Динамівське «самообмеження»

Цього тижня у вівторковому номері я частково торкнувся проблеми асортименту товарів у клубному магазині київського «Динамо». Цією публікацією хочу розвинути згадану тему, точніше, один її аспект — бідності крамниці на видання історико-статистичного напряму.

Інтро

До певного моменту (а саме осені 1999 року), під упливом успішної пропагандистської роботи наших ЗМІ, в мене, як і в більшості вітчизняний любителів футболу, не виникало сумнівів у надзвичайній, ну просто-таки нетутешній, професійності всіх ланок менеджменту ФК «Динамо». У т.ч. й тієї, котра відповідає за розвій клубної історіографії. Окремі факти, що повинні були, принаймні, підточити оцю мою впевненість, «гамувалися» бравурними співами зі шпальт спеціалізованих часописів. Про які ж факти йдеться? Наприклад, (наголошую: «дія» відбувається наприкінці дев'яностих), чому в киян немає музею; чому не випускаються товсті й грунтовні книги, присвячені літопису «блакитно-білих»; чому, зрештою, команда грає в синьо-білій формі, хоча, за традицією, вона повинна бути блакитно-білою?

На все це, повторюся, я (і не тільки) до пори, до часу закривав очі, винаходячи для себе виправдання.
Наріжним каменем, який став фундаментом до протилежного розуміння стану речей, стала для мене стаття в «УФ» за вересень місяць останнього року дев'яностих. Тоді на наших шпальтах було опубліковане інтерв'ю з легендарною для київського футболу постаттю: колекціонером Сергієм Сергійовичем Терпиловським. (І досі вважається, що він володів безпрецедентно великою бібліотекою друкованої продукції, присвяченої найпопулярнішому виду спорту). Так от, у тому матеріалі Терпиловський, наче поміж рядків, згадав два моменти, котрі особисто для мене зіграли роль охолоджувального душа. По-перше, колекціонер повідомив, що запропонував президентові «Динамо» безплатно забрати в клуб всю його знамениту колекцію (Сергій Іванович був у віці й переживав, аби десятиліттями нажите добро не розгубилося), і той ніяк не прореагував на пропозицію. По-друге, вчитель усіх київських футболофілів із гіркотою відзначив, що в столичному ФК не існує такого поняття, як архів, так само, як і архіваріуса...

Зав'язь

Через рік я розпочав своє навчання в Києві, і в мене виникла змога ближче ознайомитися зі станом справ у згаданому напрямі. Перші «відкриття» (це були ще тільки квіточки!) неприємно дивували: відвідавши динамівський магазин (на вул. Червноноармійській), я відзначив тут високі ціни, а також мінімальний вибір книг історичного спрямування. Клубний же музей так і не з'явився.

Із часом мої спостереження давали все більше й більше негативних даних, і десь приблизно тоді, в середині 2000-х, я повільно, проте впевнено, почав наближатися до розуміння того, що властиве ФК «Динамо» недбале ставлення до власної історіографії — це не дрібне недоопрацювання, а прояв системної політики його керівництва.

Розвиток дії

Наприкінці листопада 2001-го клуб оголосив про довгождане відкриття власного музею. Цей факт вельми здивував провідних істориків «блакитно-білих», бо жоден із них не взяв участі в роботі над ним. Більше того: ніхто достеменно не знав, що ж усередині цієї установи, іншими словами — які тут експонати, бо вхід у «музей» був відкритий лише для «обраних»...

Потім я довідався, що «Динамо» відмовилося вкласти дуже невеликі «фінансові вливання» у випуск «Мультимедійної енциклопедії» (видатна праця, мушу зауважити). Минуло трохи часу, й мені розповіли, що такою ж була відповідь очільника столичного ФК, коли двоє статистиків (москвич Андрій Яковлєв і Юрій Яцина з Дніпродзержинська) принесли йому свою грандіозну працю — книгу про «Динамо» на кілька тисяч сторінок.

Кульмінація

Моїм же особистим Ватерлоо у вищезгаданому процесі стало 10 червня 2007 року.
Того дня в Києві «Динамо» приймало львівські «Карпати» в матчі передостаннього туру 16 чемпіонату України. Стояла похмура погода, захмарене небо й задуха в повітрі сповіщали, що невдовзі піде злива. Перед грою я спілкувався з продавцями продукції футбольної тематики, аж раптом до нас підійшов якийсь добродій. Як з'ясувалося, — директор динамівського псевдомузею. Я познайомився з ним, і він запропонував мені відвідати свою «вотчину».

У таких випадках кажуть щось на кшталт «ну я всього очікував, але такого...». З'ясувалося, що «музей» київського «Динамо» — це один із коридорів клубного офісу: з одного боку тут розміщені три стенди (недобудована експозиція, що повинна була ознайомлювати відвідувачів із основними віхами літопису команди), а з іншого — розставлені прямо на землі завойовані командою Кубки.

Причому всі без винятку трофеї пошкоджені: десь проглядає тріщина (як у національної Чаші першого — «срібного» — зразка), десь відлупилася частина облицювання (зокрема в української Суперчаші), а, наприклад, в Кубка, врученого «Динамо» за перемоги в перших п'яти національних першостях, відламався бронзовий футболіст, розміщений на його кришці! Інакше кажучи, всі ці призи потребують негайної реставрації, проте гроші на це клуб виділяти не збирається...

Після цього я пішов на трибуну стадіону ім. Лобановського, та цей похід став підтвердженням не мною сказаних слів: «Коли Господь б'є, то сильно і в різні місця». Я й без того був просто приголомшений побаченим, а тут до всього додався ще один момент. Ліворуч біля мене сидів мій брат, а ось праворуч... Приблизно на 10-й хвилині гри, повернувши голову праворуч, я побачив поруч із собою хлопця десь 25-річного віку, в якого обидві руки були тільки по кисть. Причому він примудрявся своїми культями виймати сухарики із целофанового пакета!

Я не пам'ятаю ні наступні 80 хвилини матчу, ні те, як доїхав додому. Останній спогад того дня: вечір, кухня на оболонській квартирі, лунає подвійне шипіння — чайника і дощу за вікном.

Вставний сюжет

Уже згодом я зрозумів, що це динамівське неподобство не є чимось унікальним: аналогічна ситуація практично в усіх наших клубах. Куди не глянь — повсюди бачимо цілковиту байдужість очільників українських ФК до минувшини своїх дітищ.

От із маріупольського «Іллічівця» «пішли» чудового місцевого літописця Олександра Бояренка; «не знайшов себе» в стані харківського «Металіста» метр вітчизняної футбольної статистики Юрій Ландер; донецький «Шахтар» не виділив коштів на випуск фундаментальної книги про донбаський футбол Геннадія Гришаєва, внаслідок чого вона вийшла в світ із позначкою «самвидав»; «Карпати» зі Львова «не потребують співпраці» з місцевим апологетом клубної історії Олександром Пауком; миколаївський дослідник Олександр Двойнисюк знайшов кошти на «народження» свого «опус магнум» про футбол у рідному місті поза його межами... І т.д., і т.п.

Епілог

Повертаючись до ситуації в «Динамо», зазначу: я переконаний, що в плані ставлення до історіографії при нинішньому керівникові нічого кардинально не зміниться. Відтак клубний музей, динамівська Алея слави чи бодай багатотомна книга може з'явитися тільки тоді, коли все це профінансує меценат «зі сторони».

Та, підозрюю, чекати на нього нам доведеться дуже довго. А допоки «Динамо» існуватиме в стані, котрий я б охарактеризував терміном «самокастрація»: є тільки сьогодення, а минуле... нехай воно ним і зостанеться.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»