«Тренувалися й на платформах залізничних вокзалів»

Для нас той час — чорно-білий, відображений у кадрах кінохроніки чи потьмянілих фотографіях. А ось для людей того покоління 40—50-ті роки цілком кольорові, сповнейі живими спогадами й образами минулих днів. Пригадую, як ми з Віктором Степановичем прогулювалися Хрещатиком. Зовсім недалеко (Жиліну тоді вже було 84) — від метро до стадіону «Динамо». Але то було справжнє занурення в історію — Степанич розповідав «біографію» буквально кожного будинку, і важко було повірити, що на місці нинішніх бутиків були булочні або винні лавки... Уже понад півроку немає на світі Віктора Степановича Жиліна. Та лишилися його спогади, і наразі ми ознайомимо читачів «УФ» із духом епохи повоєнного футболу.

Майже корінний українець

Хто може називатися українцем? «Представник українського народу. Той, хто народився і виріс в Україні або має коріння звідси», — відповісте ви. А як бути з Віктором Жиліним? Він прожив на нашій землі понад шість десятиліть, знав і любив нашу культуру, став легендою українського футболу. А в російській мові Степановича нема-нема — й проскакували такі українські слова, яких подекуди не знали і його українські підопічнії Почнемо нашу оповідь із історії, як уродженець Таганрога Жилін, котрий на той час грав у міліційній команді Воронежа, потрапив у Київ.

— Закінчувалося літо 1946-го, розпочиналася осінь, і наше воронезьке «Динамо» мало їхати в Москву на черговий календарний матч чемпіонату РРФСР, — пригадував Віктор Степанович. — Суперник — дубль славетного столичного «Динамо» — приймав нас на нижньому полі Центрального стадіону «Динамо», а наступного дня в матчі вищої ліги мали зійтися динамівці Москви й Києва. Гру дублерів завтрашнього суперника прийшов переглянути весь тренерський штаб киян на чолі з легендарним Бутусовим. Там були сам Михайло Павлович, у недавньому грізний форвард, а тоді — головний тренер київської команди, його асистент, харків'янин Роман Норов, а також славний динамівський бомбардир Костянтин Щегоцький. Матч дублерів-москвичів із воронежцями видався досить видовищним: гості здолали господарів, а я на очах у киян відзначився голом. Тож після гри до мене підійшов адміністратор української команди Рафаїл Мойсейович Фельдштейн: «Синку, ходи сюди. Ти знаєш, хто такі Бутусов, Норов, Щегоцький? Так ось, із тобою Михайло Павлович Бутусов хоче поговорити про те, чи бажаєш ти за «Динамо» грати». Відповідаю: «Хто ж, мовляв, не хоче?. Мене підвели до тренерів. Бутусов із Норовим розпитали про все — «Хто ти, звідки, чи хочеш грати в «Динамо»?». Звісно, грати за киян було для мене, 23-річного гравця, неабиякою честю. Але ж мав я одну проблему, яку не приховував од співбесідників: я тоді ще служив у армії і не був демобілізованим, тож воронезький генерал міг і не відпустити. На це динамівці лише всміхнулися...

А тим часом керівник воронезької обласної міліції справді не хотів мене відпускати. Досі генерал ображався, аж поки я не прийшов до нього зі спеціальним наказом Центральної ради «Динамо». Зрозумів він тоді, що мене справді чекають у команді майстрів, а не в якомусь «банно-прачечному комбінаті», й на знак примирення потиснув руку.

Бідні, зате щасливі

На запитання, як жили динамівці післявоєнних років, причетні відповідають: які люди. Звісно, харчування футболістам намагалися зробити таким, щоби гравець міг відпрацювати на полі, але балувати когось у часи, коли країна стала до грандіозної відбудови, ніхто не збирався. Жилін, наприклад, отримав власну квартиру вже пізніше, а, будучи гравцем «Динамо», жив на базі, пізніше — в кімнатці поруч із колишнім начальником партизанського руху України, міністром МВС Тимофієм Амвросійовичем Строкачем.

— Жив народ тоді бідно, зате весело. Ми, живучи разом на базі, не раз вирушали «у відрядження» на найближчий ринок, де роздобували харчі, які нинішньому поколінню здалися б буденними і банальними. Годували динамівців у ресторані на території нинішнього стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського. Там же були тенісний корт, басейн — футболісти не ігнорували інші види спорту. Суміщати футбол і, скажімо, хокей вважалося похвальним (згадайте хоча б змс Боброва). На стадіонах можна було знайти найрізноманітніший реманент. Під час одного з виїздів у Москву цим скористався знаний жартівник Петро Дементьєв. Одного разу, коли кияни приїхали до Москви на черговий матч, виявилося, що через великий з'їзд місця у всіх готелях зайняті. Тож довелося спортсменам заночувати у спортзалі центрального стадіону. З одного боку, як і належить, лягли дублери, а з іншого — основний склад. На нещастя, в цьому ж залі лежав фехтувальний реманент — рапіри і щільні маски. Цим і скористався Дементьєв із товаришем: натягнувши маски і взявши шпаги, роздягненими, вони підступили до адміністратора Фельдштейна, котрий завше возив у своїй сумочці гроші для команди. Вигук: «Давай гроші!» ледь не до смерті налякав не лише Фельдштейна, а й усіх, хто на той час уже спав. Коли від сміху вже в усіх виступили сльози, а адміністратор, гаркавлячи, лише примовляв із характерним акцентом «Ой, дуваки!», знайшлася й інша причина для сміху — тренер команди Окунь, який славився характерними «кавалерівськими» ногами, з переляку підскочив голим і так і стояв перед усією командою. Уже за короткий час всюдисущий київський вболівальник зі своїх джерел дізнався про цю пригоду, від чого авторитет Дементьєва піднявся ще вище.

На виїзди динамівці Києва, здебільшого, їздили потягом (винятки — хіба що матчі з командами УРСР). Коли до місця призначення їхати більше доби, хочеш-не-хочеш, а знудишся. Та й тренери, розуміючи, що від сидіння ноги ломить, намагалися не забувати про тренування навіть під час поїздки. У такий час ті, хто був на вокзалі, не могли надивуватися — зупинявся поїзд, а з нього на перон виходило півтора десятка динамівців і прямо там, за 20 хвилин стоянки, робили зарядку й тренувальні вправи, аби не втрачати форми. У купе були свої жарти — могли цвяхами прибити до підлоги капці, причепити за мотузку відро, аби той, хто заходить, мав «головний убір». Розваги були у кожного свої: старші грали в карти, і молодші, звісно, оберігали їх від таких жартів. Неоціненно корисною людиною для команди був багаторічний адміністратор «Динамо» (Київ) Р.М.Фельдштейн. Це був справжній ас своєї справи, із категорії людей, що дістануть із-під землі те, що треба.

Рятівники «Динамо»

На плечі першого післявоєнного покоління київських динамівців випала нелегка ноша — належало захищати честь славетного, але солідно обскубаного війною клубу. Сезон 1946 року кияни — єдина команда майстрів Української республіки — завершили в хвості таблиці, проте їхній авторитет і великий внесок у радянський спорт був оцінений найвищими органами. Наступного року команда Києва мала не зганьбити честь столиці України — такою була настанова високих партійних керівників УРСР. Саме тому рік дебюту Жиліна в «Динамо» виявився одним із найуспішніших сезонів «Динамо» за перші повоєнні десятиліття.

— Із початку 1947 року почалася велика робота. У січні почали працювати в Києві, у залі, а потім вирушили на збори в Одесу. Саме у тамтешньому урядовому санаторії імені Чкалова команда і проводила важкі тренування, часто гравці бігали кроси, які тоді ще тільки входили у футбольну моду. На той час у команду вже повернули з Тбілісі Бутусова (він працював у Києві перед самою війною), аби українська столиця не залишилася без вищої ліги. Саме з Михайла Павловича Бутусова, ленінградця за походженням, розпочалися тривалі зв'язки між цими містами: після «Бутуса» киян очолювали його земляки Окунь і Ошенков, завершувати кар'єру до Києва звідти приїхав легендарний Петро Дементьєв. Також новий тренер запросив Дашкова, Алімова, Пономарьова, Гершина, Жигана, Принца, Севастьянова. Міг розраховувати він і на тих, хто вже був у колективі, — Лермана, Зубрицького. Це й був кістяк колективу, до якого пізніше додавалися грузини на чолі із витонченим Зазроєвим та цілий десант із Західної України. Керівництво націлювало динамівців тільки на максимальний результат — уже тоді «Динамо» вважало невдачею будь-які втрачені домашні очки, та й на виїздах ми не раз «лоскотали нерви» лідерам та «приласканим славою». Але спраглих за грою футболістів не треба було зайвий раз припрошувати: і в чемпіонаті, і в Кубку СРСР билися за кожен клаптик поля. Поступово підтягувалися Сталіно, Одеса, Харків, і всім хотілося показати себе у матчах проти «Динамо», де були зібрані найкращі гравці республіки. Тому з неабияким ентузіазмом сприймали всі й Кубок УРСР, де команди грали за престиж і марку клубу. Двічі, у 1947 і 1948 роках, я вигравав у складі «Динамо» цей трофей. І рівень турніру був високим, що не дивно для республіки, котра була однією з найсильніших у СРСР щодо футболу!

Епілог

Виступи Віктора Жиліна двічі переривалися травмами. Перша вибила його з колії на рік і змусила шукати щастя в іншій команді. Він хотів перейти у московське «Торпедо», але слова міністра озброєння СРСР Дмитра Устинова про «підземні заводи» змусили передумати й залишитися у іншій команді силового відомства — ленінградському «Зеніті». За сезон у «колисці революції» Жилін забив 12 м'ячів і повернувся у Київ, щоб разом із командою завоювати срібні медалі чемпіонату СРСР — найвище досягнення нашого суперклубу аж до першого чемпіонства. Далі була друга серйозна травма, яка змусила стрімкого правого крайнього догравати у «Даугаві» та київському СКА (на той час — ОБО). А після цього настали п'ять десятиліть тренерської роботи, упродовж яких було чимало здобутків та титулів. Найкраще ж визнання — імена Поркуяна, Прокопенка, Шепеля, Альтмана, Буряка, які починали грати на серйозному рівні саме в командах Степановича.

Р. 3. При підготовці статті використані матеріали спогадів В.С.Жиліна до книги автора «На стадіон виходить Беркут».

Артур ВАЛЕРКО, газета «Український футбол»