ПОЧКАЛОВА: «Я б ніколи не «віддала» бій»

До неї кубкову перемогу українки святкували лише одного разу: минулого року найстабільнішою у світі визнали миколаївську шаблістку Ольгу Харлан.

- Переможця Кубка світу визначають за результатами п’яти етапів. А я якраз і брала участь у п’ятьох кубкових стартах. У двох, в Австрії та Києві, я перемогла, в Німеччині посіла третє місце, а в Італії увійшла до вісімки найкращих, - розповіла Анфіса Почкалова. – Після юніорського чемпіонату світу естонка Юля Жуйкова підійшла до мене і каже: «Вітаю тебе з «бронзою» та перемогою!». Я почала думати, з якою ж перемогою вона мене вітає... «Ти виграла Кубок світу, ти що не знаєш?», – здивувалася Юля. Неочікувана комплексна перемога не менш приємна, ніж запланований успіх.

- Ще кілька років тому твоя перша наставниця Зоряна Семеряк хапалася за голову – не знала, що робити з фанатичною ученицею, яка щоразу ризикувала перетренуватися...
- Тепер до тренувань та навантажень підходжу з розумом. Якщо раніше я не зважала на сильний біль у ногах і витискала з себе по-максимуму, то тепер більше прислухаюся до свого організму.

- Тоді тренери казали, що Анфіса захворіла на фехтування. Яка історія цієї хвороби?
- Коли Зоряна Степанівна проводила відбір до себе в групу, мене у школі не було. До секції мене привели подружки, які вже кілька днів вчилися фехтувати. Тато був переконаний, що там я й двох тижнів не витримаю. Чесно кажучи, саме фехтування мені тоді було не дуже до вподоби, а до секції я ходила заради багатьох цікавих рухливих ігор, що нам пропонувала тренер. Батьки не дуже повірили в цю ідею, тому що я була не надто спортивною. Це при тому, що самі батьки – спортсмени, баскетболісти. Мама грала за львівський «Спартак», а тато – за СКА.

- Ти «ковтаєш» всю літературу, де є хоч натяк на фехтування...
- Недавно прочитала книжку, написану наче про нас з дівчатами. В одного тренера було три учениці, в яких ніхто не вірив і не чекав від них перемог. Але вони виграли Олімпійські ігри, чемпіонат світу... Це історія про реальні події. І мені хочеться вірити, що моя доля, так само, як долі Янки Шемякіної і Ксенії Пантелєєвої, складуться за тим принципом. У нас з «книжковими» дівчатами багато спільного, навіть за віком. Між Яною, мною і Ксенією, так само, як і героїнями роману, різниця по чотири роки.

- Яке найяскравіше враження принесло тобі фехтування?
- Моя перша міжнародна перемога. У Будапешті вже багато років проводять турнір серед кадетів. І мені вдалося його виграти. Тренера поруч не було, я телефонувала Андрію Орликовському, щоб розповісти про перемогу, і ледь сльози стримувала від щастя... Фехтування мені вже вночі сниться, особливо після змагань: апарат для фіксації уколів блимає зеленим та червоним, і я з хвилюванням дивлюся, яке світло буде цього разу...
А найбільш прикрою поразкою вважаю свій фінальний поєдинок у командній зустрічі проти француженки Лаури Флессель-Коловіч. Лаура – мій кумир. Їй вже під сорок, але вона залишається однією з найсильніших у світі. Флессель фехтує, як і я, шпагою з рукояткою типу «ручка». Я захоплююся нею, у мене повсюди висять її фотографії... Тому тоді я змагалася не з фехтувальницею Флессель, а з прізвищем непереможної Флессель. Після поразки вона потиснула мені руку, а я дивилася на неї широко розплющеними очима, не розуміючи, що відбувається. Потім мені було прикро – ми реально могли перемогти, але ця магія імені...

- Чи є у тебе табу?
- Я б ніколи не «віддала» бій. А у французькій збірній – це норма. У турнірах, де проводився відбір на Олімпіаду в Пекін, вони вираховували, кому скільки потрібно перемог і очок у рейтингу, і сильніші «віддавали» поєдинки тим, кому очок не вистачало. Але я б такого не робила. Я помітила: сьогодні тобі пощастить - і ти виграєш з мінімальним рахунком, а завтра тобі цього одного уколу не вистачить для перемоги. Тож не потрібно втручатися у долю.

- Про що мрієш?
- Стати найсильнішою фехтувальницею планети і перебувати на вершині якомога довше. Хочу виграти Олімпіаду, одержати за це багато грошей і побудувати за них сучасний дитячий будинок. Там до кожної знедоленої дитинки ставилися б як до яскравої особистості, розвивали б її таланти і здібності, - щоб діти були щасливими і знайшли своє місце в житті.

Олена САДОВНИК

Високий замок