ДЕМИДЮК: «Україну у світі знають по спортсменах і Чорнобилю»

За тиждень у столиці Китаю стартує головна спортивна подія чотириріччя — ХХІХ літні Олімпійські ігри. Українська збірна вирушає до Пекіна представницькою делегацією з 250 спортсменів, найбільшу частину в якій (73 персони) складають легкоатлети. Минулої неділі на столичному майдані Незалежності любителі спорту в урочистій обстановці провели своїх кумирів на Олімпіаду. Однією з головних дійових осіб того вечора був бар’єрист Сергій Демидюк — саме він від імені олімпійців прийняв «на доріжку» ікону, рушник і національний прапор. Демидюка для цієї місії обрали небезпідставно, адже 26–річний легкоатлет є однією з наших надій на успішний виступ у Пекіні.

Свої перші кроки в спорті Сергій робив у Сімферополі. У 1999 році переїхав до Києва, вступивши до Республіканського вищого училища фізичної культури. У столиці спочатку тренувався під керівництвом Анатолія Варди, а коли той поїхав працювати в Саудівську Аравію, перейшов під крило Володимира Федорця, котрий саме повернувся з роботи в Катарі й Арабських Еміратах.

За дев’ять років Демидюк пройшов шлях від нікому не відомого юніора до фіналіста й призера найпрестижніших змагань. Нерідко в спринтерському бігу на 110 м із бар’єрами він виступає єдиним білим у компанії темношкірих колег, що вже не може не викликати поваги. Чотири роки тому в Афінах Сергій уже познайомився з Олімпійськими іграми. Тепер же, взявши той досвід на озброєння, їде до Китаю із зовсім іншим настроєм.

«Напруга на доріжці очікується неймовірна, але я беру на озброєння китайську філософію»
— Сергію, чим тобі запам’яталися Ігри–2004?
— Це була справді грандіозна подія не лише в світі спорту. На Олімпіаді збирається вся спортивна еліта, ми разом мешкаємо, до нас прикута увага всього світу. З урахуванням того, що в Греції я лише вдруге брав участь в офіційних змаганнях у складі збірної, можете уявити, яке неймовірно сильне враження справила Олімпіада. Емоцій пережив чимало — навіть дещо розгубився в тій обстановці. Звісно, ставку тоді на мене ніхто не робив. Я й виступив як новачок, зупинившись далеко від фіналу. Але безцінний досвід отримав.

— До Пекіна, певно, вже вирушаєш зовсім іншою людиною?
— Точніше, зовсім іншим спортсменом. Хоча завдання стоїть приблизно таке, як і чотири роки тому, — показати максимум своїх можливостей, що конкретним місцем не регламентується. Інша річ, що поняття цього максимуму з 2004 року помінялося.
Мене як професіонала вже не відволікатиме від суто спортивного боку змагань масштабність Олімпіади — треба абстрагуватися від усього навколо, як слід налаштуватися й робити свою справу. Напруга пристрастей на доріжках очікується неймовірна, адже всі намагаються підійти до Ігор у найкращих кондиціях.

— Чого чекаєш від цієї Олімпіади?
— Позитивних емоцій, у тому числі не лише від спортивної складової. Я симпатизую культурі східних країн, де бував уже кілька разів. Мені подобається ставлення тамтешніх мешканців до життя. Дещо з їхньої філософії беру й для себе.
Хоча від нетривалого перебування в самому Пекіні залишилися не найкращі спогади. Із минулорічного чемпіонату світу в Японії група наших атлетів летіла додому через столицю Китаю. Не встигли пересісти на літак на Київ, і нас на ніч поселили в якомусь жахливому готелі; і персонал там ставився до гостей погано. Але от наступного разу, на змаганнях у Шанхаї, все з китайцями було просто відмінно. Тож багато що залежить від місця, куди потрапиш. Я певен, китайці зроблять усе можливе, аби провести Олімпіаду на найвищому рівні.

«Спортсмен — не робот, якому достатньо поміняти гайку»
— На останньому етапі «Золотої ліги» в Парижі ти не стартував через травму. Що сталося й наскільки це серйозно?
— Разом із лікарями докладаємо максимум зусиль, аби все стало на свої місця — як у прямому, так і переносному значенні цих слів.
Спорт вищих досягнень — це великі навантаження, витримати їх організму непросто. Але лише так можна сягнути вершин — тут або пан, або пропав. От я трошки «перевантажився», й тепер треба знову повернути хребет до робочого стану. Можливо, далися взнаки й наслідки травми, отриманої ще взимку.
Людина — не робот, якому треба просто поміняти гайку, й він знову функціонуватиме. Ніхто точно не скаже, наскільки мені вдасться відновитися. Як кажуть, хочеш розсмішити Бога — повідай йому про свої плани...

— Ушкодження не заважає тренуватися? Можливо, організм не витримав напруги через велику кількість стартів?
— Певне відчуття дискомфорту є. Але з урахуванням того, що я вже ввійшов у форму, стартував на кількох турнірах, це не має суттєво вплинути. Ми з тренером навмисно провели кілька турнірів поспіль із коротким інтервалом у різних містах, що бути готовими до подібної схеми в Китаї. На Олімпіаді в нашій дисципліні буде багато учасників, тож фіналістам доведеться бігти аж чотири рази. Чотири дні поспіль по разу — такого немає на жодному змаганні у світі.

«Головна проблема нашого спорту — в непрофесіоналізмі»
— А взагалі проблем із підготовкою до Ігор не виникало?
— Готувалися як завжди, хіба що більш інтенсивно й відповідально. А проблеми в нас постійно однакові — з фінансуванням, із відсутністю сучасних спортивних баз тощо. Я тренуюся в Києві у своєму рідному училищі, а його спорудам уже більше 30 років... Фактично, в столиці нині немає місця належного рівня для занять легкоатлетів.
У березні ми провели збір у чудових умовах у Португалії, але ж не можна постійно тренуватися за кордоном! Усі поважні держави мають власні бази, де атлети займаються своєю справою на належному рівні. Та й психологічно важко перебувати далеко від Батьківщини, від близьких людей.

— Чиновники ж, як водиться, згадують про спортсменів лише перед Олімпійськими іграми...
— Саме так усе й відбувається. І приводу сказати щось інше цього разу, на жаль, немає. Зазвичай спортсмени в потужних країнах починають готуватися до Олімпіади одразу по завершенні попередніх Ігор. В Ук­раїні ж про них по–справжньому згадують, у кращому випадку, за рік, а в гіршому — за півроку до початку. Я вважаю, що головна проблема спорту, та й не лише цієї сфери, — в непрофесіоналізмі людей, які цією справою займаються.
З боку київської влади в олімпійський рік не відчувалося ніякого особливого ставлення. Тоді як колеги з інших міст — наприклад, Донецька й Харкова — принаймні зараз розповідають про зрослу увагу місцевого керівництва.

—  А як щодо психологічного клімату — відчуваєш, що на Олімпіаді українська команда, принаймні легкоатлетична, буде єдиним цілим?
— Легка атлетика — це не футбол, це індивідуальний вид спорту. Чесно кажучи, деякі спортсмени зізнаються, що не знають половину команди. І це зрозуміло. Адже в нас є ті, кому лише 20, і ті, кому вже за 30, — зовсім різні генерації.

«Україну у світі знають по спортсменах і Чорнобилю»
— Спортивна Україна небезпідставно сподівається на твій виступ у фіналі олімпійського забігу на 110 м з/б. У вирішальних забігах на великих стартах компанію тобі складають передусім темношкірі атлети. Як «кольорові» реагують на присутність в їхній компанії білого?
— Справді, моя поява в фіналі чемпіонату світу в Осаці була несподіваною — я там виявився єдиним білошкірим. Проте ніяких злих жартів із цього приводу не чув. Навпаки — відзначають і поважають не лише опоненти, а й організатори комерційних змагань — вони потім запрошують до себе в гості. Адже білих, котрі в бігових дисциплінах гідно протистоять темношкірим, можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Узагалі ж конкуренція в бар’єрному спринті нині дуже висока. Не те що в деяких дисциплінах, де спостерігається певний застій і можна підніматися на високі місця, показуючи посередні результати. У нас лише на деякий час зникнеш із горизонту — і про тебе одразу забудуть. Провідні бар’єристи поліпшують показники дуже швидко. Із тим часом, що гарантував медаль на чемпіонаті світу ще шість років тому, зараз можна хіба що «зачепитися» за фінальну вісімку.

— Всесвітньо відомі зірки, кубинець Дайрон Роблес чи китаєць Лю Сянь, у житті не надто високо задирають носа?
— Та ні, звичайні хлопці. Хоча китаєць фактично не знає англійської, тому обмежуємося простим вітанням. А з Роблесом, як і з американцями чи європейцями, можемо говорити не лише про спорт. Більше обмінюємося новинами — в кого що цікавого в країні відбувається.

— Про Україну розпи­тують?
— Так, і я їх агітую приїхати побачити її на власні очі, адже подивитися в нас справді є на що. Хоча деякі люди на Заході донедавна думали, що в Україні ходять у кожухах і шапках–вушанках. Та це свідчить лише про низький рівень їхньої культури.
Наші атлети зі свого боку намагаються гідним виступом поліпшити реноме країни. І зараз Україну в світі переважно знають завдяки спортсменам — братам Кличкам, Сергію Бубці, Інессі Кравець, Андрію Шевченку і... Чорнобилю.

— Мабуть, треба частіше запрошувати гостей з–за кордону, зокрема спортсменів?
— Саме так. У нас проводять мало турнірів. Чому? Гадаю, справа не лише в грошах — їх в Україні достатньо. Для пристойного турніру вистачило б і ста тисяч доларів — далеко не космічної суми, особливо для потужних підприємств чи банків. Бракує організаторів, тобто людей, які б звели спонсорів і атлетів між собою. Та й зі стадіонами для легкоатлетів у нас не все гаразд.

«Головне — внутрішня гармонія»
— Ти змагаєшся впродовж усього року. Не пробував пропускати зимовий сезон?
— Думаю, для спринтера немає в цьому потреби. Це стаєри витримують великі навантаження на весь організм, і їм треба відновлюватися. У нас же працюють переважно м’язи. Із власного досвіду знаю, що, коли не робиш зимову паузу, результати влітку зростають помітніше.

— А як ти прийшов саме у бар’єрний біг?
— Коли мені було 11 років, помітили тренери з ДЮСШ на Дні фізкультурника в Сімферополі. За­просили займатися на стадіон «Локомотив» — мені сподобалася саме «королева спорту», хоча раніше пробував сили в плаванні, футболі, тенісі, східних єдиноборствах. Я з самого початку показував непогані результати, особливо в бігу з бар’єрами й стрибках у довжину.

— На відміну від багатьох спортсменів ти вчився не в «своєму» університеті. Думав уже про майбутнє після спорту?
— Чесно кажучи, не бачив перспективи в здобутті освіти в «спортивному» ВНЗ, а мого рівня мислення достатньо для навчання в закладі іншого напряму (школу закінчив зі срібною медаллю). У економічному університеті в мене сформувався аналітичний склад розуму, що, до речі, допомагає робити висновки і в тренувальному процесі.
У майбутньому, можливо, організую свій бізнес, але до конкретики ще далеко. Легка атлетика — вид спорту індивідуалів, і мені було б важко працювати на когось, а не на себе.

— До батьків у Крим, мабуть, нечасто навідуєшся?
— Переважно по завершенні сезону — в жовтні. Інакше не виходить, адже спорт — це постійний рух. Своє життя я порівняв би з віссю — спортом, навколо якого все крутиться. Те, що заважає досягненню високого результату, відкидається. Хіба що в дорозі книжку вдасться прочитати.

— І які ж тобі більше до вподоби?
— Надаю перевагу літературі з філософії та психології, хоча й популярні книжки за порадою знайомих читаю. Я навіть спілкуюся з психологами, які для свого розвитку їздили на Схід, аби вивчати тамтешні традиції. Усе це допомагає мені сформувати ставлення до навколишніх явищ, до інших людей. На мою думку, головне — перебувати в гармонії з самим собою і світом навколо, не наступаючи іншим на горло.

— Виходить?
— Думаю, так. Я займаюся улюбленою справою, хоча це й дуже важко. Доводиться переносити фізичні навантаження й від чогось відмовлятися. Точніше, за філософськими поняттями, обирати.

— Якихось прикмет дотримуєшся?
— Ні. Хіба що як оберіг ношу браслет з іконками, який привезла мені дружина з монастиря в Чорногорії. Він нагадує, зокрема, про те, що не можна досягати мети будь–якою ціною. Тобто знову повертаємося до філософського питання гармонії: йди до своєї мети, але нікому не зашкодь.

— Із таким напруженим графіком тобі вдалося вже й одружитися...
— Познайомився з обраницею в компанії знайомих на Новий рік чотири з половиною роки тому. Відтоді ми разом. Звісно, їй важко було сприйняти мій ритм життя, але з часом звикла. Більше того — стала дивитися по телевізору спорт і вболівати за наших.

— А ти ще якимось видам спорту приділяєш увагу?
— Узимку, перебуваючи на зборі в Білорусі, ходили на хокей — дуже сподобалося спостерігати за грою «живцем». Кілька разів дивився й матчі нашого «Сокола». Удома відвідували зустрічі баскетбольного «Києва» в Євролізі ФІБА. Раніше заглядав і на футбол, але зараз на стадіоні «Динамо» не почуваюся достатньо комфортно, тому не ходжу.

«Показав би свої найкращі здібності навіть у чорних трусах та білій майці»
— Сергію, зазвичай перед Олімпіадою спортсмени люблять обговорювати нову амуніцію. Чи сподобалося тобі екіпірування збірної?
— Фотосесію з моделями, які демонстрували нову форму, я не бачив, адже в той час саме моделював майбутні олімпійські старти на змаганнях (посміхається). Екіпірування в мене нині не викликає особливих емоцій. Уже прийшло відчуття, про яке раніше говорили старші товариші: професіонали не надають цьому питанню великого значення.
Звісно, приємно, коли форма симпатична й якісна. Але, думаю, якби нашим спортсменам дали прості чорні труси й білу майку з написом «Україна», ми б так само завзято намагалися проявити свої найкращі здібності. Адже змагаються люди, а не їхня форма.
 
Сергій Демидюк
Майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики (спеціалізація — біг із бар’єрами на 110 м)
Народився 5 червня 1982 р. у Сімферополі.
Зріст — 196 см, вага — 88 кг.
Чемпіон Універсіади 2007 р., бронзовий призер 2005 р. На чемпіонаті світу 2007 р. посів шосте місце. Неодноразовий призер значних міжнародних змагань. Багаторазовий переможець чемпіонату й Кубка України, п’ятиразовий рекордсмен України. Учасник Олімпійських ігор 2004 р.
Нинішній тренер — Володимир Федорець. Перший тренер — Світлана Селитська.
Закінчив Київський національний торгово–економічний університет (спеціальність — фінанси підприємств).
Одружений.

Андрій ФОМЕНКО

Україна Молода