ФЕДОРІВ: «Ми всі робимо одну справу»

20-річний захисник київського «Динамо» Віталій Федорів у синьо-жовтій формі дебютував 6 лютого, у товариському матчі проти збірної Кіпру. Вийшов на поле за 15 хвилин до завершення того «нічийного» матчу. А кілька днів перед тим Віталій пережив ще одну приємність – у складі київського клубу здобув Кубок Першого каналу.

- Віталію, ти ще не закріпився в основі київського «Динамо», а вже «спробував пороху» збірної. Що відчував, коли одягнув футболку з українським гербом?
- Мене переповнювали особливі емоції. Подумати тільки – у 20 років зіграти за національну команду! Було надзвичайно приємно. Звичайно, переживав – щоб не підвести товаришів і тренера.

- Які напутні слова говорив тобі наставник збірної Олексій Михайличенко перед виходом на поле?
- Пам’ятаю лише, як на лаві запасних почув команду: «Переодягайся!». Що тренер казав далі, сьогодні уже не пригадую, бо відразу зосередився на грі.

- Чи складно почуватися у компанії таких зірок, як Тимощук, Шовковський, Назаренко, Воробей, Гусєв?
- На перших порах тяжко було збагнути, що став партнером футболістів, яких раніше бачив тільки по телевізору. Але за якусь мить освоївся…

- Чи не спостерігається у команді зверхності ветеранів стосовно молодих?
- На полі ми всі рівні. Рівність ця проявляється у звичайному спілкуванні. Скажімо, до Реброва звертаюся: «Серьожа», до Федорова – «Федя»…

- Не відчуваєш прохолодного ставлення до себе з боку Несмачного? Ти його конкурент…
- Про що мова? У нас з Андрієм нормальні стосунки. Сьогодні він грає, завтра – я. Які проблеми? Ми всі робимо одну справу. Всі повинні думати лише над тим, щоб успішно виступила команда.

- Чи бачить тебе в основі «Динамо» Юрій Сьомін? Чим відрізняється його манера спілкування, установок від методів Дем’яненка, Лужного, Сабо?
- З Юрієм Павловичем один на один ще не спілкувався. Під час тренувальних зборів він давав мені можливість грати, тож у мене була нагода проявити себе. А коментувати його тренерський стиль не буду – мені подобається працювати з усіма тренерами.

- У побуті ти скромна людина. А коли на полі йде з’ясування стосунків між командами – як-от сутичка під час Кубку Першого каналу в Ізраїлі, - ти «за компанію» підключаєшся?
- Ми – команда, маємо горою стояти один за одного, і цим усе сказано. Перемоги хочемо і ми, і суперник. На полі не може бути ніякого компромісу. Буває, що у когось здають нерви. Але після матчу тиснемо один одному руки – тоді всі футболісти знову друзі.

- З ким товаришуєш? Які маєш інтереси поза футболом?
- Раніше жив в одній кімнаті з Марісом Верпаковскісом, зараз – із Євгеном Хачеріді, він прийшов до нас із луцької «Волині». Товаришую з усіма динамівцями, найчастіше спілкуюся з молодими – Алієвим, Мандзюком, Допілкою. Після виснажливих ігор іноді хочеться просто полежати, подивитися телевізор, зайти в Інтернет. Якщо випадає вихідний, буває, що їдемо з хлопцями покататися на картингу.

- Клички сказали, що ніколи не вийдуть на бій один проти одного. А в тебе є бажання зіграти проти свого брата Володимира, захисника львівських «Карпат»?
- Мені вже доводилося грати проти нього…

- Уявімо, що йде вирішальна гра за звання чемпіона і тренери дають установку грати жорстко на своєму фланзі, де твоїм візаві буде брат. Ти виконуватимеш цю вказівку?
- Так.

- Якщо зустрічається твоя команда і братова – за яку з них більше вболіває мама?
- Кого підтримувала б зараз – не знаю. Але коли ми з Володею перший раз зустрічалися на полі у Львові, вона переживала за «Карпати».

- Це правда, що твого наймолодшого брата, 12-річного Ростика, який буквально марить футболом, уже «підписали» чи то «Шахтар», чи то «Динамо»?
- Я про це не знаю. Щоб стати добрим футболістом, Ростику треба багато працювати. Все в його руках.

Іван ФАРІОН

Високий Замок