Спартак, але не той

Ностальгія

Свого часу, а саме в 1997—1999 рр., чи не найбільшу «телевізійну» насолоду я отримував од споглядання спеціалізованої програми про футбол на другому каналі ТБ Словаччини. Називалася вона «Таngо» (саме так!), а виходила щонеділі ввечері з понеділковим уранішнім повтором.

По суті це була звичайна передача, де упродовж години розбиралися головні події у словацькому підвиді «короля спорту». Проте для мене «Танго» грало роль вікна в інший, кращий світ. По-перше, ця програма могла тоді слугувати зразком професіоналізму: добір кольорів, освітлення, інтонація ведучого, показ фрагментів ігор, коментарі до них — усе було виконано на найвищому рівні. По-друге, тогочасний футбол в Україні мав вельми непривабливий зовнішній вигляд: згадайте, наприклад, що в нашій вищій лізі індивідуальними сидіннями на стадіонах могли похвалитися три-чотири команди — на цьому тлі чемпіонат Словаччини був наче з іншого виміру. Принаймні, візуально.

І так сталося що саме згаданий часовий проміжок співпав із історичною епохою, коли свого останнього розквіту досяг легендарний ФК із невеликого (близько 70 000 жителів) містечка Трнава, котрий має добре знайоме на пострадянських теренах ім'я «Спартак».

Важко сказати чому, але в нас ця команда практично невідома. І це при тому, що навіть ті вітчизняні уболівальники, які далекі від зацікавлення чехословацьким футболом, начувані про існування празьких «Спарти», «Славії», «Дукли» чи, приміром, братиславського «Слована». А клуб, який п'ять разів ставав переможцем дуже сильної першості ЧССР і доходив півфіналу Кубка чемпіонів, ми якось оминули увагою.

Якщо не помиляюся, про трнавський «Спартак» у нас писали двічі. Уперше — 1973 року, коли «червоно-біло-чорні» стали суперником «Зорі» з Ворошиловграда на єврокубковій стезі. Удруге — наприкінці вісімдесятих: «Спортивна газета» тоді публікувала низку маленьких, статистичного спрямування, матеріалів про різні команди Старого Світу. Ось і все...

Повертаючись до кінця дев'яностих і тодішнього словацького футболу, зазначу що саме трнавський колектив приковував мою основну увагу. Це спричинив справжній «спартаківський» бум, що його на той момент переживало місто. Уявіть собі: стадіон команди, котрий уміщує під 20 000 глядачів, на більшості домашніх ігор був заповнений під зав'язку, люди сиділи в усіх проходах, а своєрідним обрамленням матчів слугували фанати, які, не змовкаючи, співали пісні й «накривали» арену довгими паперовими стрічками. У подальшому щось схоже я бачив, переглядаючи трансляції першостей Південної Америки.

Витоки

Історіографи клубу, про який ідеться в статті, датою його заснування вважають З0 травня 1923 р., і, як згодом дізнається читач, це рішення є достоту сумнівним. Того дня об'єдналися два трнавські атлетичні товариства — ТСС і ЧСК. Назву обрали нехитру — Спортивний клуб, а традиційними кольорами стали жовтий і блакитний. 19 березня 1925 р. у місті був створений інший футбольний колектив, озаглавлений «Рапідом» — його керівники обрали червону й чорну фарби для виокремлення себе поміж інших. Знову ж таки, навіщо я згадую дві команди, стане зрозуміло трохи нижче.

Обидва колективи грали в чемпіонаті Словаччини, котрий тоді мав вражаюче складну структуру проведення. Автор цих рядків доклав чималих зусиль, аби розібратися в ній, але цілковито вникнути в її суть так і не зумів. Головний же принцип полягав у тому, що першість складалася з кількох груп (називалися вони «жупами»), які формували за територіальним принципом, а їхні переможці у фінальних змаганнях розігрували звання абсолютного чемпіона цієї частини федеральної держави.

Клуби з Трнави виступали в західнословацькій жупі, зазвичай посідаючи там друге-третє місця. Проте, відповідно регламенту, аби потрапити до вирішальної стадії «містровства» потрібно було виграти змагання в групі, а такого успіху місцеві колективи досягли на двох лише одного разу.

1929 р. «Рапід» вийшов таки до фінішної пульки. На півфінальній стадії «червоно-чорні» переграли команду з міста Банська Бистриця — 7:4, отримавши право зіграти поєдинок за золоті медалі з «Жиліною», яка перед тим з великим зусиллями подолала... ужгородську «Русь» — 3:2.

Завершальна гра сезону відбулася на трнавському стадіоні. Господарів вважали фаворитами, втім, уже на першій хвилині вони пропустили гол, який виявився єдиним. На сайті вболівальників «Спартака» із цього приводу написано, що «Оsетdesіаіtdеvаt тіnиt trvaltlak tіти, hrаlо sа nа gеdnи brаnи, аІе gоl sа Rаріdи strelitі nеросtarilо» («89 хвилин тривали атаки команди, гра йшла на одні ворота, проте забити гол «Рапіду» так і не вдалося»)...

Так, у неквапливому ритмі існували СК і «Рапід», грали між собою принципові дербі, аж тут у двері Європи нахабно погрюкала війна. 1939 р. двоєдину державу поглинули нацистські війська, в результаті чого словаки отримали формальну незалежність. Ці події непрямо вплинули на футбол у Трнаві: з метою гідної презентації міста, згадувані клуби сполучилися докупи під назвою ТСС, а «гербовими» барвами стали все ті ж червона та чорна («два кольори мої, два кольори...»), до яких приплюсували білу.

Вочевидь, саме цю дату треба вважати відправною точкою в існуванні «Спартака».

Супернова

Одразу по завершенні II Світової війни відновив своє функціонування турнір для найсильніших футбольних команд Чехословаччини. У стартовому сезоні серед еліти ТСС виступив невдало, посівши восьме місце (із десяти) в своїй групі, при цьому дуже багато пропускаючи. Того ж 1945 р. новачки зазнали своєї найбільшої поразки в офіційних змаганнях — 2:12 од команди з міста Кладно.

Утім, потихеньку «червоно-біло-чорні» вийшли на рівень середняка першості ЧССР. Однією з обставин, яка зіграла роль стабілізатора становища, став той факт, що головний футбольний колектив Трнави почав захищати кольори місцевої металургії, внаслідок чого з 1949 р. змінилася його назва. Відтепер він отримав ім'я «Коvоsmаlt» — якщо спробувати перекласти це слово на українську, то вийде щось на кшталт «металоемапь» (підозрюю, що тут маємо справу зі словацьким відповідником терміну «металокераміка»).

Саме «Ковосмапьт» став командою, котрій судилося здобути історично найперший Кубок Чехословаччини. Той турнір проводився за доволі незвичним регламентом: попередні раунди мали стандартну структуру — матч на виїзді й удома, коли ж настала черга півфіналів, чотири найкращі колективи країни звезли до столиці, де ті й розіграли приз.

Через два роки клуб нарекли ім'ям, під яким він і став відомим на континенті. Тут, передусім, проявився потужний уплив Радянського Союзу: на середину п'ятдесятих у спортивному господарстві наших сусідів почалося масове перейменування, причому для більшості тамтешніх товариств нові назви виявилися тимчасовими, а ось до трнавського вона «приклеїлася» назавжди.

На початку 1956 р. сталася подія, котру історики клубу вважають фундаментальною в його літописі: основну команду «Спартака» очолив наставник молодіжного складу Антон Малатинський — людина, з якою пов'язана левова частка успіхів «червоно-біло-чорних». Фахівець, який посів друге місце в референдумі на визначення найкращого тренера Словаччини XX сторіччя, працював у Трнаві загалом 16 сезонів — по 1978 р. включно (були дві короткочасні відлучки). Його доля показує різницю між нинішнім і тогочасним футболом: перед «Тонеком» не ставили завдань, які потрібно було виконати негайно, він потихеньку будував свою команду — сьогодні такого практично не зустрінеш.

Попервах його підопічні виступали не дуже-то й вдало: в дебютні роки під проводом Малатинського «Спартак» боровся за виживання в найвищій лізі; згодом довго був середняком. Перші серйозні успіхи до трнавців прийшли аж у сезоні-1966/67, коли вони завоювали бронзові медалі першості, додавши до них національний Кубок — так відкрилися двері до «золотої» епохи спартаківців.

«Білі ангели» виграли п'ять наступних чемпіонатів із шести, одного разу посіли підсумкову другу сходинку в таблиці, «розбавивши» таке багатство двома чехословацькими Чашами, й такою ж кількістю — словацьких. А в Європі команда забралася аж до стадії 1/2 фіналу чотирнадцятого за ліком розіграшу Кубка чемпіонів — пройти далі завадив амстердамський «Аякс» Йохана Кройффа та Ринуса Міхелса.

Найяскравішими постатями того «Спартака» були: воротар Душан Кекеті (бронзовий призер Євро-1980); захисники Кароль Добіаш (єдиний із «червоно-біло-чорних», хто грав у фіналі переможної континентальної першості 1976 р.) і Володимир Хагара (п'ятиразовий чемпіон країни); півоборонці Ладислав Куна (головний гвардієць в історії клубу) й Душан Кабат (півтора десятка сезонів у основі); ну і форвард Йозеф Адамець (170 забитих м'ячів у лізі)...

Ідилія виявилася короткочасною: вже наприкінці сімдесятих конкуренти викинули трнавську команду з когорти лідерів. Як можна здогадатися, регрес «червоно-біло-чорних» прямо пов'язаний зі зменшенням виробничих потужностей місцевого металокерамічного комбінату.

Свого «шеолу» «білі ангели» досягли тоді, коли на початку дев'яностих вилетіли з вищого дивізіону.

Бродіння

На момент припинення існування федеративної держави «Спартак», за відсутності празьких грандів, без особливих зусиль увійшов до числа претендентів на медалі нової першості. Майже щороку, аж до завершення десятиліття, команда посідала другу або третю сходинки в таблиці.

Спочатку шлях до вершини «червоно-біло-чорним» перекривав непереможний тоді столичний «Слован», а потім — новий словацький гранд «Кошице». З останнім клубом пов'язаний найдраматичніший сезон трнавців у їхній новітній історії.

Отже, чемпіонат-1996/97, останній, тридцятий тур. Спартаківці випереджають «тигрів» (прізвисько кошицького колективу) на два очки, і їх, через особливості регламенту, в завершальному матчі влаштовує й нічия. «Білі ангели» їдуть в гості до «Тауриса» (місто Римавська Собота), в середині першого тайму зрівнюють там рахунок, і коли до довгожданого комплекту «золота» залишалося кілька секунд... пропускають другий гол. А «Кошице», звісно, виграв.

Наступна першість також принесла чимало цікавого. Мені запам'яталося передусім таке. Початок грудня, над стадіоном ім. Антона Малатинського йде сніг, одначе його трибуни все ж заповнені на добрі три чверті. Після гри другий канал державного ТБ бере інтерв'ю в найкращого каноніра ліги, нападника «Спартака» Любомира Лугового (наголос — на другий склад), в якого на той момент було 15 забитих м'ячів у стількох же матчах! Та в другому колі форвард відзначився лише двічі, а його команда, котра до приходу зими лідирувала, в підсумку задовольнилася бронзовими медалями.

Ну а далі було те, що словацькі фахівці охрестили «парадом занепадів»: у новому десятилітті один за одним із вищого футбольного дивізіону цієї країни повилітали всі місцеві гранд-клуби. Братиславські «Слован» та «Інтер», провінційний «Кошице» продовжили сумну лінію, стартовою й фінішною точками котрої виявилася команда з Трнави. Так, спартаківці залишали елітну лігу двічі: за підсумком сезонів 2000/01 і 2006/07 рр. Як ви гадаєте, що все це спричинило? Правильно, гроші. Вони «раптово» закінчилися, коли Словацька республіка вступила в Євросоюз, і більшість тамтешніх підприємств були скуплені іноземцями...

Нині дорога для мене команда ні на що серйозне не претендує навіть удома. Відтак я згадую останню фразу з французького трилера «ІRREVERSIDLE»: «Час знищує все».

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»