Николай ПАВЛОВ: «Я уже на пенсии!»

— Миколо Петровичу, скажіть, ви вже припинили трудові відносини з маріупольським клубом, чи все ще залишаєтеся на чолі «Іллічівця»?
— Я вже вільна людина, трудова книжка лежить у мене вдома. Окрім мене, з клубу звільнився й увесь тренерський штаб. Наразі перебуваю в Києві у відпустці, котра триватиме до 30 червня. За цей час хочу добре відпочити, побути із сім’єю та близькими. Ось так планую провести свою відпустку.

— Пане Миколо, щось не можу збагнути: ви кажете, що вже не працюєте в клубі, проте перебуваєте у відпустці. Отож як розуміти ваші слова?
— Справа в тім, що я вже на пенсії, й за півтора тижня мені стукне 61-й рік. Відтак я заслужений пенсіонер, отримую пенсію. Як буде далі — ніхто не знає.

— Чи були у вас якісь пропозиції, можливо, на вас вже виходив якийсь із клубів, запрошував на роботу?
— Ні, ніхто на мене з такою пропозицією не виходив, і сподіваюся, що найближчим часом мене ніхто чіпати не стане.

— Як оціните минулий сезон для «Іллічівця», бо він, напевне, був одним із найважчих у новітній історії маріупольського клубу?
— Чемпіонат для нашої команди можна розділити на три частини. Перша — це до сьомого туру, після якого «Іллічівець» через напружену обстановку в Маріуполі залишили кілька ключових виконавців. Ми, у свою чергу, не могли нікого дозаявити, тож догравали перше коло з тими футболістами, котрі залишилися в нашому розпорядженні. А взимку ми добре попрацювали, запросили молодих, талановитих гравців, отож після зимових зборів це вже була зовсім інша команда. Якщо не помиляюся, порівняно з першою частиною першості, основний склад нашого колективу оновився на 70 відсотків. І весною за набраними очками «Іллічівець» посів 11 сходинку. І якщо би ми домашні матчі проводили в Маріуполі, скоріше за все, могли б увійти за підсумками другої половини чемпіонату до вісімки найкращих. А так, звісно, всі поєдинки проводити на виїзді дуже складно, й, на відміну від конкурентів, кожен тиждень нам потрібно було кудись їхати. Хочу також сказати, що до найближчого стадіону — дніпро­петровського «Метеора» — нам інколи було добиратися значно довше, ніж командам, котрі їхали, так би мовити, до нас у гості.

— Миколо Петровичу, як гадаєте, хто з ваших молодих гравців за цей рік досяг найбільшого прогресу?
— Певна річ, один із найкращих наших футболістів — Гринь. Сергій чудово провів кінець першості, багато нам допоміг. Також відзначив би Мишньова, та якби не отримана ним травма на початку другого кола, гадаю, він би став відкриттям не лише «Іллічівця», а й усієї футбольної України. Також хотів би виокремити Вакуленка, який цьогоріч дебютував у прем’єр-лізі. Загалом, у нас багато було дебютантів — більше половини. Хлопці молодці, попри свої 16-17 років, вони виходили й не псували каші. А в матчах дублюючих складів узагалі були одними з найкращих. Мене цей факт дуже тішить, і я гадаю, що їхній прогрес не повинен зупинятися. Звісно, це залежить од багатьох факторів, у тому числі й від місця їхньої подальшої роботи.

— Під час однієї з післяматчевих прес-конференцій ви дуже жорстко пройшлися по новому керівництву «Іллічівця». Можете розповісти, чим же так насолили вам нові очільники?
— За час чемпіонату я їм стільки приділив уваги, скільки ці люди не заслуговують. Наразі я у відпустці, тож ворушити минуле не хочу. Ми розсталися красиво, спокійно, трудову книжку мені віддали, й, наскільки знаю, ніхто нічого поганого в мою сторону не сказав. Сподіваюсь, і не скажуть. Хоча в нас так буває, що сьогодні все добре, а за місяць починають лити різний бруд.

— Перед тим, як піти з команди, з президентом «Іллічівця» — Володимиром Бойком — спілкувалися?
— Цьогоріч я з Володимиром Семеновичем узагалі не спілкувався. Він не виходить на зв’язок, ніхто не знає де він, і як у нього справи. У всякому випадку в мене про нього жодної інформації немає. Усі спроби зв’язатися з ним по телефону успіхом не увінчалися. Спершу він перебував поза зоною досяжності, а потім просто не брав слухавку.

— У заключному матчі під вашою орудою «Іллічівець» переміг «Олімпік» — 4:1. Певно, приємно прощатися з командою на мажорній ноті?
— Знаєте, якби я не залишав команду, а йшов у відпустку, то це була б одна справа, але прощатися з колективом, який мені став рідним, — це зовсім інше. Справа в тім, що після матчу з «Металістом» ми всією командою зібралися в ресторані, в товариській обстановці, й сказали один одному все те, що хотіли або не могли сказати до цього. У мене залишився приємний осад, що хлопці за цей час виросли не лише як професіонали, а й як люди, значно подорослішали, стали мудрішими. Я дуже вдячний хлопцям, котрі не залишили команду в тяжку годину. Ми прийняли свою громадянську позицію, й залишилися в буремному Маріуполі, хоча нам пропонували переїхати до Новомосковська.

— Як гадаєте, що буде далі з «Іллічівцем»?
— Навіть не знаю. Перед тим, як залишити маріупольців, я не бачив, аби хтось із кимось зустрічався. Загалом, у клубному офісі за три роки я був усього двічі — коли підписував конт­ракт і ходив до однієї дівчини на день народження.