Максим ФЕЩУК: «Говерла не собирается выплачивать долги»

Напередодні Нового року ми поспілкувались із відомим українським гравцем Максимом Фещуком — вже колишнім форвардом «Шахтаря». На початку зими в Максима закінчився контракт із карагандинським клубом. Під час спілкування з автором цих рядків Фещук розповів чимало цікавих подробиць щодо свого «відрядження» до Казахстану. Звичайно, що не залишились осторонь і нагальні теми, пов’язані з українським футболом…

Хто допоміг із пошуком нового клубу

— Максиме, ви недавно повернулися до України з Казахстану, де півроку виступали за тамтешній «Шахтар». Розкажіть, як виник варіант із продовженням кар’єри в Караганді?
— Ситуація склалась так, що я шукав нову команду й намагався знайти варіант із продовженням кар’єри, який би був для мене найоптимальнішим. Згодом Андрій Андрійович Чіх, який свого часу був помічником Олега Лужного в «Таврії», сказав мені, що є такий варіант із продовженням кар’єри. Уже потім контактував із агентом, аби дізнатися про всі деталі. Скажу чесно, був дуже здивований тим, що на той час «Шахтар» займав останнє місце в тій першості, бо ще якихось два роки тому карагандинці грали в єврокубках. Пригадую їхні матчі проти «Селтика». Вони були чемпіонами Казахстану, а тут вже на останньому місці…

Для мене це все було дуже цікаво, бо чув про великі традиції в Караганді. Саме тому, за два-три дні, вирішивши всі технічні питання щодо контракту та інших проблем, я вже вирушив до місця дислокації «Шахтаря».

— Що найбільше вразило, коли вперше приїхали до Казахстану?
— По-перше, це рівень життя. Для мене це була зовсім інша країна, інша культура. Скажу відверто: вразило те, наскільки гостинні люди там живуть. Вони чудово ставилися до мене, тому залишилися лише приємні спогади. Із іншого боку, склалося враження, що на тлі подій, які відбуваються в нашій державі, вони відстають років на десять. Вразило також те, що футбол там нерозвинений. Спробую пояснити: вони платять футболісту певні кошти, там можна заробити чималенькі гроші, та, водночас, тут не вкладають гроші у розвиток футболу. Маю на увазі дитячі школи, тренувальні поля. Для мене це було трохи дивно, бо футболісти туди їдуть, аби заробити гроші, а сам футбол розвивається дуже слабко. Водночас, рівень футболу (команд) із часом зростає за рахунок хороших гравців, які туди приїздять виступати. Це справді якісні футболісти. Тому можна говорити, що рівень казахстанських команд поступово зростає. Для прикладу: майже щозими, прибуваючи до Анталії на збори, у спарингу є казахстанські команди. Відчувається, що з кожним разом команди стають кваліфікованішими. Думаю, саме за рахунок хороших виконавців.

«Свої» в Казахстані

— Чи зразу знайшли спільну мову з усіма гравцями? Як склались ваші взаємини з головним тренером?
— Чесно кажучи, швидко влився в колектив. Колись я грав проти «Шахтаря», тому деяких гравців уже знав. Також гарні взаємини склались із головним тренером клубу, який, до слова, також українець — Ігор Захаряк. Пам’ятаєте, він свого часу працював у ФК «Суми». Колектив у нас був дуже дружний, особливо це стало помітно, коли команда опинилася у чемпіонаті на останньому місці. Ніхто не хотів «вилітати», а тому всі, як могли, підтримували один одного. Тому мій адаптаційний період минув швидко та безболісно. Єдиним мінусом було те, що, закінчивши сезон в Україні наприкінці травня й провів­ши місяць у відпустці, я не мав часу на розкачку в Казахстані, бо тут у цей час сезон був у розпалі. Довелося витратити два-три тижні, щоби набрати оптимальні кондиції. Щиро кажучи, не сподівався на цей варіант, тому відпочивав і готувався до майбутніх зборів в Україні. Була велика ймовірність того, що продовжу кар’єру в українському чемпіонаті.

— Чи під час вашого перебування в команді були якісь особливі традиції святкування перемог? Усі чудово пам’ятають про акцію із зарізаним бараном напередодні матчу із «Селтиком» у плей-оф Ліги чемпіонів кілька років тому…
— Так і знав, що ви мене про це запитаєте. За той час, поки був у команді, чогось подібного не було. Із іншого боку, там можна багато чого нового для себе відкрити й дізнатись.

— Якщо говорити про інфраструктуру казахстанських клубів, зокрема, бази, чи можна подібне порівняти з українськими клубами? Наприклад, «Динамо»?
— Ні, думаю, тут порівнювати однозначно не можна. Дивлячись, що саме порівнювати. Якщо говорити про базу «Кайрата», то там усе зроблено на дуже високому рівні. А якщо взяти чемпіона країни — «Астану», то вони матчі Ліги чемпіонів проводять на полі зі штучним покриттям. Вибачте, але це — смішно! Як столичний клуб, маючи чудовий стадіон, може грати на полі зі штучним покриттям? Узяти «Шахтар»: ми тренувалися на тому ж полі, на якому й грали свої матчі. Під кінець чемпіонату це вже була катастрофа. Наприкінці першості це вже було схоже на якийсь город. Іще один приклад: поїхали грати виїзний матч із «Таразом», який тренує інший український фахівець Євген Яровенко, так у них штучне поле, мабуть, іще першого покоління. На такому газоні, мабуть, лише ветеранам на пиво грати. Що ж стосується умов проживання, все є. Бази, де мешкають футболісти, все, як потрібно. Проте тут знову: дивлячись що і з чим порівнювати. Якщо взяти з українського чемпіонату команду «Говерла», то в неї нічого немає. Нічогісінько. Отож, повторюсь, пот­рібно ще зважати на те, що і з чим порівнювати.

Україна, Польща, Чехія або…

— Нині вже перебуваєте у статусі вільного агента, чи не так?
— Так.

— Оскільки зараз шукаєте варіанти з продовження кар’єри, які у вас нині пріоритети? Чи хочете надалі виступати саме в Україні?
— Чесно кажучи, хочеться знайти команду, котра би мала перспективне майбутнє. Клуб, у якого були би завдання, добротний колектив. Для мене не важливо, чи це буде команда із чемпіонату України чи якоїсь закордонної першості. Не буду лукавити: фінансова сторона також відіграє певну роль у цьому питанні.

— Наприклад, якщо надійде варіант із Польщі чи Чехії ви на нього погодитесь?
— У принципі, так. Якщо конт­ракт зацікавить, то погоджусь. Я в жодному разі не жалкую, що мені випала нагода поїхати пограти в Казахстан, мені там було дуже цікаво. Спостерігаючи за нинішнім чемпіонатом України, в одному матчі можна забити запорізькому «Металургу» вісім м’ячів і казати, що я — найкращий бомбардир чемпіонату! Але ж це не той «Металург», який ще був наприкінці минулого чемпіонату. Тому тут, природно, зникає інтерес до футболу. Має ж бути якийсь змагальний дух, а ось такі матчі жодним чином не прикрашають наш чемпіонат. І це до того, що в нас команди, де більше року не платять гроші, все одно допускають до чемпіонату. Сподіваюсь, усе це скоро закінчиться. Днями читав інтерв’ю Григорія Михайловича Суркіса. Він сказав абсолютно слушну річ: пот-

рібно, щоби чемпіонат одужував. Або нехай клуби виплачують борги й грають далі (кожній команді потрібно дати шанс вижити), або… Однак коли тій же «Говерлі» знову дають шанси, але закарпатці нічого не роблять, то просто смішно, що ця команда бере участь у прем’єр-лізі.

— До речі, про «Говерлу». Наскільки розумію, клуб перед вами має досі борги? Розкажіть, яка ситуація?
— Звичайно, борги так і залишились. Одверто кажучи, ніхто їх і не збирається погашати. Принаймні, я так відчуваю. Природно, що я би хотів ці кошти отримати, бо переконаний: я їх чесно відпрацював! Це просто «дурилово». Для чого очільникам клубу ця команда? Я не розумію, навіщо брати до команди футболістів, а потім із ними судитись? Для прикладу: вони, коли запрошують футболістів, пропонують їм певні умови праці, контракт. Однак потім дурять. Навіщо такі команди?

Та, попри все, щиро бажаю, аби футбол на Закарпатті продовжував жити, й не тільки там, а й у кожному регіоні України. Якщо «Говерла» хоче справді виправити ситуацію, то, думаю, їй цей шанс потрібно надати. Але до грудня вони так нічого й не зробили…