«Дзюдо — не просто спорт, а стиль життя»

На недавньому чемпіонаті світу в Ріо–де–Жанейро наша збірна не завоювала жодної медалі й отримала лише одну ліцензію на Олімпійські ігри–2008. На виступі національної команди позначилося багато факторів, у тому числі й багатогодинний переліт із двома пересадками. Але спортсмени навіть не намагаються виправдовуватися. Адже ці змагання були не останніми перед Олімпіадою, і тренерський штаб збірної на чолі з Сергієм Дубровою розраховує здобути ще не одну путівку до Пекіна.

«Уся боротьба за ліцензії ще попереду»
— На світовому форумі єдину путівку на Олімпіаду виборола Марина Прищепа, яка посіла п’яте місце, увійшовши до п’ятірки кращих у своїй ваговій категорії на другому чемпіонаті поспіль. Шкода, що розраховувати на більше Марині не дозволила травма. Чоловіки виступили менш вдало: найкраща позиція, сьома — у Віталія Бубона. У порівнянні з 2005 роком, коли наші представники сильної статі здобули на «світі» три медалі, це крок назад. Адже ми розраховували на одну–дві медалі в Бразилії й дві–три олімпійські ліцензії.

— Чи можете назвати причини невдачі?
— Не хотілося б говорити про суддів, які не виявляли до нас особливої схильності. Але так сталося, що в п’яти сутичках ми програли через зауваження, які в підсумку вибивали наших спортсменів із боротьби. Той самий Бубон поступився чемпіонові Європи з Угорщини у боротьбі за вихід у півфінал лише в додатковий час. І це при тому, що Віталій домінував упродовж усієї сутички.
Зазначу також, що від місця проживання до зали, де відбувалися змагання, нам доводилося їхати більше години. Та й 17–годинний переліт дався взнаки. Але трагедію з поїздки до Бразилії ми робити не збираємося — вся боротьба за олімпійські ліцензії ще попереду.

— Невже судді настільки несправедливо ставилися до української збірної?
— Давайте будемо виходити з того, що суддя завжди правий. Тому спортсмен має боротися за свою перемогу, попри все. На жаль, помилки у суддів іноді трапляються, але треба психологічно стійко їх приймати.

— Можливо, наші борці не встигли акліматизуватися в Бразилії?
— Ми зробили все так, як було заплановано заздалегідь. Змагання для нас починалися на третій день після прибуття — так було влаштовано, щоб ніхто не встиг відчути на собі зміну часового поясу та клімату й одночасно мав час відпочити від перельоту.
Ми розглядали можливість відправитися до Ріо за два тижні до турніру, але схилилися до першого варіанту. До речі, так вчинила переважна більшість інших збірних. Крім того, після чемпіонату світу в Бразилії починаються інші змагання в Європі, графік дуже щільний, і в нас просто не було б часу вдруге за місяць звикати до нового клімату й часового поясу.

— Скільки путівок на Ігри–2008 ви плануєте тепер здобути?
— Щонайменше шість ліцензій повинні завоювати чоловіки і від двох до чотирьох — отримати жінки. Остаточну кількість ліцензій ми оголосимо 20 квітня, після завершення чемпіонату Європи.

«Дзюдо у Бразилії конкурує з футболом»
— Дефіциту борців у збірній не спостерігається?
— Наразі існують проблеми хіба що з ваговою категорією до 66 кг у чоловіків. Тому зараз ми даємо можливість виступати на змаганнях молодим дзюдоїстам, що, сподіваємося, найближчим часом має принести свій результат. У ваговій категорії до 73 кг у нас є лише Геннадій Білодід; він явний лідер, і поки що ніхто не дотягує до його рівня.

— Можливо, бракує добре підготовлених тренерів?
— Ні, тут усе гаразд. Нині з дзюдоїстами по всій Україні працюють достатньо кваліфіковані спеціалісти. Хоча, на жаль, дуже мало спортсменів, завершуючи кар’єру, залишаються на тренерську роботу. Адже людина повинна мати і моральні, і матеріальні стимули. Натомість багато хто йде в бізнес, у різні охоронні й силові структури. І якщо ця ситуація потроху виправляється, то нагальною залишається проблема малої кількості залів. Бракує не тільки майданчиків, а й спеціального обладнання. Утім у міру можливостей ми намагаємося з цим боротися.

— Українські фахівці з дзюдо працюють за кордоном?
— Я знаю лише кількох людей старшого покоління, які виїхали за рубіж на постійне місце проживання і працюють там. Зазвичай у країнах, де дзюдо розвивається на належному рівні, вистачає своїх кадрів. А там, де є великі фінансові можливості, намагаються запрошувати японських, російських або корейських фахівців. Щодо переваг росіян, то це пов’язано з тим, що в часи СРСР вони домінували у збірній Союзу, а з України, траплялося, жоден борець не потрапляв до національної команди.

— Пане Сергію, як на вашу думку, наскільки дзюдо взагалі популярне зараз в Україні, серед молоді? Чи є у збірної повноцінний резерв?
— У таких містах, як Київ, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк, зали не порожніють. За офіційними даними, в ДЮСШ займаються цим видом боротьби 35 тисяч дітей. Начебто й пристойна кількість, але значно поступається показникам лідерів нашого виду спорту — Бразилії й Японії. Наприклад, у південноамериканців це близько двох мільйонів осіб, тобто за масовістю дзюдо там може позмагатися чи й не з футболом.

«Довго запрошувати до збірної не доводиться»
— Чи робите ви якісь висновки, як ця японська боротьба впливає на формування особистості, поведінку людини?
— У будь–якому виді спорту людина стає більш дисциплінованою, а у випадку з єдиноборствами — ще й загартованою. Дзюдо — достатньо складний у технічному виконанні вид, тому розвиває людину комплексно. Я б навіть сказав, що дзюдо — це не просто спорт, а стиль життя.

— Із якого віку дітям варто починати займатися дзюдо?
— Краще з шести років. Крім власне боротьби, наші тренери допомагають дітлахам розвиватися фізично, наприклад, займаються з ними більше акробатикою та гімнастикою.

— А яку мету ставлять перед собою ті, хто до вас приходить?
— У кожного свій шлях. Хтось хоче просто займатися для загального оздоровлення. Батьки приводять малих дітей, аби вони не тинялися по вулиці без діла. А далі вже як у кого складеться. Юні спортсмени потроху підвищують свій рівень на змаганнях і можуть дорости до великих успіхів на міжнародному рівні. Ті, хто виступає за збірну України, пишаються своїм походженням і ніколи не відмовляються виступати під синьо–жовтим прапором. А молоді беруть із них приклад.

— А у вас особисто хто був прикладом для наслідування?
— Коли я починав займатися дзюдо, мене дуже вражала боротьба, яку демонстрував грузин Шота Габареллі. Також взірцем для мене завжди був перший тренер — чотириразовий чемпіон Європи Сергій Мельниченко.

В’ячеслав ЛАШУК

Україна Молода