ВОРОНІН: «Я знаю, що всі ми слов'яни»

Цього сезону львівська «Політехніка-Галичина» стала головною сенсацією української баскетбольної Суперліги. Команда, для якої впродовж тривалого часу звичним було місце в підвалах турнірної таблиці, нині на провідних ролях вітчизняного баскетболу.
 
Відродження «політехів» пов'язане з появою потужного спонсора та копіткою роботою наставника - Валентина Вороніна. Не витрачаючи значних коштів на придбання гравців, Валентин Петрович упродовж року зумів розкрити потенціал у баскетболістів, яких не зуміли гідно оцінити в інших командах і, таким чином, створив потужний колектив. 26 

- Валентине Петровичу, як ви прийшли в баскетбол і чому вибрали саме цей вид спорту?
- Узагалі в дитинстві займався не баскетболом, а хокеєм. Проте був високий на зріст і, попри те, що не займався в дитячо-юнацьких секціях, учнем виступав за різноманітні збірні своєї школи, потрапляв у шкільну збірну Росії. Саме завдяки своїм антропометричним даним, вступивши до інституту фізкультури, я відразу потрапив до команди майстрів. Згодом баскетбол став сенсом усього мого життя.

- Виступаючи на паркеті як гравець, які досягнення найбільше запам'ятали?
- Якщо брати суто спортивні результати, то у складі залізничників збірної СРСР став чемпіоном світу й одного разу посів друге місце. Вважаю це серйозним фактом у своєму житті. Також тричі брав участь у Спартакіаді народів СРСР, виступаючи за три різні республіки. 1971 року за Молдавію, 1979-го за Білорусь, 1983-го за Росію. Команди були різними, оскільки виступав за різні армійські команди, що належали до республік, де базувалися. До речі, тренером молдавської команди був львівський спеціаліст Михайло Резніков. Періоди кар'єри гравця згадую з приємністю, оскільки в радянські часи все ж таки Спартакіади були вагомими змаганнями, до них ретельно готувалися. Щодо матчів внутрішньої першості, то був гравцем столичного ЦСКА з 1968-го по 1970 роки. Хоча слід визнати, що я радше формально перебував у складі. Оскільки, хоч і зіграв декілька матчів, здебільшого «сидів», а не виступав. У той час армійський клуб був фактично збірною СРСР. Щоб заграти в команді, необхідно було довго чекати - поки в основі звільниться місце, піде хтось із ветеранів. Чекати не захотів, тож вирішив перебратися в Східну групу військ Німеччині.
Доволі пізно завершив ігрову діяльність - мені було вже 40 років. Це пов'язано, знову ж таки, з моїми антропометричними даними. Я не схильний до повноти, міг бігати, стрибати, хоча, напевно, слід було вже ходити.

- Чому вирішили стати баскетбольним тренером?
- Коли моя ігрова кар'єра завершувалася, почав розмірковувати про майбутнє. Але в мене ніколи не виникало бажання займатися чимось іншим, аніж баскетбол. Завжди хотів бути тренером і в підсумку ним став. Свідомо розпочав свою роботу з азів, із дитячо-юнацької школи. Досі вважаю це абсолютно правильним рішенням. Згодом мої вихованці виграли нагороди чемпіонату СРСР, стали в складі молодіжної збірної Білорусі чемпіоном Європи.

- Ви оригінальна людина хоча б тим фактом, що є росіянином із білоруським паспортом, який постійно проживає в Україні. Чи відчуваєте дискомфорт від цього?
- Звісно, ні. Я все одно знаю, що всі ми слов'яни. Не зважаючи на якісь політичні, економічні кордони. Мені комфортно і в Україні, і в Росії, і в Білорусі, всюди працював і жодних проблем ніколи не було. Специфіка тренерської роботи полягає в тому, що претензій немає, якщо є результат, а якщо з результатом проблеми, то це, звісно, не дуже добре. Всюди підхід до справи та людський фактор, в принципі, однакові. Гадаю, що в більшості людей таке саме розуміння цього питання, попри те, що це окремі держави.  

- Ви за свою тренерську кар'єру попрацювали в багатьох різних клубах. Простежується цікавий факт: і нині про вас відгукуються лише позитивно, немає нарікань ні на професійні якості, ні на людські. Чим ви можете пояснити таке доволі рідкісне в сучасному спорті явище?
- Усе дуже просто. В мене є робота, є улюблений вид спорту. Намагаюся уникати всього негативного. Скажу відверто, я ніколи не втручаюсь у фінансові справи, займаюся суто своєю працею. Якщо виникають якісь проблеми, то я їх вирішую легко. Роботу свою все одно виконую на одному рівні, інше питання: виходить щось чи ні. Усі ми ходимо під Богом. Не завжди все мусить удаватися, мають бути якісь невдачі. Однак в інші моменти, які напряму не пов'язані з роботою, намагаюся поводитися пристойно.

- На баскетбольному майданчику ви професіонал. У чому ще можете назвати себе професіоналом?
- Гадаю, це моя поведінка та життєва лінія. Вона, скажімо так, - правильна. Звісно, так було не завжди. В молодості було достатньо неприємного. Проте нині моє ставлення до життя навіть занадто правильне. Ближче до старості в усіх так буває. Хоча я не вважаю себе старим. Може, це пов'язано з тим, що доволі пізно розпочав тренерський шлях. Наприклад, Селіхов, екс-наставник збірної України, почав працювати в 27 років, і сорокарічний стаж дається взнаки. Можливо, людині в певні моменти починає щось набридати. Я розпочав у 40 років, із самих азів, і робота з дітьми змушує впорядковувати власне життя. Гадаю, це впливає на внутрішній світ.

- А чим займаєтеся у вільний від баскетболу час?
- Скажу відверто, вільного часу дуже мало. І навіть під час відпочинку переглядаю літературу, пов'язану з баскетболом. Мені, не зважаючи на мій вік, усе ще цікаві якісь баскетбольні новинки. Переглядаю відеоінформацію, ніколи не соромлюся читати підручники з психології спорту. Окрім баскетболу, полюбляю займатися автомобілем. На більш серйозні захоплення не вистачає часу. Баскетбол забирає весь час. Адже навіть баскетбол в Україні помітно змінився, від гравців вимагають усе більше віддачі, так само і від їхніх тренерів. Нинішній рівень усе більше наближається до еталону. Не секрет, що нині в професійному баскетболі платять непогані гроші, і їх слід належно відпрацьовувати.

- Ви казали про себе, що є авантюрною людиною. На вашу думку, прихід минулого року в «Політехніку-Галичину», тоді відвертого аутсайдера чемпіонату, було авантюрою чи чимось іншим?
- Тут усе прозаїчно. На той час, приблизно півроку, був поза межами великого баскетболу. Тоді не відчував, що втомився від цієї гри. З'явилася пропозиція зі Львова, і я не розмірковував над тим фактом, що команда перебуває внизу турнірної таблиці, хотілося просто працювати.

- Вам подобається Львів? Адже працювали в Одесі, а саме це місто і Львів часто намагаються порівнювати за культурними чи іншими потенціалами.
- Львів і Одеса, на мій погляд, це найкращі міста в Україні. Плюси Одеси пов'язані з літнім періодом, плюси Львова - це більш зимове місто і тут буває дуже добре взимку. Стосовно роботи, то мені більше подобається працювати у Львові. Бачу значно більшу зацікавленість у баскетболі керівних структур команди. Тут люди хочуть щось зробити, оскільки взялися за цю справу. Дуже хочеться, щоб і я в підсумку виявився тим каталізатором, який підніме у Львові баскетбол на більш вагомий рівень. І не тому, що я такий великий тренер, просто так усе збіглося в часі, мені приємно брати в цьому безпосередню участь.

- Якщо вже заговорили про команду, то можна сказати, що на 99% вона виконала основне завдання - потрапити у плей-оф, залишилися лише формальності. Нинішнє третє місце «Політехники» відповідає його рівню?
- Важко на це відповісти. Я й раніше казав, що два клуби в Україні насправді вкомплектовані повністю, а решта, сім-вісім клубів, приблизно однакові за рівнем. Проте гадаю, що моя команда з цих семи-восьми має перебувати десь на горі. По-перше, за ігровим рівнем виконавців, у нас багато досвідчених виконавців, по-друге, за ігровим інтелектом. Не знаю, як буде далі, не можу зазирати в майбутнє, проте наразі це місце цілком відповідає дійсності. І нам до снаги за нього боротися.

- У разі успішного виступу львів'яни можуть потрапити в єврокубки. Та команда, яка нині у вашому розпорядженні, може виступити гідно на євроарені?
- Звичайно. Якщо брати до уваги нинішній момент і нинішню ситуацію. Команда майже повністю збалансована. Так, імовірно, ще потрібні якісь підсилення. Але дуже хотів би, щоб кістяк колективу, який складається з семи-восьми осіб, залишився. Не зважаючи на те, що багато хто говорить, мовляв, у нас вікові виконавці. Проте нині не грають за паспортом. І в НБА траплялися випадки, коли гравці грали і в 43 роки. А там просто так зарплати не платять. Головне - професіонально ставитися до справи. 

Валентин Воронін народився 26.01.1947 року в Ставропольському краї (Росія) в родині військовослужбовців. Незабаром родина переїхала в Підмосков'я, де він закінчив школу. З 1965 року - студент Московського інституту фізкультури, з 1968-го - служба в Радянській Армії (ЦСКА). Пізніше почав виступати за клуб першої ліги - підмосковний «Спартак». 1973 рік - «Алмаз» (Москва), 1973-1975 рр. - «Локомотив» (Мінеральні Води), 1976-1980 рр. - «Сож» (Гомель, Білорусь).
З 1986 року розпочав тренерську діяльність. 1994-го два його вихованці у складі чоловічої збірної Білорусі (вік гравців - до 22-х років) виграли молодіжний чемпіонат Європи.
1994-1998 рр. - «БІПА-Мода» (Одеса, Україна), 1999-2001 рр. «Автодор» (Саратов, Росія), 2001-2004 рр. - МБК «Одеса», 2004-2005 рр. - ВозШО, 2005- 2006 рр. - «Сож» (Гомель), із 2007 року - головний тренер львівської «Політехніки-Галичини».
Чемпіон України як головний тренер МБК «Одеса». Срібний і тричі бронзовий призер першості Росії як тренер саратовського «Автодору». Майстер спорту СРСР. Заслужений тренер Білорусі.

Львівська Газета

ПРОСПОРТ