шахтарем», куди його звали в 1997-му. Але йому Суркіси постійно твердили, що «ти нам потрібен тут, в «Динамо». І слова підкріплювали справою: Леоненко був не тільки недоторканним в команді, а й найбільш високооплачуваним (це його слова: «Точно не пам'ятаю, скільки тоді отримував - або 3700, або 4700 доларів. Я був найбільш високооплачуваним футболістом в команді. Всі інші хлопці заробляли приблизно однаково - по 2-3 тисячі доларів на місяць»). Але замість того, щоб битися за свою мрію, чіплятися, вигризати зубами своє право піти, форвард впадав у депресію. Історія про двадцять пивних банок, знайдених Сабо у Віктора в номері під час зарубіжних зборів, вже стала крилатою. Його оштрафували в клубі на тримісячну зарплату за те, що був спійманий п'яним за кермом. А коли такий випадок повторився, Віктора умовно дискваліфікували на два роки (в сенсі, дискваліфікували в «Динамо») і відправили до другої команди.

Зниклий безвісти

Звідти він не повернувся. Більш того, був засланий ще далі - в «Динамо-3». Це коли до Києва повернувся Лобановський. Валерій Васильович не став церемонитися з бунтівною і проблемною зіркою. «Індивідуалісти на зразок мене не підходили під ігрову модель Васильовича», - скаже пізніше Леоненко.

Але це буде лише частинка правди. Його частинка. А інша частина правди - в тому, що Лобановському просто був не потрібен проблемний гравець, талант якого потьмянів. Якщо Леоненко не хотів собою займатися, то і Лобановський не горів бажанням це робити. Тим більше, що підростав Шева, Ребров був в повному порядку. А «Леон» на цих своїх колег впливав не кращим чином. Ось що згадував з цього приводу Сабо: «Як тільки Шевченко заграв в «Динамо», Леоненко на нього насів і почав керувати. Я знав, що нічого доброго з цієї дружби не вийде і що Андрій може піти тим самим шляхом. Викликав його: «Я не можу заборонити тобі спілкуватися з Леоненком, але додому до нього не їдь ні в якому разі». Врятували Шевченка для футболу. А то ж його практично затягнуло. Його дружбу з Леоненком нейтралізували. Ще й тому Леоненко злий на мене». Як саме Віктор спілкувався зі своїми молодими колегами за амплуа, не так давно розповів Сергій Мізін: «Леоненко приходив, підкликав до себе Реброва і Шевченка і говорив: «Так, Вітя вже видужав. Вирішуйте, хто з вас гідний грати поруч з Вітею!».

Не нам судити, як повинен був спілкуватися зі своїми колегами Віктор, що мав робити, а чого не повинен. Він чинив так, як вважав за потрібне. І це вже не зміниш. Можна тільки прийняти.

Але, в той же час, йому сміливо можна дорікнути в тому, що замість якого-небудь «Хема» він догравав у ЦСКА і «Закарпатті». Тихо так догравав. Тихо і нецікаво.

Хоча міг і повинен був хоча б піти красиво.

Чому так сумно від його не взятої високої ноти, зіпсованої і недосказаної кар'єри? Та все просто, взагалі-то. «Красива жінка - це надбання республіки», - як сказав один наш геній. Але ж талановитий футболіст - це ще більше надбання, адже красивих жінок у нас набагато більше, а справжніх футбольних талантів можна перерахувати по пальцях двох рук. Прикро просто, що багато талановитих футболістів розмінюють свій дар на мідяки. Леоненко - один з них: народжений високо літати, але низько впав. Хоча він в цьому ніколи не зізнається. Він напевно вжився, вріс з м'ясом в роль такого собі гуру, який знає все про футбол і життя. Нехай. Він вважає, що ні в чому не винен. І що зараз знайшов свою нішу. А тоді так і не знайшов свого тренера, а тренери не знайшли до нього підхід, та й взагалі потрібно було народитися на десять років раніше. Але все це від лукавого. Ми-то знаємо, як це для нього дрібно. Адже міг би запросто стати першим серед перших. А зараз і не перший, і не другий. Так, один із...

Валерій ВАСИЛЕНКО

Читайте також:

Джуліуса Агахову в Шахтарі зламали самотність, заздрість і мороз
Скрипник на шляху до Вердера: відмова Суркісу, обіцянка Штанге
Шлях самурая. Як Олег Лужний переходив в Арсенал
Головна помилка. Як Ребров в Тоттенхем переходив