«Коллина угрожает украинским арбитрам»

Останні кілька років, коли завершується черговий розіграш чемпіонату в прем’єр-лізі, футбольно стурбована громадськість України резюмує: наступний сезон наші арбітри мусять провести краще, бо гіршого за попередній бути не може в принципі. Проте починається новий ігровий рік, а ми констатуємо: гірше таки може бути… Те, що коїлося з українськими рефері впродовж першості-2012/2013, є, без перебільшення, чимось унікальним: такого, вибачте за слово, «бєспрєдєла» від арбітражу не доводилося бачити в нашій незалежній історії!.. Отож знову: чи може бути гірше? І чи буде краще?.. Після певних роздумів вирішили подати цей матеріал не у вигляді інтерв’ю, а як монолог — розривати коментар видалося нам недоречним.

— Пропоную зосередитися не на всьому щойно проминулому чемпіонаті, а на його весняній частині, уречевленій 12 турами. Читачі «УФ» мають пам’ятати, що літньо-осінній відрізок сезону аналізувався нами торік. Окрім того, вважаю за доцільне брати до уваги роботу наших арбітрів не лише в рамках ПЛ, а й кубкових зустрічах — так буде правильніше…

Отож, після зими було зіграно 102 матчі (95 в чемпіонаті та 7 у Кубку), в яких взяли участь 24 арбітри; асистентів і помічників асистентів було майже вдвічі більше. Найперше, що бачать очі, — процес пошуку та експериментів: куратор українського суддівського корпусу Колліна постійно тасує арбітрів, відтак один і той же в одному поєдинку є головним, в іншому — асистентом, а в третьому — додатковим. Чого тут більше: пошуку чи метання з боку в бік?..

Ідемо далі. Очікувалося, що минулий сезон, особливо його закінчення, буде надзвичайно цікавим, інтригуючим, тобто складним для рефері, бо в таких випадках раптово стрибає в ціні їхня помилка. Проте вже після 27 туру все в нас, за великим рахунком, вирішилося, тому й очікуваної напруги для «людей у чорному» не було. Із цього погляду такий розвиток подій, звісно, став позитивом. Утім, із іншого боку, якраз у проміжку між 19-м і 26-м турами траплялися резонансні суддівські помилки, хоча їхня кількість із плином ігрових днів зменшувалася.

Чому так? Перша причина — нас­лідки передсезонних зимових зборів, де вітчизняні рефері не отримали достатньої підготовки, відтак змушені були наганяти її впродовж матчів. Я вже наводив ці факти, але нагадаю знову про них: Колліна взяв на збори 100 суддів, які, за його планом, не відпрацювали жодного повного поєдинку, а лише по тайму! То чого ж можна навчитися за такий короткий термін? Тут же як: більшість помилок арбітри допускають на тлі фізичної (та й психологічної…) втоми, яка проявляється вже по перер­ві, впродовж другого тайму, а коли ти працюєш лише 45 хв., то йдеш із поля свіжим і бадьорим.

Причина № 2 також неодноразово мною згадувана: невиправдано різке омолодження особового складу суддівського корпусу. Ось і вийшло, що всі дебютанти 22-го чемпіонату (й весняної його частини зокрема) не залишили по собі позитивних спогадів. Винятку жодного немає! На їхній захист можна сказати, що часто їх кидали в найскладніші матчі, не даючи змоги перед тим попрацювати в легших. Отак зробили з молодим Бондарем, пославши того напризволяще в Луганськ, де «Зоря» приймала «Волинь». Це виглядало так, наче йому сказали: «Виживай!» А він не вижив…

Третя причина: різношерстість бригад арбітрів. Раніше ми практикували поняття психологічної сумісності рефері один з одним. Припустімо, на підготовчих зборах роздавали кожному закриті анкети, де вони мали вписати прізвища колег, із якими їм комфортно працювати. Нині в нас панують інші методи: суддів поєднують навмання, за принципом лотереї.

…Тепер слід звернути увагу на наше вітчизняне нововведення — пару додаткових асистентів. Таке собі українське ноу-хау, яким хочемо когось здивувати. Я особисто вважаю, що цей експеримент провалився, додаткові соратники зі своєю роллю помічників головного не впорались, а найкращим виходом звідси бачу ліквідацію «новаторства». Припустімо, в сусідській Польщі вчинили саме так, причому не по завершенні сезону, а впродовж змагань! Промовистий факт: лише в двох (!!) матчах зі згадуваних 102-х траплялися моменти, коли допоміжні асистенти рятували головного рефері від результативних помилок: Березка в матчі «Таврія» — «Металург» Д указав на необхідність призначити пенальті, натомість Д. Кутаков змусив зарахувати гол у зустрічі «Карпати» — «Шахтар». І все… Проте в даній ситуації наші клуби можуть картати лише себе, бо це з їхньої колективної згоди відповідне рішення було ухвалене. Й на них тепер лежить його фінансове обслуговування.

Спробую окреслити причини цієї невдачі. Ключова, на мою думку, лежить у царині психології: я переконаний, що головний суддя мусить, задля комфортної та успішної роботи, відчувати, що його асистент (а тепер — і додатковий) є рівним йому, за віком і за класом. А що маємо? Маємо величезний різнобій: рефері може бути з ім’ям, а його помічники — дебютантами… Окрім того, зверніть увагу на такий момент: арбітр у полі дуже багато рухається, наганяє кілометри, він насправді відчуває гру, її дух і ритм, натомість його колеги на бровках і, особливо, за воротами стоять, майже не рухаючись. Фактично не пітніють. І ось що виходить: рефері весь у напрузі, в нього гарячий мозок, але асистенти його холоднокровні, тож уявіть, який дисонанс виходить, коли ці два боки арбітражу ухвалюють різні рішення — як тоді прийти до спільного знаменника?

Мені здається, згадуваний експеримент був запроваджений із метою відвести частину відповідальності за помилки від судді в полі: тоді вина лягає на всіх. Тобто винних, виходить, наче й немає. Хоча з оцією функцією відволікаючого фактора асистенти не впоралися, бо ж остаточно рішення в будь-якому випадку ухвалює головний…

Також на не зовсім упевнену роботу всіх ланок корпусу арбітрів упливають доволі складні умови роботи в нашому чемпіонаті. Припустімо, в нас на порядок більше, ніж у Європі, грубих порушень правил, коли футболісти кидаються в ноги суперникові. Так само часто гравці вітчизняних ФК грішать симуляціями, причому навіть у центрі поля, не кажучи вже про зону штрафного! Ще з одним видом карних дій — ідеться про гру руками у верховій боротьбі — в нас просто біда. Тут якась пошесть спостерігається: за такого штибу стрибків футболісти ПЛ майже завжди забувають, що верхніми кінцівками розмахувати не можна. А якщо згадати поведінку гравців!

У вітчизняному чемпіонаті нормальним явищем є крик і матюки в бік арбітра, причому це не карається. Інколи навіть доводиться спостерігати, коли якийсь виконавець крутить пальцем поблизу скроні, адресуючи це судді, й залишається без жовтої картки! Тобто, «люди в чорному» відчувають себе нижчими за людей в ігровій формі.

Відтак проблеми чисто ігрові, футбольні створюють проблеми для рефері…

Щодо суто фахових помилок українських суддів, то виокремив би такі: не всі дотримуються принципу переваги (якщо команда «А» атакує, проти її гравця порушує правила команда «Б», проте м’яч у нього залишається, то навіщо свистіти зразу?); немає послідовності при винесенні дисциплінарних санкцій та фіксації порушень; інколи відчувається поділ колективів на господаря та гостя; надто часто в нашому чемпіонаті показують жовті та червоні картки. Останній момент особливо болючий, бо є прямою вимогою Колліни: як мені розповідали, він погрожує суддям, що за умови нечастого винесення покарань ті не допускатимуться до матчів! Цю ситуацію поглиблює те, що рефері в Україні існують в режимі одностороннього руху, бо їхній куратор заборонив їм давати публічні коментарі. А якби після помилки якийсь суддя вибачився, хіба це не підняло б його престиж в очах громадськості?

…Тому й маємо 26 результативних помилок у 12 весняних турах ПЛ! Це тільки результативних, не рахуючи дрібних і не зовсім. То доволі солідна цифра. Й сумна. А ще сумнішою є інша: з усіх 24-х рефері, про яких згадував, тільки четверо (!) попрацювали, можна згадати, бездоганно: Можаровський (провів 8 матчів), Даньковський (дали попрацювати лише на 4-х зустрічах), Березка та Іванов. Так, двох останніх по одному разу підвели асистенти, та все ж...

Sport.ua