ЯКУШЕНКО: «Ми всі дуже дивакуваті»

Санний спорт в Україні ніяк не віднесеш до числа популярних видів. Особливо з огляду на те, що в нас немає жодної стандартної траси, а тренуватися можна лише на дерев’яному жолобі в Кременці (Тернопільська область) і на стартовій естакаді у Львові.

Попри ці негаразди, українки Лілія Лудан і Наталка Якушенко примудряються залишатися серед світової санної еліти, раз по раз підстрибуючи до призових місць на етапах Кубка світу. З кращою українською санницею ми зустрілися по завершенні сезону, коли киянка після мандрів по закордонних зборах і змаганнях повернулася на Батьківщину.

«Треба було шахи вибрати — там не так боляче»
— Наталю, коли ви відчули, що без саней не можете жити?
— Тренуватися я почала дев’ятирічним дівчам. Три роки толком не знала, чим займаюся, адже весь цей час тривала загальна фізична підготовка (посміхається).
Щодо перших спусків, то ми почали з’їжджати з асфальтованої дороги на роликових санчатах. Каталися із задоволенням, навіть шоломи забували одягати, за що нас карали двома кілометрами кросу. Для мене це було найгірше — ненавиджу бігати й досі, надто ж улітку, коли всі ходять у красивих сукнях і спідничках, а ти намотуєш круги по стадіону. І нині раз на чотири дні в нас із Лілею Лудан — 2,5 км біганини. Добре, що ніхто з секундоміром нас не перевіряє...

— Хто ж вас загітував сісти на сани?
— Ми з моїм першим тренером жили в одному будинку: він — на третьому поверсі, я — на п’ятому. Мама попросила його, щоб він навчив мене плавати, а він заодно навчив і на санях кататися. Підготовка саночника включає геть усе — плавання, кроси, стрибки на батуті, гімнастику, заняття штангою. Ми хіба що тільки не стріляємо. Спортсмен повинен бути всебічно розвиненим, аби добре володіти тілом і швидко адаптуватися в різних ситуаціях.

— Чи відчували ви страх, сідаючи на сани, адже цей спорт — доволі небезпечний?
— Їдемо ми дуже швидко й маємо невеликий відрізок часу, за який треба встигнути зробити багато справ — пройти 16—18 віражів. Тож ти просто не встигаєш злякатися. Не знаю, чи ми дихаємо на трасі. Навіть після падінь нестрашно — просто боляче. На невдачі не можна зациклюватися, інакше вона клином засяде в голові. А потім перебороти себе буде складно.
Коли падаю, щоразу думаю: «Треба було шахи вибрати — там не так боляче» (посміхається). Але я просто не уявляю іншого виду спорту, де могла б утриматися. Люблю на ліжку перевертатися з одного боку на другий. На санях так само лежиш — тільки ковдри немає й подушки (сміється).

«У санниць немає секретів, зате повно забобонів»
— Найприкріша поразка у вашій кар’єрі пов’язана, мабуть, саме з олімпійським Турином?
— Ой, це було жахливо! Я навіть не очікувала, що так може статися. Перед Іграми думала, що можна бути в шістці кращих. Це не дуже добре, але не так і погано. А якщо опинитися в трійці призерів — це взагалі чудово. Та коли отримуєш третій варіант — очманіти можна... Ніколи не думала, що можу впасти. Та траса технічно неправильно збудована, для саней вона дуже складна. У мене дуже сильні сани. На них ще треба вміти їздити, а я тоді остаточно з ними ще не «домовилася». До того ж організатори грали клавішами: на старті –4 градуси, а на першому віражі — вже –14 градусів. Кожна температура вимагає відповідного заточення полозів. Чим холодніше — тим гостріший має бути кут, щоб сани трималися на льоду.

— Туринська траса для вас нещаслива — ви там вилетіли з віражу й на Олімпіаді–2006, і на Кубку світу цього сезону. Не відчуваєте психологічного дискомфорту на ній?
— Ні, хоча вона — єдина, з якою я не можу знайти спільну мову. Поки що ми не сходимося характерами. Навіть на тренуваннях одного дня все класно виходить, а наступного — анічогісінько. Тренери не розуміють, як так може бути? На щастя, ті падіння закінчилися для мене лише подряпиною й тріщиною ліктя.

— А улюблений жолоб є, де вам стабільно вдається демон­струвати високі результати?
— Одна й та ж траса упродовж місяця буває різною. От перед чемпіонатом світу ми тренувалися в німецькому Обергофі, а через місяць приїхали — там наріс товстіший шар льоду, пішов дощ і все вкрилося інеєм. Або буває й навпаки — пошкрябали, почистили, жолоб настільки гладенький, що під час заїзду навіть не трясе.

— Як ви реагуєте на поразки й перемоги?
— Дуже болісно сприймаю невдачі — для мене це най­страшніше. Тренери навчили мене хотіти, могти й вигравати. А от програвати не навчив ніхто. Коли приїжджаю на фініш, ненавиджу й себе, й сани, й трасу, й усіх людей поруч. Та найбільше злюся на себе за те, що не змогла. Однак цей стан швидко минає — стадіон залишаю вже спокійною. Хоча інколи можу розридатися, а потім раптово заспокоююсь — на обличчі не залишається й сліду. Навіщо мені зморшки?..
Успіхам радію стримано — не стрибаю на суддю чи тренера, а просто тисну руку. Іноді почуваюся винною перед суперницями, наче дорогу їм перейшла...

— Маєте особливий ритуал перед змаганнями? Чи ви не забобонна?
— Якось я спостерігала за іншими санницями — справді, ми всі дуже дивакуваті. Сидимо на одному й тому ж місці, одягаємо екіпіровку в одній і тій самій послідовності. В одній кофті катаємося цілий сезон. А в латишки Анни Орлової навіть маршрут до старту завжди однаковий. Якщо ми поставили валізи, то вона їх переступить, але не обійде.

— На етапах Кубка світу та інших міжнародних змаганнях змагаються одні й ті самі люди. Наскільки тісно санниці спілкуються між собою?
— Я в цьому сенсі стримана. Вітаюся з усіма спортсменками, вони цікавляться моїм результатом. Я ніколи в них нічого не запитую, навіть не захотіла вчити німецьке «доброго ранку». Говорити німецькою чи англійською не можу, але розумію все.

— Лілія Лудан для вас подруга чи конкурентка?
— Ми суперниці, адже це індивідуальний вид спорту. Я Лілю поважаю, як і суперниць–німкень. Якщо в мене щось не виходить, я одразу біжу до Лілії: «Луданша, розкажи!». Ми з нею нічого не приховуємо одна від одної, зрештою, як і від іноземок. Якщо росіянка підійде й запитає, як проходимо той чи інший віраж, ми з Лілею завжди чесно розкажемо. Але хоч би як детально я розповідала суперниці про свої навички, доки вона сама це не відчує, у неї нічого не вийде.

«Я можу подзвонити подрузі й запитати: «У тебе є борщ? Тоді ми зараз прийдемо»
— Чим займаєтеся за кордоном після тренувань і змагань?
— Спортивні зали, сауни, «водні світи»... Для розрядки ходжу по магазинах — просто щоб не сидіти в готелі. Якщо є нагода, «зависаю» в інтернеті. Погоджуюся й на екскурсії. От у Турині були в костьолі, де зберігається плащаниця Ісуса Христа.

— Мабуть, на відстані часто спілкуєтеся з малим сином по телефону?
— Так, це святе. Раз на два дні я Микиті телефоную, обмінюємося «СМСками». Коли повертаюся додому, в квартиру з порожніми руками не заходжу. Обов’язково маю подарунки на замовлення: раніше були машинки, тепер — літаки. Хоча частіше домовляємося по–іншому: аби я нічого не тягла у валізах, коли вертаюся, ми йдемо у «Дитячий світ» і купуємо іграшки там.

— Ви виховуєте сина сама. Хто доглядає Микиту, коли ви виїжджаєте на тренування й змагання за кордон на кілька місяців?
— Мої батьки вже давно померли, тож наймаю нянь. Останнього разу попросила подругу Аню Горбенко. Два місяці вони жили разом, класно порозумілися. Думаю, що вона не відмовить, якщо я ще раз попрошу її допомогти.

— На кухні любите господарювати?
— Ненавиджу, та заради сина — доводиться. Готувати вмію все, хоча й без особливого бажання. Щоб зварити справжній борщ, потрібна велика каструля, ми потім цілий місяць їмо, адже нас лише двоє. Запекти курку — вона тиждень лежатиме в холодильнику. Ми ліниві, тож любимо в гості ходити й їсти там. Я можу подзвонити подрузі й запитати: «У тебе є борщ? Тоді ми зараз прийдемо».

— Микита теж буде спортсменом?
— Як сам вирішить. Проте хочу, щоб він вчився, був розумним. Поєднувати спорт і навчання — нереально. Замість чемпіона хай буде професором.

— Так, я буду спортсменом, — приєднується до розмови малий Микита. — Хоча бігати не люблю, стрибати теж... Ще придумаю, чим саме займатимусь.

— Наталю, як вважаєте, ви хороша мама?
— Ні, мені здається, я його дуже балую. Коли повертаюся зі свого спортивного турне, ми лягаємо спати о другій ночі — гуляємо, граємося з собакою, що хочемо, те й творимо. Влітку можемо прокинутися серед ночі й піти на прогулянку навколо будинку, бо вдома жарко.
Коли Нікі був маленьким, я залишила спорт, і п’ять років ми гралися в пісочниці. Після Олімпіади–2002 я вийшла заміж і швиденько «зайшла назад». Та зате в мене був Нікі.

«Тренер підійшов у вдалий момент»
— А що вплинуло на ваше рішення повернутися на санну трасу?
— Якось тренер сказав: «Давай спробуємо» — і я погодилася. Наставнику пощастило, що він підійшов, коли в мене був гарний настрій.

— Ваші спортивні плани й мрії пов’язані з наступними Олімпійськими іграми у Ванкувері?
— Так далеко в майбутнє я не зазираю. З приводу Олімпіади взагалі нічого не кажу й не думаю — давайте про це поговоримо через два роки.

— Уже замислювалися, чим будете займатися після спортивної кар’єри?
— О, та цим я найменше переймаюся. Коли після народження сина залишила спорт, я працювала в дитячій поліклініці інструктором лікувальної фізкультури. Пішов Микита в садок — і я туди влаштувалася. Готувалися до школи — я почала працювати в школі, аби розвідати й не здавати дитину абикуди. Я з ним і в армію піду. Запросто!
А тренером працювати не буду. Дуже моторошно дивитися на санний спорт збоку. Їхати простіше.

— Які враження залишає «робота» в спорті?
— Життя в спорті легше, ніж мирське. Ми не бачимо пліток, скандалів... На тренуваннях можна ледве й не побитися, а вийти зі спортзалу друзями, навіть на пам’ятаючи про сварку. У спорті більше щирості. Щось не подобається — просто в очі про це кажемо. Усі це сприймають і розуміють нормально. З Лудан постійно живемо в одній кімнаті, у день старту можемо навіть не привітатися, але ніколи не тримаємо за це образи одна на одну.

Наталія Якушенко
Майстер міжнародного класу із санного спорту.
Народилася 2 березня 1972 року в Києві.
Виступає за Тернопіль.
На чемпіонаті світу 2008 р. посіла четверте місце, у 2005 р. — п’яте. Багаторазова призерка етапів Кубків світу. У сезоні 2007/08 посіла в загальному заліку Кубка світу шосте місце.
Закінчила Київський інститут фізичної культури і спорту.
Перший тренер — Микола Папіровий. Нинішні тренери — Валентин Папіровий, Ігор Воропаєв.
Розлучена. Виховує сина Микиту (8 років).

Ірина ГОЛІНЬКО

Україна Молода