Марко ДЕВИЧ: «Після Рубіна та Ростова я психологічно надламався»

34-річний український форвард Марко Девич розповів про свої виступи за «Вадуц» з Ліхтенштейну, що виступає у швейцарському чемпіонаті.

– Як у вас йдуть справи у Вадуці? Чи задоволені ви теперішнім етапом кар'єри?
– Можна сказати, 50 на 50. Після Рубіна і Ростова, де я лише іноді виходив на поле, граючи по 15-20 хвилин, мені насамперед хотілося мати регулярну ігрову практику. У Вадуці я значно більше часу проводжу на полі – це по-перше. По-друге, для життя і сім'ї тут чудові умови.

Але от розпочали ми чемпіонат не дуже добре. Перед Вадуцом стояла мета – вихід у швейцарську Суперлігу. Непогано граємо, проте програли занадто багато матчів. Зараз Вадуц – дуже далекий від першого місця (команда Девіча посідає 5-те місце, поступаючись лідеру Ксамаксу 17-ма очками). Загалом – я задоволений, бо граю і насолоджуюся футболом. Сім’я – поруч. Тож у голові – все нормально (Усміхається).

– Думки про закінчення кар’єри відійшли на другий план?
– Молодець! Ти пригадав нашу попередню розмову. Згідний із тобою – після спроб заграти у Рубіні, а потім у Ростові, я психологічно надламався. Але влітку приїхав у Белград, провів час із сім'єю, оговтався і зрозумів: ще не настав той момент, коли потрібно закінчувати. Фізично почувався у повному порядку. Ніяких травм чи пошкоджень, які б спонукали зав'язати з футболом. Словом, я вирішив, що так просто не здамся.

Почав шукати такі варіанти, щоб мати постійну ігрову практику. Пріоритетом при переході у Вадуц стало те, що на мене великі надії покладав головний тренер команди. Гроші не відігравали жодної ролі. Упродовж кар’єри я достатньо пограв і достатньо заробив. У фінансовому плані не відчував жодних проблем, хотів просто пограти. Зараз дуже радий, що прийняв таке рішення і досі перебуваю на футбольному полі.

– Чим швейцарський футбол відрізняється від українського та російського? Відчули принципові відмінності?
– Тут немає великої різниці між першою та останньою, десятою командою чемпіонату. Лідер може спокійно поступитися аутсайдеру. Дуже непередбачувана першість, у якій тренери довіряють молодим гравцям. Так, я виступаю в неелітному дивізіоні. Але рівень виконавців тут вищий, ніж там, де я грав раніше, якщо не враховувати Шахтар, Металіст чи Рубін. Потрібно бути добре готовим фізично – молоді футболісти швидко бігають, дисципліна на хорошому рівні. Мало індивідуальних дій – колективна гра.

– Розкажіть про боса вашого клубу. Жінки, які обіймають цю високу посаду, трапляються не так вже й часто.
– Ми дуже рідко бачимо свого президента. Складається враження, що наш бос – президент якоїсь компанії. Не порівняти із Ярославським чи Ахметовим, які приходили на кожне тренування.

Там, де я грав раніше, футболісти перебували у статусі святих. Тут все простіше. Футбольний клуб – наче компанія. В усіх – одинакові права, невеличкі зарплати. Футболісти нічим не відрізняються від представників інших професій – барменів чи прибиральниць. В інших країнах такого немає: якщо ти футболіст, на тебе дивляться з повагою, типу, «о-о-о, футболіст».