ЛЕСЬКІВ: «Гвинтівка зламала мене»

У середині березня в норвезькому Меракері завершився чемпіонат Європи зі стрільби з пневматичної зброї. Жіноча збірна України у вправі ГП-4 завоювала срібні медалі. Українки Дарія Тихова-Шитко, Леся Леськів і Наталія Кальниш набрали 1185 очок. Це на п’ять менше, ніж у німкень, і на три більше, ніж у бронзових призерок — збірної Росії. Розмовляємо з учасницею трьох Олімпіад, львів’янкою Лесею Леськів, 46 років.

— Рівень результатів був трохи нижчий, ніж зазвичай на чемпіонатах Європи, — говорить спортсменка. — Пояснюю це тим, що в тирі було темно. Я закінчила змагання з результатом 395 очок і ледь не вийшла у фінал (за участю восьми спортсменів. — авт.) — програла у перестрілці. У підсумку посіла 11-те місце. А в команді ми стали другими. Була така задоволена, усміхалася до вух, — сміється. — Першими ми б ніяк не були, не вискочили б зі штанів.

- Задоволені, що випередили росіянок?
— Для мене не має значення, кого ми випередили. Приємно, що ми стали другими після німкень — фавориток у пневматиці в Європі. А щодо принциповості суперництва з Росією, таке накручування радше йде від преси і начальства. Серед спортсменів цього взагалі немає. Ми товаришуємо. Там є декілька спортсменок мого віку, з якими ми ще в збірній Союзу були. Вони мені настільки рідні. Ми як зустрічаємося — це суцільні поцілунки і задоволення.

- Головний цьогорічний старт — чемпіонат світу в Мюнхені в липні.
— До нього ще є час. А зараз найперший головний старт — етап Кубка світу в Пекіні. Він пройде у квітні. А от найголовніший старт сезону — справді чемпіонат світу. Вони відбуваються раз на чотири роки. Зараз до цих змагань іде цілеспрямована підготовка.

- Кілька років тому ви мені казали, що тренуєтеся по 12 годин на день.
— Із тих пір зменшила обсяг тренувань. Причому набагато. Я взяла нову зброю. Мені не потрібно вже стільки тренуватися. Усе здавалося, що я недопрацьовую. Тому так багато вправлялася. Хотіла це зрозуміти. Усе йшло до того, що або я зламаю гвинтівку, або вона мене. Урешті вона мене зламала. Я не змогла нічого з нею зробити і поміняла. Узяла старий ”Урал” радянського виробництва, підігнала його до себе, і через три дні виграла чемпіонат України.
Це було перед Олімпійськими іграми в Пекіні. На той час був затверджений склад збірної, тому поїхати в Пекін уже не могла. Якби поміняла зброю раніше, думаю, не мала б таких великих проблем. І я б настільки себе не насилувала тими тренуваннями, як тоді.
Зараз я тренуюся, напевно, разів у три менше. До 11-ї вечора на тренуванні не затримуюся. Можу собі дозволити відпочинок у суботу і неділю. А тоді в мене ж не було нічого. Я світу Божого не бачила. Ні їсти, ні пити не могла. У голові постійно крутилось одне запитання: ”Чому, чому і чому?”. Зараз такого немає. У принципі в мене і результат підвищився.

- Як довго ще збираєтеся виступати?
— Я все собі кажу: відстріляю цей олімпійський цикл і закінчу. Не через те, що мені важко, чи в мене щось не виходить. Ні. Через те, напевно, що просто пора прийшла. Хоча… Це мені так здається, — сміється. — Я не знаю, що буде через два роки. Якби в мене не було результату, я б покинула. Нема сенсу ганьбитися. Знаєте, деколи чую, особливо від спортивних чиновників: ”Ну от, вона ж не дає молоді пробиватися”. Я що, їм руки зв’язала, гвинтівку забрала? Чим я не даю? Хай вони мене обстріляють! Оце єдине, що я можу сказати на своє виправдання. І тому я не знаю, коли закінчу.
 
Василь ТАНКЕВИЧ, Газета.ua