Ліндсі ВОНН: «Випробування зробили мене сильнішою»

Емоційне й відверте інтерв’ю Ліндсі Вонн після завершення швидкісного спуску на Олімпійських Іграх.

 

— Як би ви оцінили те, що трапилося з Вами за останні 8 років після попереднього олімпійського подіуму – «золотого», у Ванкувері-2010?

— Останні 8 років були постійним рухом то вгору, то вниз. Чимало було спусків додолу, особливо починаючи від 2013-го аж дотепер.  Але усе це зробило мене тією, ким я є – сильнішою особистістю. Випробування  вчать вас цінувати  кожну можливість, яку ви маєте. Я дуже вдячна за те, що можу змагатися на Олімпіаді і бути на подіумі після мого, ймовірно, останнього швидкісного спуску на Олімпіаді. Це дуже складно – зійти на олімпійський подіум. І я, справді, пишаюся тим, що маю ще одну медаль Олімпійських Ігор і стою на подіумі з наступним поколінням цього спорту. Так, я хотіла би  продовжувати і я би бажала, щоби це була не остання Олімпіада для мене, але вона таки остання. Я намагаюся не акцентуватися на цьому і перевести емоції на позитивні моменти і насолоджуватися спуском. 

 

— Як Вам їхалося сьогодні?

— Під час рейсу я мала відчуття, що їду дуже добре. Я подивилася відео після спуску і побачила, що фактично ідеально витримала лінію спуску. Можу навіть сказати, що  зробила це класно. Можливо,  я намагалася виконати  все аж надто чисто, занадто точно слідуючи траєкторії. Можливо, варто було дати лижам їхати трохи швидше. Але я не припустилася жодної помилки, не робила крутих віражів, не нервувалася, я тримала лінію. І це власне все, що я можу зробити.  Я задоволена з того, як пройшла трасу. 

 

— Ваш сумний повітряний поцілунок після фінішу був адресований Вашому дідусеві?

— Звичайно. Я хотіла виграти сьогодні для нього. Я не змогла цього зробити, але я виграла «бронзу» і, думаю, він би дуже пишався мною. Це причина того, чому  я плачу цілими днями і хочу,  щоби він був тут і бачив мене і, вважаю, що він все ще зі мною. Вся моя сім’я також тут зі мною. Ми всі дуже емоційні. Я ціную те, що можу відкласти всі емоції на бік і їхати так, як я можу, тому що  дуже непросто розділити почуття, відкинути всі емоції і контролювати себе. І, власне, я не дозволила емоціям взяти гору і зробили все, на що здатна сьогодні для цього рейсу. І я пишаюся цим. 

 

— Наскільки це сильно те, що трапилося з Вами у житті впливає на вас сьогодні?  Чи вдається Вам не думати про сумні події хоча би на якийсь час? 

— Я ніколи не заявляю, що можу щось зробити. Я ніколи не думала зав’язувати зі спортом через травми, але наслідки спорту  даються взнаки. Думаю, що травми зробили мене значно сильнішою, ніж я була до них. Якщо ти не знаєш болю, ти їдеш собі у задоволення, виграєш і не дякуєш багатьом речам. Я побувала на стількох медичних оглядах і  знаю так багато лікарів, що це аж смішно. Якщо будете потребувати медичної допомоги, скажіть і я пораджу вам кого завгодно! І це те, що змушує вас по-іншому подивитися  на життя і бути вдячним за такий момент, як цей. Тому що я пережила часи,  коли мені було боляче. я добре пам’ятаю,  які проблеми були з правою руко. Це – сильні моменти, які змінюють тебе. Я би хотіла мати менше болю в житті, але, з іншого боку,  я не можу цього змінити.

 

— Ця медаль значить більше для вас, ніж золота, здобута  вісім років тому?

— Думаю,  що це зовсім інший момент моєї кар’єри. У Ванкувері я здобула «золото» за зовсім інших обставин у моєму спортивному житті. Не має сенсу говорити,  що ця медаль значить більше чи менше, ніж та. Це просто інший досвід. Тоді я була на вершині світу, а потім багато що пережила.  Але я почуваю себе на вершині світу і зараз,  тому що із задоволенням роблю те, що люблю робити. Я просто осягнула інше розуміння й  сприйняття життя. Тоді я була значно молодша,  а тепер мені 33! За мірками гірських лиж -  я уже за пагорбом! (сміється). Але цей досвід дуже важливий, бо я маю відчутно інший погляд на усе, що  зробила за вісім років. І це робить мене на мій погляд кращою особистістю.

 

Олександр ГЛИВИНСЬКИЙ з Пйончанга