ЗІНКЕВИЧ: «Іноді хотілося це все закинути»

Львівська команда протягом останніх років у чемпіонаті України піднімається на п’єдестал пошани. Теперішній головний тренер клубу Ігор Зінкевич працює у команді близько 20-ти років і не збирається збавляти обертів. Днями пан Ігор відзначив свій 50-річний ювілей. 

У водне поле потрапив завдяки... футболу
- З 1988-го по 1994 рік я працював тренером львівського «Динамо», а з 1995 року до сьогодні - головний тренер команди, - розповідає Ігор Зінкевич. - Як гравець почав виступати за «Динамо» у 16 років, у чемпіонаті України. З 1977-го по 1987 р. був капітаном львівського «Динамо». З 1988 року перейшов на тренерську роботу. З 1995 року тренував молодіжну збірну України - вивів команду у фінал чемпіонату Європи, де ми зайняли 11-те місце. У 1998-му під моїм керівництвом «молодіжка» потрапила на чемпіонат світу, де була десятою. У 1996 році шестеро моїх вихованців із львівського «Динамо» потрапили у складі збірної на Олімпіаду в Атланту.

- Будучи гравцем, хотіли стати тренером?
- Мріяв про це - і мрія здійснилась. Але під час тренерської роботи траплялося різне. Іноді хотілося це все закинути, бо дуже тяжкий хліб...

- А як ви прийшли у водне поло?
- У дитинстві я займався футболом. На стадіоні «Дружба», де ми тренувались, душових кабінок тоді ще не було, тому нас водили в басейн. Там мене побачили тренери з водного поло і запропонували займатися цим видом спорту.

- Якісь курйозні випадки у кар’єрі траплялися?
- Пригадую випадок, коли ми поверталися з чемпіонату Європи на Мальті. Наш літак посадили не в Будапешті, як було заплановано, а в Римі. Летіли ми тоді зі збірною Молдови. Причина посадки була невідомою, але нам сказали, що спортсмени між собою б’ються. Тобто нас зробили винними у вимушеній посадці літака! Прилетів літак з Мальти, і нас у супроводі поліцейських повернули на той острів і поселили в готелі аеропорту, де ми провели п’ять днів. Два дні нас взагалі не годували. Тоді великою проблемою було зателефонувати додому, адже в нас не було мобільних телефонів... Після п’яти днів такого ув’язнення нас відправили в Софію, звідки ми вже добирались самотужки. Справа дійшла до судів, які ми виграли. Цей випадок навіть розглядався у Верховній Раді.

«Не хочеться тут усе розвалити»
- Сьогодні багато гравців, шукаючи кращої долі, їдуть за кордон...
- У нас немає трудових договорів, контрактів. Фактично ми майже безплатно відпускаємо гравців за кордон. Почали вони роз’їжджатися ще у 1989 році, загалом виїхали майже три цілі команди. Останнім нас покинув Олексій Шведов. Він тривалий час був за кордоном, а тепер повернувся в Україну і грає за БМК «Харків».

- Тобто «Динамо» можна вважати непрофесійним клубом?
- Зараз «Динамо» більше нагадує аматорський клуб. Зарплата, яку отримують гравці, є мізерною. До того ж професійний клуб, на мій погляд, має тренуватися хоча б 10 разів на тиждень. Ми ж зараз тренуємося 7 разів на тиждень, а це дуже мало... І ще у нас замало ігор – лише 20 на сезон. Є гравці, які підробляють на різних роботах, інші ще вчаться...

- Ви залишаєтеся вірним Львову. Хоча, мабуть, мали цікаві пропозиції з-за кордону...
- Я працював тренером у Сирії, була хороша пропозиція виїхати в Кувейт на рік, де мені пропонували високу зарплату й непогані умови... Але не хочеться тут усе розвалити. Хочеться виховувати ту молодь, яка нудиться на вулиці, - завести в басейн і чогось навчити. Не хочу покидати Львова. Тут мій дім, моя сім’я. Мені приємно спілкуватись рідною мовою, а не чужою. Закордон для мене як заслання.

- Львівське «Динамо» ніколи не було чемпіоном України, але завжди у трійці найкращих. Чи не може команда зазіхнути на «золото»?
- У 2004 році у нас була хороша команда. З Маріуполем до останньої гри мали однакову кількість очок, тож хто стане чемпіоном, вирішувала фінальна гра... Якби від нас не пішли гравці, ми б могли виступати з «Іллічівцем» нарівні. Ось БМК «Харків» повернув старих гравців, став професійним клубом, з’явилися зарплати, - і команда поступово покращує результати. Вважаю, що друге місце у чемпіонаті - це наразі успіх для «Динамо».

«Басейн був заповнений вщерть...»
- Про що мріє Ігор Зінкевич?
- Щоб збірна України ще раз потрапила на Олімпіаду. Щоб у Львові побудували ватерпольний басейн, щоб прийшли глядачі й згадали другу половину 80-х років. Тоді комплекс водних видів спорту на вулиці Стуса був заповнений вщерть. Я від цього отримував моральне задоволення... Тож мрію про те, щоб водне поло у Львові відродилося.

- Що робите у вільний від роботи час?
- Його дуже мало. Але люблю поїхати влітку на риболовлю, на гриби, а взимку – на полювання. Люблю відпочивати з дітьми в Карпатах, або просто посидіти вдома.

Богдан ПАСТЕРНАК

Високий Замок