ЦЕРБЕ: «Рік стояла на біржі праці»

Цього було б досить, щоб спочивати на лаврах – будь-кому, але тільки не Валентині, яка понад усе на світі боїться бездіяльності. Пам’ятаючи про те, як важко з низів піднятися на вершину, Валентина Цербе допомагає молоді знайти у житті свою стежку.

- Зі спорту мені вдалось піти красиво – із «золотом» етапу Кубка світу 1998 року у Ханти-Мансійську, - згадує Валентина Цербе. – Але після того, як зачохлила гвинтівку, шукала себе у позаспортивному житті дуже довго. У бізнесі – намагалась торгувати овочами та іншими продуктами – у мене нічого не вийшло. Рік я стояла на біржі праці, поки не стала віце-президентом приватного футбольного клубу. У 2004 році мер Прилук (це в Чернігівській області) запросив мене на посаду начальника відділу молоді міськради, тоді ж, щоб бути кваліфікованим фахівцем, я вступила до Національної академії державного управління при Президентові України. З березня цього року я вже дипломований фахівець, магістр державного управління.
Моя мета – повернути молодих людей, які здобули освіту у столиці чи обласних центрах, до рідного міста.

- Понад усе на світі ви не любили футбол та військових. А потім почали працювати у футбольному клубі та вийшли заміж за військового…
- Навіть коли я була вже провідною біатлоністкою України, на зборах доводилось жити разом з дівчатами у чотиримісному номері без гарячої води і зручностей. А футболісти чернігівської «Десни» категорично відмовлялися поселятися у скромних номерах і вимагали від керівництва комфорту, а коли їм розповідали, в яких умовах живе Цербе, вони сміялися і казали, що це мої проблеми. Я тоді ненавиділа футболістів за їхню зарозумілість. Моє ставлення до футболу змінилось, коли я почала працювати віце-президентом футбольного клубу. Це наймасовіший вид спорту: для того, щоб діти почувалися щасливими, потрібно лише один м’яч.
Щодо військових, то у мене був негативний досвід спілкування з військовими та їхніми дітьми. Мій однокласник – син військового – був дуже розбещеним. Мені здавалось, що зухвалість – це типова риса військовослужбовців. До того ж я довгий час не знала, що зустрічаюсь з військовим. Вихований хлопець, про якого я, здавалось, знала все, одного разу заходить у військовій формі... З того часу моїм гаслом стало «ніколи не кажи ніколи».

- Ви пішли зі спорту у розквіті сил. Чому виникло таке бажання?
- Жити самим лише спортом десять років – саме стільки я виступала за українську збірну – видалось для мене аж занадто. Після Білої Олімпіади 1994 року місто подарувало мені квартиру, але туди потрапляла я вкрай рідко: весь час ми проводили на зборах та змаганнях. Протягом цих років моїм особистим життям були… проводи чоловіком Олексієм на вокзалах та в аеропортах. Відлітаючи з Києва до олімпійського Ліллехаммера, ми подивились з чоловіком одне на одного і домовились, що цей сезон буде останнім у моїй кар’єрі. Коли ж виграла «бронзу», я плакала на п’єдесталі пошани: сумувала за тим, що скоро біатлон для мене стане минулим...
Але після Олімпійських ігор зрозуміла, що дуже втомилась від спорту. У моїй колекції були нагороди Ігор, першостей світу, Європи та етапів Кубка світу – чого ще бажати? Олімпійського «золота»? Воно могло бути, адже з Олімпіадою ми трішки прорахувались. В естафеті, де ми «залізно» повинні були зійти на п’єдестал, - прогадали зі змазкою. Та й в інших гонках готувались до вищих результатів. Коли через місяць у Ханти-Мансійську на етапі Кубка світу ми завершили сезон блискучими результатами – я виграла гонку, Олена Зубрилова була третьою, а Олена Петрова – четвертою, то на подіумі кожна з нас думала, що саме такий виступ ми готували на Олімпіаду.

- Ви, здається, взагалі могли туди не потрапити...
- На Ігри я потрапила в останню секунду. Ми з тренером цілеспрямовано готувались до Олімпіади і не викладались на проміжних стартах. Аж за кілька місяців до Ігор я дізнаюсь, що за попередніми результатами не потрапила до олімпійської збірної. Мені поставили ультиматум: якщо на чемпіонаті України виграєш дві гонки – поїдеш до Ліллехаммера. І що ви думаєте? Виграла!

- Такій силі волі можна позаздрити...
- Витривалості та цілеспрямованості мене навчило сільське життя: я народилась у селі Поліському на Житомирщині. Наш шкільний вчитель фізкультури хотів зі свого сина, мого однокласника, зробити видатного спортсмена, тому організував спортивний клас. У нашій сільській школі були спортзал, стадіон, тир і все необхідне для занять спортом обладнання, окрім того, постійно плавали у басейні. Мені тоді здавалось, що у кожній школі так. Але коли не так давно поїздила школами Чернігівської області, побачила жахливу картину і оцінила фанатизм нашого сільського вчителя. На лижі я стала завдяки старшій сестрі. Світлана займалась лижним спортом і після тренувань приносила додому лижі. Я їх непомітно брала і втікала покататись.

- Чим для вас є слава?
- На післяолімпійській прес-конференції дворазова олімпійська чемпіонка канадка Маріам Бедар (я їй програла 1,2 секунди) на питання «Чого вам тепер найбільше хочеться?» відповіла: «Я не хочу нікого бачити. Хочу усамітнитись з моєю сім’єю, «загубитися» десь у горах…». Я її розумію. Вболівальники, спонсори, функціонери є твоїми прихильниками, коли перемагаєш. Але поразок вони не прощають… З іншого боку, перемоги – це квартира, машина, добробут. Я завжди кажу молоді – все у ваших руках. Можна досягти всього, якщо прикласти відповідні зусилля.
По телебаченню ми виглядаємо високими та міцними, але у житті мало хто з нас, біатлоністок, набагато вища за 1,60 м. Люди, коли впізнавали нас за обличчям, дивувались нашій мініатюрності... Тепер слава – це коли діти, які не бачили твого успіху, бажають сфотографуватися з тобою. Раніше я ніяковіла з цього приводу, навіть ніколи не виходила на вулицю в костюмі національної збірної – подобалось бути непомітною. Моя подруга весь час жартувала з цього приводу. «Валю, - казала вона, - тебе ж впізнають не за костюмом, а за обличчям».

Високий замок