БАЛАН: «Павлова просили оставить меня в Полтаве на полгода»

 — Іване Дмитровичу, на запитання, чому не займаєтеся безпосередньо наставницькою роботою «першим номером», відповідали завжди однаково: «Мені комфортно з Павловим, і більшого не хочеться». Отож, ми вже ніколи не побачимо вас на посаді головного тренера?

 — Мабуть, приказка «Ніколи не говори «ніколи» — доречна в моєму випадку. Зреш¬тою, людина передбачає, а життя все розставляє на місця. Та оскільки доля звела мене з такою людиною, як Микола Павлов, поки працюватиме він, у жодному іншому клубі не тренуватиму. Він мені довіряє й знає від «А» до «Я». Тож не відчуваюся обділеним у роботі, й маю з колегами по штабу всі умови, щоби творити й розвиватися. Працюється комфортно, одним словом. Мабуть, скільки працюватиме Павлов, стільки поруч із ним буду й я — якщо буду йому потрібний. Зрозуміло, що між нами існує справжня чоловіча дружба, але її вдається розділяти з роботою. Адже вона — це основне.

 

 — Микола Павлов, за вашим же визначенням, у рамках дозволеного дає змогу працювати як головному тренерові ще з часів «Таврії» на початку двотисячних. Як гадаєте, якби його спитали про вашу співпрацю, чи сказав би, що в «Іллічівця» — тренерський тандем «Павлов — Балан»?

 — У газетах, звісно, пишуть «тандем, тандем», але про це краще спитати в нього (усміхається).

 

 — А чи готові обійти стороною формальності з регламентом і назвати себе не помічником головного тренера, а повноправним наставником, проте — в тандемі?

 — Комфортно почуваюся, виконуючи свій обсяг роботи. Проте головний тренер — Микола Павлов. Із кожного найдрібнішого питання раджуся з Миколою Петровичем, отож, без його схвалення не ухвалюється жодне рішення. Усі нитки тягнуться до нього, а лише потім — до помічників. Скажімо, займаюся суто тренерською роботою, а в нього обов’язків — цілий віз. Звичайно, зауважень до мене й інших помічників стає все менше, ніж було на зорі нашої співпраці, тож намагаємося багато в чому його розвантажити. Проте, повторюся, останнє слово саме за Павловим.

 

 — Сидячи на трибуні, Микола Петрович не телефонує вам під час матчів і корективи в гру вносите саме ви. Траплялося, що після фінального свистка Павлов докоряє в чомусь або критикує?

 — Насамперед, варто відзначити, що під час матчів взагалі ніколи не користуємося телефонами. Він його навіть не бере із собою на трибуну, а я — на лаву. Про всі моменти щодо ведення гри домовляємося ще до її початку, плюс — обговорюємо під час перерви. Звичайно, хочеться працювати так, аби з його боку не було зауважень, але інколи вони існують. Наприклад, у тому чи іншому поєдинку мав би дещо раніше провести заміну, чи щось подібне.

 

 — Якщо хтось випадав би з гри й ви відчули, що потрібно гравця посадити на лаву, скажімо, на 15-й хвилині матчу, взяли б на себе таку відповідальність? Не переживали б?

 — Знаєте, як потрапив у футбол, так із того часу й переживаю безперестану, а з народження — здаю життєві іспити! Але варіант із заміною в першому таймі без форс-мажорних обставин неможливий, тому що давно знаю, що таких замін Павлов майже ніколи не проводив упродовж тренерської кар’єри. А раптом п’ятнадцять хвилин гравець простоїть, а на шістнадцятій заб’є м’яч чи віддасть голеву передачу? Тут же можна вибити гравця з колії на весь сезон, зламати психологічно, образити…

 

 «Керівники «Ворскли» нібито просили Павлова залишити мене в Полтаві бодай на півроку» 

 

 — З Миколою Петровичем ви познайомилися ще 1990 року, коли працювали в Миколаєві, а Павлов — у Херсоні.

 — Так точно!

 

 — А згадаєте першу зустріч, діалог?

 — Звичайно! Херсон проти Миколаєва — то було те ще дербі. Так ось, після візиту нашого «Суднобудівника» до Херсона (результат уже не згадаю) керівники господарів запросили нас поспілкуватися в неформальній обстановці (до речі, коли працював із часом у Херсоні, жив у тому ж номері, де раніше мешкав Павлов). Годинку там посиділи… ну і познайомилися!

 

 — За келихом умовного шампанського?

 — Звичайно! Нічого крамольного ж у цьому немає.

 

 — Микола Петрович покликав саме вас до Маріуполя 2005-го.

 — Просто вже добре знали один одного за спільною роботою в «Таврії». Павлов там працював по всьому фронту, й не пропускав жодної дрібниці, а разом із тим — споглядав за реакцією помічників. За місяць роботи йому треба було поїхати на два дні до Києва, й для мене стало несподіванкою, коли викликав до кабінету й сказав, що тимчасово замінюватиму його саме я. Відповідаю: «Як так, Петровичу? Тут же є люди, які роками праці пов’язані з «Таврією»!». У відповідь: «Я ж тобі кажу, а не комусь іншому. Питання вирішене». З того часу й працюємо пліч-о-пліч. Мабуть, він щось у мені побачив.

 

 — На той час працювали на чолі «Таврії» в парі з Валерієм Шведюком. А чому ж вирішили піти працювати помічником до Павлова?

 — Власне кажучи, сам захотів. Дуже втомився на той час і прагнув щось змінити. Хоча й працювати там було дуже комфортно з дуже хорошими людьми.

 

 — А гроші мали значення?

 — Знаєте, в мене по життю так склалося, що жодного президента клубу не запитував про гроші. Скажімо, коли в «Таврію» запрошував Анатолій Заяєв, залишив Миколаїв, де, будучи гравцем і тренером, провів практично двадцять років. Приїхав у Сімферополь, покликали мене до президента й запитують: «Що хочеш? Скільки?». Відповів, що нічого не хочу — ні грошей, ні квартири: «Ви подивіться спочатку, як працюю, а потім самі зробите висновки. Рішення буде за вами, а не моє». За два тижні мене викликали й кажуть: «Стільки-то й так-то, влаштовує?». А мене й справді влаштовувало…

 

 — Так само розгорталися події, коли поверталися до Маріуполя з Полтави?

 — Авжеж. Зрештою, з Павловим готовий працювати й безкоштовно. Живу цією роботою й отримую задоволення, а що ще потрібно? Грошовими питаннями особисто ніколи не переймався, тому що Микола Петрович завжди думає передусім про весь свій штаб, тож ніколи ображеними не були — він цього не допустить. Тому всі — одна команда. Скажімо, ледь прибули до Полтави, Павлов попередив керівників «Ворскли»: якщо йтиме, то забере весь штаб. Так воно, зрештою, й сталося.

 

 — Костянтин Жеваго чи Олег Бабаєв пропонували залишитися в Полтаві на посаді головного тренера?

 — Конкретно про це не знаю, але нібито такі розмови були, керівники «Ворскли» наче просили в Павлова, щоби я залишився принаймні на півроку. Але мені навіть некоректно про це запитувати в Миколи Петровича. Особисто ж мені ніхто й нічого не пропонував. Зрештою, чоловіча дружба й солідарність не дозволили би мені залишитися там, хоч і період у «Ворсклі» був просто неповторний: здобуття національного Кубка, Ліга Європи, чудові люди в клубі… Кожен має займатися своєю справою. А раптом я, з переляку, захочу президентом клубу стати, що з того?! А зараз роблю те, що вмію.

 

 — Павлов неодноразово заявляв, що не працює з легіонерами. А орендовані футболісти? «Іллічівець» же в народі грубо називають «Орендівець»…

 — А в нас нині менше орендованих гравців, аніж тих, хто на контрактах, — ситуація змінилася. А щодо легіонерів, то, скажімо, коли приїхали до Полтави, там було тринадцять іноземців, а залишилося всього троє: Даллку, Янузі й Маркоскі. Такий у нас напрям роботи — виховувати саме українських футболістів. Павлов же сказав недавно: «Моє тренерське завдання — готувати виконавців для національної збірної України». І в «Іллічівці» такі хлопці є, крім Бутка. Дехто з них буде в збірній найближчим часом, ось побачите. Але прізвищ не називатиму, щоби дехто не розслаблявся. У Маріуполі — дуже якісний добір гравців, із ними приємно працювати через підказку, а не критику. Гадаю, вони нашу роботу приймають.

 

«Лемешко заліз на п’єдестал і крикнув: «У крематорій усіх!»

 

 — Іване Дмитровичу, відомо, що ви пройшли шлях від захисника, до нападника й… до голкіпера…

 — Так, і, до речі, забив навіть два м’ячі в другій радянській лізі! А 1974-го, коли вже був голкіпером, у матчах за вихід до вищої ліги тренер «Суднобудівника» Євген Лемешко раптом вирішив випустити мене в нападі! Ми, правда, тоді програли в Грозному…

 

 — Давно помітив тенденцію, що голкіпери — найосвіченіші футболісти.

 — Голкіпери — то окрема каста, яка не має права на помилку. Вони дуже обов’язкові в усьому, відтак це виливається у самовиховання. Коли не маєш права на помилку на полі, то й у житті — відповідно. Воротарі ж, як сапери: схибив і — «до побачення»!

 

 — Сергій Погорілий, щоправда, мабуть, не дуже вихований?

 — Його вчинок, зрозуміло, засуджую. Думаю, він і сам усвідомлює, що серйозно оступився.

 

 — До речі, про вашого футбольного «тата» Євгена Лемешка: мав честь одного разу з ним розмовляти, тож, здалося, йому треба писати книжки, настільки мова багатогранна, дотепна, жива…

 — О, це — унікальна людина! За добу все не розкажу, який він! Хоча кілька історій можу розказати.

 

 — Був би дуже вдячний, тим паче, загалу відома історія хіба про асенізатор (Євген Пилипович, їдучи з командою в автобусі після розгромної поразки, на світлофорі виглянув у вікно й сказав водію асенізатора: «Привіт, колего!». На здивування того, тренер відповів: «Ну як же, я ж теж ла… но везу!»).

 — Так, про асенізатор — правда. Я теж сидів у тому автобусі!

 

 —?! І як відреагували?

 — А як відреагувати? Якщо «Папа» щось сказав, то й засміятися страшно, й не засміятися неможливо (усміхається). Задихалися там, тримали сміх у собі! Розкажу взагалі маловідомий випадок. Свого часу, коли співпрацювали в Миколаєві, була в нас у дворі клумба: навколо — квіти, а в центрі — щось на кшталт п’єдесталу. Так ось, зранку перед тренуванням заходить до Лемешка лікар і каже: в одного болить рука, в іншого — нога, в третього — проблеми зі шлунком, мовляв, у найближчому матчі не гратимуть. Лемешко швидко зібрав усю команду в дворі, заліз на ту тумбу посеред клумби, відтак на весь двір як закричить: «У крематорій нах… р! Усіх — у крематорій…!». Після зарядки лікар зайшов до тренера й сказав, що всі здорові, тож готові грати (дружно сміємося)! Футболісти боялися.
 

 А ось ще така історія: був у нас тоді водій — дядя Саша, який возив Лемешка й був його другом по життю. Розказував, що під час матчу вже в «Металісті» Пилипович каже нападнику Тарасову, який сидів на лаві для запасних, розминатися. Після кількох хвилин той підходить і каже: «Пилиповичу, я — готовий». Той йому: «Ну так міняй!». Футболіст подивився на нього й продовжує розминатися. Той ще раз: «Іди міняй уже!», не кажучи при тому, кого саме, а на логічне запитання гравця відповідає: «Такого-то піди поміняй!». Той каже: «Так він же теж на лавці сидить!». А Лемешко у відповідь: «Правильно — місцями з ним поміняйся!». А на запитання одного з уболівальників після повернення до Миколаєва з «Металіста» — «Ну, що, Пилиповичу, заробили, мабуть, у Харкові більше, ніж у нас?», він відповів: «Так, заробив. Геморой!» (продовжуємо сміх). Така ось він людина. Але дуже щиросердна, справді.

 

 «Маємо з Павловим свої забобони в день гри» 

 

 — Микола Павлов теж гострий на слівце й часто потрапляє у веселі історії. Цікаво, що робив би Іван Балан, якби в нього посеред гри розірвалися штани? (Нагадаю, Микола Павлов прийшов на прес-конференцію й з усмішкою продемонстрував те, що сталося (Матч «Харків» — «Ворскла» 2008-го, 0:1. — А. В.)

 — Я за характером дещо інша людина. Микола Петрович дуже емоційний, інакше чинити не може від природи. А я — спокійний, хоча коли наша команда грає, то всередині, мабуть, відбувається те ж, що й у Павлова. Проте на лаві, зізнаюсь, не можу так імпульсивно поводитися. 

 

 — Миколу Петровича заспокоюють голуби, а вас?

 — Дуже складно переживаю перемоги та поразки. А до душі мені — домашній затишок і спокій. У мене дружина, мов у «декабриста» — їздить за мною в усі міста, де працюю. Вона — моя втіха, спокій, турбота. Знає мене й розуміє, коли треба промовчати, коли щось сказати. Тому завжди поспішаю додому, навіть після поразок (усміхається).

 

 — Чи є якісь футбольні забобони, які ніколи не порушуєте? Валерій Лобановський, скажімо, не наступав на тріщини в асфальті, коли йшов на стадіон, а ваш партнер по команді в «Суднобудівнику» Олександр Горбик 38 турів не змінював шкарпетки, які при тому не прав, аж поки команда вперше в сезоні не програла…

 — Звичайно, в день гри свої забобони маю. Готую й складаю документи зав¬жди в одному й тому ж порядку. А ще з Миколою Павловим у день поєдинку їмо лише зранку. А потім, навіть якщо це Ліга Європи, яка закінчувалася опівночі, вдруге їмо тільки після матчу. Петрович іще любить прогулятися до гри наодинці, а я — залишитися в готелі й займатися справами поєдинку, готуватися.

 

 — Іване Дмитровичу, останнє запитання: як справи з реалізацією футбольної мрії — відкрити власну воротарську школу?

 — (Усміхається). Справді, це — мрія мого життя… Працюючи так, як зараз, сенсу й часу відкривати її практично немає, але якщо в майбутньому вдасться цю ідею реалізувати, тільки — «за».

 

Анатолій ВОЛКОВ, «Український футбол»