ТРИГУБЕЦЬ: «Вірю в те, що перемагає той, хто більше працює»

Завершуючи цьогорічні розповіді про гравців МФК «Кардинал-Рівне» на сайті Sport.ua, хочемо розповісти про одного з найтитулованіших гравців рівненського колективу, вихованця рівненського футзалу Сергія Тригубця. Сергій справді не лише заслуговує на увагу, як один із вихованців місцевого футболу. Йому серед усіх інших рівненських футзалістів, які грали в найвищому дивізіоні чемпіонату України, вдалося зібрати чи не найбільшу колекцію нагород.

Судіть самі: бронзовий призер чемпіонату України 2005-2006; 2009-10, срібний призер чемпіонату України 2006-2007, чемпіон України 2011-2012 рр.

Народився Сергій Тригубець 23 лютого 1980 року в місті Рівне. З семирічного віку розпочав займатися футболом у СДЮШОР «Авангард» у тренера Сергія Несторовича Сільвая, не полишаючи цю справу до 15-тирічного віку. А коли Сергію виповнилося 16 років Віталій Засморжук запросив його до футзального рівненського «Случа». Тоді тренували команду вищої ліги Травський і Засморжук.

Півтора роки Тригубець був у команді, і хоча більшість часу і провів на лаві запасних, проте досвід тренувань з майстрами футзалу вищої ліги і спостерігання за їхньою грою не минули даремно (провів всього дві гри, зігравши проти київського «Інтеркасу» і харківського «Універ-Локо», на жаль, в обох матчах «Случ» поступився).

У 18 років довелося змінити футбольну форму на військову. Поки Сергій служив, «Случ» розпався. Але не довго Рівне було без футзалу, з нового сезону заявився в першій футзальній лізі МФК «Рівне». Під час служби в армії, а служити випало в рідному місті, Сергій тренувався з командою МФК «Рівне» і відповідно захищав кольори цього клубу. Водночас грав за рівненську міліцейську команду, з якою йому вдалося двічі виграти чемпіонат Європи з футзалу серед поліцейських, а також стати бронзовим призером чемпіонату світу з футзалу серед поліцейських.

Так би і грав у Рівному, але його майбутнього кума Сергія Піддубного запросили з МФК «Рівне» в «Енергію», згодом він і запропонував кандидатуру Сергія. За порадою Піддубного керівники львівського клубу Олександр Стефанків і Володимир Фелишин погодилися запросити перспективного юнака до «Енергії». І вже перший турнір команди з участю Тригубця завершився перемогою «Енергії». У тих іграх Сергію вдалося відзначитися голом. Після цього був підписаний перший у житті Тригубця професійний контракт з футзальним клубом. З 2001 року по 2005 він грав за «Енергію». З цією командою, вдало провівши сезон, вдалося вийти до вищої ліги, а згодом двічі найвищим досягненням колективу з 2001 по 2005рр. було четверте місце. У сезоні 2004/05 в ЧУ провів 24 матчі, забивши при цьому 20 голів.

У 2005 Тригубець переходить до київського «Інтеркасу», в якому теж демонструє бомбардирські якості і грає з 2005 по 2007 рр. під керівництвом Станіслава Гончаренка. У сезоні 2005/06 в ЧУ провів 26 матчів, забив 18 голів (бронзові нагороди), у наступному ЧУ 2006/07 – 28 матчів і 22 голи (срібні нагороди).

На жаль у 2007 році «Інтеркас» припинив виступи в чемпіонаті, і в сезоні 2007-2009 Сергій знову повертається до Львова, де за пропозицію Романа Кедика одягає футболку МФК «Тайм». У ті часи за «таймівців» виступало достатньо досвідчених футболістів, а в Сергія ще й була травма – розрив хрестоподібної зв’язки, тому можна сказати, що з цієї причини футболісту так і не вдалося проявити свої найкращі якості. Майже два роки пішло на лікування. Завдячуючи підтримці президента клубу «Тайм» Романа Кедика і його дружини Наталії, Сергію таки вдалося побороти хворобу. Перший сезон Сергій майже взагалі не грав, а наступного сезону пограв лише півроку і зрозумів, що команда на ходу, здобуває перемоги в більшості матчів, а головний тренер Станіслав Гончаренко не має бажання щось змінювати, адже колектив демонструє хорошу гру і здобуває необхідний результат. Тому порадившись з керманичем, Сергій приймає рішення і в розпал сезону в 2009 р., знову переходить в «Енергію», але цього разу на правах оренди, продовжуючи перебувати на контракті в «Таймі».

У 2009 в ЧУ в 8 проведених матчах забиває 11 голів за львів’ян! Вже наступного 2009/10 в ЧУ проводить 16 матчів і додає до загального багажу забитих м’ячів 10 голів, а команда здобуває бронзові нагороди. На початку сезону 2010/2011 рр. у Сергія спливає термін дії контракту з «Таймом», і він знову підписує контракт із «Енергією». Проте «Тайм», навіть не провівши половину сезону, припинив свої виступи в чемпіонаті. У підсумку посеред сезону два клуби «Тайм» і «Енергія» об’єднуються. Далі грає лише «Енергія», звісно, що зі злиттям двох колективів Сергію Тригубцю було складно завоювати місце в основі, а тут ще й надійшла пропозиція від МФК «Кардинал-Рівне», в якому виступає Сергій Піддубний, який до речі і допоміг Тригубцю пройти шлях від гравця першої ліги до елітної.

Звісно, що краще грати, а ніж гріти лаву запасних. Із цим погодилося, як керівництво «Енергії» в особі Олександра Стефанківа і Володимира Фелишина, так і головний тренер Станіслав Гончаренко. І Сергій повертається в рідне місто, де грає в продовж півроку на правах оренди. За цей період часу вдається провести 10 голів, стільки ж, як і кращий бомбардир команди Сергій Піддубний, правда той протягом всього сезону. Але влітку через чинний контракт з «Енергією» довелося знову повернутися до Львова. Пройшов з командою збори, все було добре, і того року в складі колективу Сергію вперше вдалося приміряти золоту медаль чемпіона України 2011-2012 років (перший сезон становлення Екстра-ліги).

Підготовку до сезону 2012/2013 рр. Тригубець розпочав у Львові, але через травму, яку отримав 31 серпня 2012 року, так і не зміг зіграти жодного офіційного матчу за команду. А в 2013 році Сергію надійшла пропозиція перейти в МФК «Кардинал-Рівне», щойно його дозаявили і чи не на першому ж тренуванні в Рівному, він зазнав ушкодження і тому знову довелося лікуватися, а на майданчику він з’явився у складі рівнян лише в заключних матчах сезону.

Перший вихід на майданчик відбувся в домашній грі з «Єнакієвцем». Той матч збігався з святкуванням 20-річчя рівненського футзального клубу, і тому господарі просто не могли не виграти. У підсумку перемога – 6:1, а один із голів команди провів Тригубець. Сталося це на 27-й хвилині гри, це був четвертий гол «кардиналівців». Окрім названого матчу Сергій встиг зіграти ще у трьох іграх регулярки. А в заключному, спочатку відзначившись гольовою передачею, згодом отримав червону картку за неспортивну поведінку. Отримавши триматчеве покарання, в іграх за кубок Екстра-ліги він уже участі не брав. Як висловився з цього приводу президент клубу МФК «Кардинал-Рівне» Володимир Валявка, Сергій отримав покарання по повній, а ось цікаво чи покарають київського арбітра Геннадія Гору, який явно помилився в тому епізоді, чим і спровокував футболіста.

Від цього суперечливого епізоду і почалася наша розмова з Сергієм Тригубцем.

- В заключному матчі регулярного чемпіонату в Івано-Франківську за рахунку 2:2 тебе було вилучено. Якщо можна прокоментуй той інцидент?
- Гра була напруженою, рахунок на той час був нічийним і тут на рівному місці Геннадій Гора досить несподівано призначає небезпечний штрафний у сторону наших воріт. Нібито Юрій Когут зіграв рукою. Але я знаходився в двох метрах від Юрія і чудово бачив, що м’яч влучив йому в живіт і аж ніяк не в руку. Цим кроком арбітр не лише зірвав можливість нашої атаки, а й дав нагоду супернику. Я намагався пояснити це Геннадію, але коли він не змінив рішення, нетактовно висловився на його адресу.

Звичайно, такого не можна собі дозволяти в жодному разі, щоб не сталося, але я був тоді надто збуджений через напругу матчу і не зміг стриматися. Через це постраждав не лише я, а й моя команда, адже майже до закінчення матчу їй довелося грати у меншості. Але хлопці не знітилися, а навіть у трьох змогли вирвати перемогу. Переможним голом відзначився все той же Юрій Когут, провівши його після чудового дриблінгу і пасу Сергія Піддубного.

Після матчу я визнав, що був неправий, адже завжди потрібно тримати себе в руках і не допускати подібних реплік на адресу арбітра. Я навіть телефонував Геннадію Горі і приносив своє вибачення. Але слово не горобець, вилетить не впіймаєш. Загалом, я дуже шкодую з приводу свого вчинку. Так, арбітр помилився, але ж мені ніхто не давав права його ображати, тим більш, що через мене ще й моя команда залишилася в меншості.

- Сергію, який сезон у твоїй футзальній кар’єрі був найрезультативнішим?
- Коли грав в «Енергії» стабільно забивав за сезон близько 20 голів, така ж приблизно ситуація була і під час виступів в «Інтеркасі». Найбільше – 22 голи забив у другому сезоні за «Інтеркас», але тоді через травму сезон до кінця так і не дограв, порвав хрестоподібну зв’язку. Тому моєю мрією залишається забити більше двадцяти двох голів.

- Можливо є в твоїй футзальній кар’єрі гол, який запам’ятався найбільше?
- Напевно це гол, забитий в одному із вирішальних матчів за «Енергію», коли команда грала ще в першій лізі і боролася за вихід у вищу лігу. Завдання в нас було за спортивним принципом здобути місце в вищій лізі. Ми грали вдома проти команди із Запоріжжя, на жаль, зараз вона вже припинила існування. Спочатку «енергетики перемагали» 4:0, але не змогли втримати перевагу, і в другому таймі суперник зрівняв рахунок – 4:4. Але нам будь-що потрібна була перемога. У нас на воротах тоді стояв Паньків. Євген після атаки суперника впіймав м’яч, я в цей час перебував в центрі майданчика. Він кинув мені м’яч, і я прямо з центру пробив з розвороту. Навіть не очікував, що вийде так красиво. М’яч після удару зняв павутиння з правої дев’ятки, а цей епізод зірвав шквальні оплески вболівальників. Це справді було для мене несподіванкою.

А загалом було багато цікавих голів. Хочу згадати також м’яч півфіналу Кубку України, коли ми грали проти «Урагану». Протягом гри я не з’являвся на майданчику, був на заміні. Але коли справа дійшла до післяматчевих пенальті, Станіслав Гончаренко включив мене до першої п’ятірки останнім. І хоча я не грав, але підійшов до м’яча і впевнено реалізував пенальті, якби не цей гол, ми б до фіналу не пробилися й не стали б володарями кубку.

- Сергію, тобі доводилося грати рід керівництвом різних тренерів. Кого б ти виділив із них?
- Коли ми з Сергієм Піддубним перейшли в професійний футбол, підписали професійні контракти і почали грати в «Енергії», в той час мало ще хто знав, як правильно грати в футзал. Тоді ми вчилися один в одного, вчилися тренери, радилися разом, як зіграти краще. Але на сьогоднішній день, коли вже мені 33 роки, я можу твердо сказати, що на Україні тільки два тренери, з якими я працював, і які справді розбираються в тонкощах футзалу. Перший – це заслужений тренер України Станіслав Гончаренко, а другий – Сергій Піддубний. І якщо за Гончаренка багато говорити не треба, адже про це свідчать титули, здобуті командами під його керівництвом, то в Піддубного – ще все попереду. Те, що я побачив зараз протягом короткого перебування в Рівному на його тренуваннях, мене дуже вразило, і я бачу в цій людині велике тренерське майбутнє.

На мою думку, ці два тренери на даний момент найкращі в Україні. На превеликий жаль, один із них зараз тимчасово не працює. А ось другий працює і дай Бог, я хотів би зауважити, це не через те, що він мій кум, просто я хочу, щоб він набрався досвіду. Йому це не завадить, і щоб у тієї команди, яку він очолює, знайшлися справжні інвестори, які б допомогли йому вивести колектив у лідери української Екстра-ліги. Щоб згодом в Рівному був збудований справжній Палац спорту, який би із задоволенням вщерть заповнювали вболівальники, в очікуванні переможної гри своєї команди…

Правда, не буду забігати далеко вперед, адже один із моїх тренерів мені казав, що якщо футболіст багато говорить, то він уже не футболіст. І все ж таки я скажу, що Гончаренко і Піддубний – це справжні тренери. Я не вважаю тренерами тих, хто підлаштовується під футболістів. Це на мою думку – не тренера. Я знаю і вірю в те, що перемагає той, хто більше працює.

- Тобі допомагає підтримка трибун?
- Коли ти приходиш до залу і бачиш переповнені трибуни, це дуже приємно. І добре, що фанати приходять і вболівають. Але коли ти вже виходиш на майданчик і починаєш грати, входиш в атмосферу гри, то вже не помічаєш і не чуєш того, що коїться на трибунах.

- То чому тоді на виїзді команда грає слабше, ніж вдома? Адже з твоїх слів виходить, що футболіст не помічає того, що коїться на трибунах.
- Для мене особисто не має значення, чи моя команда грає вдома, чи в гостях. Можливо, для когось грає роль саме покриття, адже в рідних стінах воно більш звичне, можливо, розміри майданчика. Мені важко про це судити, особисто для мене головне бути здоровим і затребуваним, тобто корисним колективу.

- Твої батьки не займалися спортом?
- Батьки ні, а ось брат Микола, який на два роки старший, теж грав у футбол. Займався свого часу в тренера Філіна в СДЮШОР «Авангард». Зараз він судить матчі першості Рівненського району з футболу, а також обласні і міські змагання з футзалу, тобто судить ігри аматорського рівня. Він завжди приходить на матчі чемпіонату України з футзалу, палко вболіває за МФК «Кардинал-Рівне», дуже переживає за результат.

- Ти сказав, що Микола займався у Філіна. а потім про його суддівство, а чи грав він у більш старшому віці, а ніж дитячий?
- Так, але лише на першість області. Захищав кольори команд другої обласної ліги з Городка та Гощі.

- Наскільки мені відомо, Сергію, ти вже знайшов свою половинку. Як звуть твою дружину і коли ви з нею познайомилися?
- Коли грав в «Енергії» в 2005 році, познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Сталося це під час святкування її дня народження. Познайомилися на танцях в одному із львівських нічних клубів, розговорилися, виявилося, що в неї цього дня День народження. Після того ми постійно разом. Правда, три роки просто зустрічалися, а одружилися вже 2008 року. Три роки проходили, так би мовити, притирку, придивлялися один до одного. Першого разу я побачив її в білій кофті, і вона мені тоді здалася справжнім ангелом. Але щоб завоювати серце ангела знадобилося майже три роки, щоб вона нарешті сказала мені: «Так, я згідна стати твоєю дружиною». Дітей у нас поки що не має.

- Тобі доводилося жити у Львові самостійно, готував сам, чи харчувався в закладах громадського харчування?
- Мені дуже пощастило в житті, адже моя дружина дуже любить готувати і тому я на кухню не лізу. Інколи правда доводилося готувати. Ось наприклад коли грав за «Інтеркас», але тільки вечерю.

- І що ж тобі доводилося готувати і чи є якась фірмова страва від Тригубця?
- Відверто кажучи, я не люблю це, адже щоб страва вийшла смачною, потрібно в вкладати свою душу. Можливо, якби в мене було бажання, я б навчився готувати. Але наданий момент такого бажання нема. І я приходжу на кухню, лише щоб поїсти.

- Тоді можливо назвеш улюблену страву приготовані дружиною чи твоєю мамою, адже в Рівному вона тебе годує?
- Я вам скажу так, що моя дружина будь-яку страву готує так, що пальчики оближеш. Щоб вона не зготувала – все виходить просто надзвичайним кулінарним шедевром.

- Можливо твоя дружина за фахом кухар?
- Взагалі то вона працює в цій сфері, але вона сама не готує, лише керує тими, хто цим займається. Підказує, як краще приготувати ту чи іншу страву.

- А чим займаєшся у вільний час? Маєш хобі? Читаєш книжки, переглядаєш кінофільми?
- Скажу відверто, якщо є вільний час, то намагаюся його витратити з користю. Читаючи цікаву книжку. Але трапляється так, що можу протягом місяця читати кожний день, а потім три місяці взагалі не брати книгу до рук.

- Маєш певні вподобання, щодо літератури?
- Окрім детективів полюбляю історично-пригодницькі романи.

- Яким авторам віддаєш перевагу?
- Дуже люблю Агату Крісті. Перечитав майже всі її твори. Також подобається мені Василь Шкляр, який пише дуже цікаві історичні книжки про українських козаків. Це мене дуже захоплює. Вирішив почитати якось Ліну Костенко, але очевидно, я ще не доріс до того віку. Можливо, треба час, щоб зрозуміти і мати бажання читати її твори. Хоча, як письменниця, вона мені подобається, адже розмовляє і пише українською, чим, звісно, пропагує рідну мову.

- А як ставишся до музики?
- Я не меломан. Але можу послухати, як правильно сказати, хіт чи шлягер.

- Чи дивишся фільми?
- Віддаю перевагу фільмам, створеним на реальних подіях. Не люблю фільми жахів. Подобаються мені старі радянські фільми: «Кавказька полонянка», «Москва сльозам не вірить», «Джентльмени удачі»... У цих фільмах справді є чому повчитися і взяти щось корисного для себе. А ось американські і французькі комедії вважаю безглуздими. Їх раз подивишся і вдруге дивитися вже не має бажання.

- І на завершення нашої розмови, твої побажання юнакам, які мріють підкорити футзальні вершини?
- Треба завжди вірити в краще, тренуватися, читати книжки – це точно, слухати розумних людей і мріяти. Адже мрії збуваються. Ми колись з Сергієм Піддубним грали на чемпіонаті Львівської області за команду «Богун» (Броди). Ми тоді досить вдало з ним грали, часто забивали і майже завжди перемагали суперника. І якось ми поверталися додому, і мріяли, що б Бог дав нам колись, щоб ми грали разом в професійній команді, приносили користь, здобували титули і вигравали медалі і звісно отримували від цього задоволення.

І ось наша мрія збулася. Ми разом грали в «Енергії», разом вигравали, разом забивали. Спільно переживали поразки і перемоги. Наша мрія збулася, він став чемпіоном України, майстром спорту. Я теж став чемпіоном і майстром спорту України. В одній команді – «Енергія». Але ми рухаємося далі, адже треба вигравати завжди. Коли одного разу вже відчув радість перемоги, хочеться відчувати її якомога частіше.

Молоді потрібно плідно працювати. Не потрібно звертати увагу на те, що не будуються спорткомплекси, що умови для тренувань у нашій державі бажають бути кращими. Якщо в дитини є бажання займатися цією справою, потрібно мріяти і докладати максимум зусиль. І рано чи пізно твої щирі мрії здійсняться, навіть тоді, коли ти вже не очікуєш.
Якщо взяти на моєму прикладі, то коли я переходив до МФК «Кардинал-Рівне» вперше (2011 рік), я навіть не розраховував, що зможу повернутися до «Енергії». Адже відбулося об’єднання двох потужних колективів, і в клубі залишилися найсильніші. Але завдячуючи моїм партнерам по тій рівненській команді, мені вдалося довести, що я чогось вартий і повернутися до «Енергії» та стати в її складі чемпіоном України.

Я гравець, який залежить від своїх партнерів. Є в мене хороший партнер, віддасть мені результативну передачу, я може і заб’ю. А один у полі не воїн. Тому я дуже дякую тим своїм партнерам, з якими грав 2011 року в МФК «Кардинал-Рівне», ми тоді зіграли добре, я позабивав свої голи і мене повернули назад в «Енергію», і я нарешті став чемпіоном.
Отже я мріяв про чемпіонство, і моя мрія збулася. І тепер я мрію, що в нас все буде добре в команді МФК «Кардинал-Рівне».

Є радіо, на якому постійно запитують, що ти зробив для свого міста. Так ось, Піддубний, Паршиков, Олександр Бондар і я – чотири майстри спорту. Будемо намагатися зробити так, щоб ті діти, які зараз займаються футзалом, згодом теж мали можливість отримати звання майстрів спорту України. А там їм Бог підкаже, що робити далі.

Юрій РАЧКОВСЬКИЙ