Олексій КУДЛАЙ: «Три роки в Динамо були найцікавішими»

Вихованець харківського футзалу Олексій Кудлай – один з найуспішніх українських футзалістів. За часів виступів на національну збірну України Олексій став дворазовим віце-чемпіоном Європи, а після цього продовжив збирати нагороди у складі російських клубів, де він і зіграв більшу частину своєї кар'єри. Перед початком цього сезону він завершив кар'єру гравця і став помічником Юрія Руднєва в новосибірському «Сибіряку».

- Олексію, Ви нещодавно закінчили свою кар’єру і одразу ж почали працювати в тренерському штабі «Сибіряка». Як дався такий різкий перехід?
- У моєму випадку нормально. Було проблематично продовжувати грати через зміну статусу легіонерів. А тут якраз Юрій Миколайович Руднєв став головним тренером «Сибіряка» і попросив стати його помічником.

- Нещодавно в Росії було змінено статус легіонерів. Як вважаєте, що принесуть ці зміни російському футзалу?
- Великих змін, я думаю, не буде, оскільки цей закон зачепив шість-сім чоловік, які були заграні за збірні країн екс-СРСР. Весь останній рік йшло до того, що цей закон приймуть.

- Ви цілеспрямовано готувалися до тренерства чи збиралися ще трохи пограти?
- Збирався пограти, але рано чи пізно кар’єра гравця закінчується. Десь у думках я вже готувався до переходу на тренерську роботу.

- Вам довелося пограти під керівництвом багатьох відомих тренерів: Юрія Кобзаря, Валерія Водяна, Юрія Руднєва… Як можете охарактеризувати кожного зі своїх наставників?
- З Юрієм Івановичем Кобзарем почалося перше, так би мовити, близьке знайомство з футзалом. Я і раніше грав у футзалі, навіть брав участь у декількох матчах чемпіонату України за харківську «Інгу», але в той час грав у футбол і до його меншого брата ставився несерйозно. Однак в лютому 1998 року я пограв в чемпіонаті Харкова з футзалу і з того часу Юрій Іванович запропонував підписати контракт з «ЕХО», який виступав у вищій лізі чемпіонату України. Оскільки я два роки до того не грав через травму, то вирішив, що травма не дозволить грати на такому рівні. Але Юрій Іванович сказав: «Спробуй, а там подивимось, що з цього вийде.» Я йому вдячний за його наполегливість, адже 15 років грав у футзал.

Валерій Іванович Водян запам’ятався перш за все «залізною» дисципліною команд, котрі він тренував, а також сучасним баченням гри. Він увесь час вносив якісь корективи в тренувальний процес, в саму гру, спираючись на свій особистий досвід, щось підглядаючи у іноземних клубів і збірних. Саме він запросив мене в єкатеринбурзьку «Альфу», коли очолив її.

У 2001 році вже Юрій Миколайович Руднєв очолив цю команду, і ми за цей рік виграли два турніри з трьох, у яких брали участь (Кубок Росії і Кубок Рекопа). З того часу я під його керівництвом провів сім сезонів у різних клубах з дванадцяти, які відіграв після того. Юрій Миколайович дуже амбіційний тренер, який сам себе і свої команди налаштовує тільки на максимальний результат. В його роботі можна звернути увагу на силу-силенну різних моментів і ще багато чому навчитися. Іноді його вимоги дуже складні для гравців, але тільки так, він вважає, можна максимально швидко йти до поставлених цілей і тільки так команда зможе хутко прогресувати. Саме Юрій Іванович зіграв найважливішу роль у моїй кар’єрі гравця.

- Росія найбільша країна у світі, тож і відстань між містами найбільша. Постійне подолання таких відстаней, зміна часових поясів і клімату якось впливають на гравців?
- Так, є такий момент. У деякі міста команди вилітають ввечері, а прилітають вже вранці і ніч стає дуже «зім’ятою». І потім, протягом наступної доби до гри, доводиться змінювати режим, щоб підійти до неї в нормальному стані.

- У 2002 році Ви перемогли у Кубку Рекопа. Що можете сказати про цей турнір?
- Попри те, що цей Кубок Кубків був експериментальним і проводився вперше, в ньому зібралися дуже сильні команди, такі як «Фундасіо» з Португалії і господарі турніру – італійська «Аугуста». У цих командах було дуже багато гравців своїх національних збірних, а лідером італійців був Адріано Фолья у самому розквіті сил. Вкрай важким був півфінал з португальцями, де ми програвали 0:3 по ходу першого тайму і, до того ж, Влад Корнєєв витягнув три-чотири «важких м’ячі». В кінцівці тайму Сашко Косенко і Стас Ларіонов розіграли штрафний і рахунок став 1:3. А в перерві Юрій Миколайович і Олександр Косенко сказали, що португальці вже «ледь дихають» і треба не збавляти темп гри – так і сталося. Уже до середини другого тайму ми вели 4:3 і португальці зрозуміли, що за такої гри у них мало шансів, і хвилин за сім випустили п’ятого польового, але ми вистояли. Ця перемога дала нам певний заділ на фінал, що ми навіть не помітили, як Фолья відкрив рахунок на першій хвилині фінального матчу, і продовжували грати в такому ж стилі, як і в півфіналі. В кінці матчу, коли італійці забили і зробили рахунок 2:2, здалося, що вони уникнуть поразки в основний час. На цій хвилі вони намагалися нас дотиснути, але ми провели контратаку і Віталій Одєгов за 29 секунд до кінця забив переможний м’яч. Такої тиші, яка настала в залі у цей момент, я ніколи не чув. Ще пам’ятаю, що після вручення Кубку італійську уболівальники, серед яких були і діти, роздягли нас до трусів. Дехто в прямому сенсі слова прийшов в роздягальню в одних плавках.

- У 2005 році Ви прийняли російське громадянство. Саме тоді у нашій збірній починалися зміна поколінь і Ви могли стати лідером нової команди. Чи не зарано прийняли таке рішення?
- Звісно ж, у мене було велике бажання виступати за збірну. Я навіть попросив Костянтина Вікторовича Єрьоменка почекати з громадянством, а після чемпіонату світу і чемпіонату Європи, який йшов слідом, я б його прийняв. Мені хотілося, щоб на них ми виступили ще тією командою, яка двічі брала «срібло» у Європі у 2001-му і 2003-му роках. Проте на чемпіонат світу я через якісь причини не потрапив, а на чемпіонаті Європи вже була видозмінена команда і почалася зміна поколінь. Через надлишок легіонерів у клубі у перші півроку я лічені рази виходив на паркет. Як потім показав час, це було правильне рішення, бо три роки в «Динамо» були найцікавішими і найбільше запам’яталися з моєї кар’єри.

- Забити у фіналі Кубку УЄФА – такі емоції неможливо забути?
- У зв’язку з тим, що в цьому сезоні я повноцінно провів лише його другу частину, ці емоції накопичувалися і до фіналу КУЄФА досягли максимального значення. В той момент ми повели 3:2 у матчі-відповіді з «Аксьоном-21» і цей рахунок нас влаштовував. Але був ще додатковий час, по ходу якого ми вели 6:4, проте, врешті-решт, гра закінчилася з рахунком 6:6 і Кубок дістався бельгійцям, котрі нас обіграли в першому матчі з рахунком 4:3. Досі не можу зрозуміти, як ми не виграли той матч, і цей момент став найсумнішим у моїй кар’єрі.

- Чому пішли з «Динамо»?
- У мене закінчився контракт. В «Динамо» прийшло кілька нових гравців, з яких пару чоловік захисного плану. Мені надійшла пропозиція зі «Спартака-Щолково» і я погодився.

- Так сталося, що Вам довелося пограти у командах, які розформовувалися: «Віннер-Форд», «Спартак-Щолково», «Динамо-2». Російські реалії в цьому плані не сильно відрізняються від українських?
- Так, коли розформувався «Віннер-Форд», я вже знав, що гратиму в іншій команді, тому цей перехід був безболісним. А в «Спартаку-Щолково» і «Динамо-2» до останнього моменту не було відомо, чи продовжать клуби своє існування. Це потягло за собою купу фінансових проблем.

- Ви грали проти багатьох гравців світового рівня. Кого з них можете відзначити як найнезручніших опонентів?
- Не пам’ятаю, щоб ми обігравали збірну Іспанії. Ще виділю бразильські і іспанські клуби – там багато кваліфікованих гравців, які користуються попитом в усьому світі. Навіть у невдалих матчах з ними отримуєш безцінний досвід.

- Ви вже 13 років живете в Росії. Можна її назвати Вашим другим домом чи колись збираєтеся повернутися на Батьківщину?
- Напевно, можна, якщо третину життя я провів тут. Хоча я народився в СРСР і це розділення помічаю тільки коли перетинаю кордон. А чи повернусь я в Україну, сказати важко. Для цього повинні бути певні умови, причини, інтереси.

- Слідкуєте за станом справ в українському футзалі? Як можете охарактеризувати те, що відбулося за останні 10 років?
- Так, слідкую, буваю в Україні, спілкуюся з деякими тренерами, керівниками, кореспондентами. Український футзал у будь-якому випадку розвивається, от збірна постійно бере участь у всіх форумах. Якщо ж говорити про клуби, то пішов великий приплив легіонерів, які у будь-якому випадку підвищують рівень українського чемпіонату. Якщо говорити про збірну, то за останні вісім років вище чвертьфіналу вона не піднімалася, а люди хочуть бачити, що вона бореться за перші місця. На останньому чемпіонаті світу хлопці могли повторити найвище досягнення збірної – 4-те місце на ЧМ-1996, та доля розпорядилася інакше. Останнім часом намітилися тісні зв’язки російських і українських клубів. Ігри між ними дають досвід і поживу для роздумів, тому футзал в Україні не стоїть на місці. Нове керівництво дуже амбіційне, намагається грамотно налагодити всю структуру футзалу в Україні – починаючи від дітей і закінчуючи збірною.

- Як Ви вважаєте, чому у збірній Росії грають бразильці, адже є дуже багато сильних російських гравців?
- Значить, тренери збірної Росії вважають, що на сьогодні вони сильніші. Ці хлопці прийняли російське громадянство і незаграні за збірну Бразилії, то чом би тренерам не запросити їх в головну команду країни? Якщо ви пам’ятаєте, то в італійських і іспанських збірних у більшій чи меншій мірі завжди були присутні бразильські гравці. Це нормальна світова практика і не тільки в футзалі. Просто в Бразилії дуже багато хороших гравців, а місць у збірній мало.

- Ви виграли за свою кар’єру немало нагород. Чи є якийсь трофей, яким би хотілося поповнити власний міні-музей?
- Не вистачає золота чемпіонатів світу і Європи.

Коротка довідка автора.

Олексій Іванович Кудлай народився 29 березня 1974 року у Харкові, помічник головного тренера у «Сибіряку» (Новосибірськ).

У футболі грав за команди: «ВлаСКо» (Харків) – 1994-1995 8/0, «Поліграфтехніка-Кристал» (Олександрія) – 1995 1/0 (обидві - КФК), «Поліграфтехніка» (Олександрія) – 1995-1996  31/7 (перша ліга).

У футзалі грав за команди: «Інга» (Харків) – 1993-1994, «ЕХО» (Харків) – 1998, «Віннер-Форд-Університет» – 1998-1999 (Запоріжжя), «Запоріжкокс-Університет» (Запоріжжя) – 1999-2000, «Фінпромко-Альфа» (Єкатеринбург) – 2000-2002 56/26, «ВІЗ-Сінара» – 2002-2004, «Динамо» (Москва) –2004-2007 86/31 (+15/2 в Кубку), «Спартак-Щолково» 2007-2009 77/20, «Динамо-2» (Москва) – 2009-2010 22/2 (+1/0 в Кубку), «Політєх» (Санкт-Петербург) 2010-2012 40/14 (+5/6 в Кубку), «Нова Генерація» (Сиктивкар) – 2012-2013 17/5 (+2/1 в Кубку).

Всього в чемпіонаті України провів 61 матч, в яких забив 64 голи, у Кубку України – 16/8. Всього в чемпіонаті Росії провів 393 матчі, забив 126 голів. Всього за збірну України (1999-2005) забив 14 голів.

Дворазовий срібний призер чемпіонату України – 1999, 2000

Володар Кубку України – 1999

Дворазовий срібний призер чемпіонату Європи – 2001, 2003 (5/1)

Дворазовий володар Кубку Росії – 2001, 2004

Володар Кубка Рекопа (неофіційний Кубок кубків) – 2002 (2/0)

Володар Кубку УЄФА – 2007 (0/0)

Дворазовий фіналіст Кубка УЄФА – 2005 (7/3), 2006 (6/4)

Триразовий чемпіон Росії – 2005, 2006, 2007

Дворазовий бронзовий призер чемпіонату Росії – 2003, 2004


Андрій ГУЛІЙ, спеціально для Sport.ua