Розмова з Артуром Айвазяном, чемпіоном світу з кульової стрільби

33-річний кримчанин буває практично на всіх змаганнях і зборах, які проводять у найкращому стрілковому комплексі держави – на львівському СКА. А ще неодноразовий чемпіон світу, континенту та багатьох кубкових етапів закінчив Львівський інститут фізичної культури і спорту.

 На Кубку України, який нещодавно проходив у нашому місті, Артур святкував перемогу в стрільбі з пневматичної гвинтівки на 10 м (ГП-6). Після завершення змагань зі спортсменом поспілкувався кореспондент “Газети”. Розпочалася розмова з привітання. Артур Айвазян, нагадаємо, одним із перших серед українських спортсменів здобув олімпійську ліцензію, виборовши срібну медаль на етапі Кубка світу в Мілані.

– Так, звичайно, ліцензія дає право спокійно готуватися до Пекіна, – розмірковує Артур Айвазян. – Але не дає стовідсоткової гарантії участі в Олімпіаді, оскільки її здобувають не заради імені, а для держави. І вже тренерська рада вирішуватиме, хто краще готовий і має скористатися правом виступати на Іграх. Тому, й не лише тому, розслаблятися не можна. Хоча думаю, що місце в олімпійській збірній залишу за собою.

– Що не дозволило поборотися за медаль в Афінах, що слід зробити, щоб піднятися на п’єдестал у Пекіні?

– Найімовірніше, не пощастило. Десь забракло очка, десь двох. Так було не лише в Афінах, а й у Сіднеї. Головне завдання – потрапити до фіналу. Вважаю, що шанси в мене є, й немає значення, де проходитимуть змагання – в Сіднеї, Афінах чи Пекіні. Умови всюди однакові, зрештою, як і суперники. Я добре знаю їх усіх, та й вони мене теж.

– Не прикро, що в кульовій стрільбі чемпіонат світу проходить лише раз на чотири роки, як Олімпіада?

– Дуже прикро. Чомусь лучники чи стендовики можуть розігрувати медалі щороку! А ще прикро те, що в нас немає командної боротьби на Олімпіаді. Україна в ній завжди серед найкращих. Вважають, ніби достатньо того, що в чоловічій гвинтівці розігрують три комплекти олімпійських нагород.

– Для стрілка, напевно, дуже важливо правильно налаштуватися на боротьбу. Щось або хтось може завадити зробити це вам особисто?

– Може. Особливо заважає, коли перед змаганнями підходять не тренери, які з тобою безпосередньо займалися, а вищі чини, й починають вимагати медалей, як це було в Сіднеї й Афінах... Але що вдієш, батьківщини не обирають. І росіяни, й білоруси чомусь можуть забезпечити нормальні умови для своїх найкращих стрілків, у тих навіть не виникає бажання дивитися в бік закордону. Україна пасе задніх. Наші чиновники постійно знаходять якісь відмовки. Взагалі створюється враження, що українські спортсмени здобувають перемоги не завдяки, а всупереч. Яні Клочковій, наприклад, навіть не змогли створити гідних умов для тренувань у Криму. Вона мусила переїхати в Харків. Але які труднощі не переслідували б її, вона все одно перша!

– А ви не замислювалися над тим, щоб займатися чимось іншим, прибутковішим?

– Не замислювався, а коли замислююсь, стає моторошно. Мені подобається й завжди подобалося стріляти. До речі, пробував займатися легкою атлетикою, плавав на байдарці. А потім потрапив на кульову стрільбу, і, напевно, тренери щось розгледіли в мені. Працелюбність дуже важлива в спорті, але без таланту не обійтися. Можна тренуватися по десять годин, але при цьому навіть не потрапляти у фінал на чемпіонаті України. А взагалі, кожному своє. Комусь підходять ігрові види спорту, комусь – циклічні, а комусь такі, як стрільба, шахи, гольф чи більярд.

– А як ставитеся до фільмів, у яких показують дивовижно вправних снайперів?

– Не люблю дивитися бойовики. Там багато неправдоподібного, а деякі речі просто викликають сміх. Наприклад, коли підкидають монетку, а потім влучають у неї.

– А що, це неможливо?

– Хіба що теоретично (посміхається).

Розмовляла Анна Савчик, Львівська газета